Він просить називати себе Лютий Джміль і йде служити до лав ЗСУ. Чоловік з першого дня вторгнення російських військ в Україну разом із сім'єю опинився в тимчасово окупованому Херсоні. Переживши обстріли та тягар окупації, він разом із рідними проїхав важким евакуаційним шляхом. Перше, що зробив, коли потрапив на підконтрольну територію, пішов до військомату. Своєю історією Лютий Джміль поділився із Суспільним.Це було зранку. Я спав і взагалі не зрозумів, що відбулося. Крізь сон почув вибухи, відчув вібрацію.
За годину я прокинувся. І тоді все зрозумів. Був трохи в паніці. Ми вирішили поїхати на заправку. Ми дуже довго простояли у черзі. Бачили машини забиті речами, видно було, що люди збираються виїжджати, але в цілому я не відчував якогось страху.
За дві години я поїхав до центру міста - забрати дитину. Справжнє відчуття невідворотності війни прийшло, коли сусід скинув мені відео. Він знімав зі свого балкону.
Там вертольоти приземлилися, і з них вийшли десантники, не наші десантники - за 300 метрів від мого будинку. Потім ще. Їх було десь 40. Я до останнього не вірив, що розпочнеться війна.
Навіть того ранку, читаючи новини про обстріли в Україні, я думав, що зараз підключаться дипломати, будуть якісь довгі перемовини - і війна не розпочнеться. Я дуже помилявся. Я не був готовий до війни.
Взагалі, під час бойових дій у тебе є три варіанти - сидіти вдома в укритті, кудись тікати чи виїжджати або воювати. Тоді я ще не знав, що врешті доведеться спробувати на собі всі ці три варіанти. Спочатку я не сприймав це все серйозно.
У місті було багато людей, хтось йшов на роботу, хтось виїжджав. Я бачив дим, але не бачив обстрілів зблизька. В той перший день війни на роботу я не вийшов. Пішов за кілька днів. В центрі неподалік від моєї роботи були сильні пожежі. Після цього я повернувся перевірити, забрав якісь особисті речі, замкнув двері і зрозумів, що найближчим часом вони не відчиняться.
Мене шокував перший день, коли російські війська зайшли у місто. Люди зі всіх шпарин знімали, що відбувається. Найбільше вразило мародерство.
Коли вони, як варвари, розбивали вітрини, виносили речі. Це просто огидно.
Оскільки мій дім був розташований біля стратегічної точки, там йшов бій, тому я не повернувся додому, а ночував у іншій частині міста. Наступного дня я все ж таки вирішив повернутись додому, бо були чутки ніби атаку відбили. Я хотів дізнатися, чи вцілів будинок. Вразило, коли приїхав на район - повалені стовби, обірвані дроти, зруйновані будинки сусідські. Моєму будинку також дісталося. Коли я це побачив, руки затрусилися. Залишатися там було небезпечно. Я взяв деякі свої речі і дитячі. Навіть не вимкнув холодильник. Почався обстріл і я дуже швидко поїхав.
За тиждень я спробував знову повернутися. Тоді на районі майже нікого не лишилося. Багато людей виїхало. У будинках засіли російські військові. Вони мародерили. Пограбували місцевий магазин з продуктами. Господарі теж виїхали - тікали від обстрілів. Солдати виносили матраси з багатьох будинків. Я так розумію, щоб на них ночувати. В моєму будинку виламали двері і ще для чогось вікно. Видно було, що заходили, щось шукали. Намагалися зламати двері у літню кухню, але не змогли. Перекосили їх так, що навіть я не зміг відкрити за допомогою ключа. На вікнах залишились решітки, а скло розбилося, думаю, від вибухів.
З Херсона я вирішив виїхати з міркувань безпеки. Тому що жити в окупації - це великий ризик. Живучи в окупації, ти поступово до цього звикаєш. Страшно, небезпечно, але, здається, не смертельно. До певного часу. Та якщо здорову морально людину помістити в цю атмосферу, вона скаже - що це неможливо.
Ти можеш просто пропустити той момент, коли до цього звикнеш. Це не повинно ставати нормою.
Виїжджати було страшно. Все обстрілювалося. Спочатку ми хотіли виїжджати по одній дорозі. Знали, що не всі змогли безпечно доїхати. Але на той час я вже жив не дома і фактично не міг повернутися до себе. І найголовніше - після новин про Бучу було прийняте остаточне рішення, треба було думати про безпеку родини. По крихтах збирав інформацію як проїхати. Дороги фактично не було. Потрібно було їхати полями, через віддалені населені пункти. Але я склав маршрут. І ми поїхали.
Дорогою було тривожно. Багато гусеничної техніки ворожої рухалося, багато розбитої. В останньому населеному пункті було дуже багато їх військових і техніки.
Там було особливо страшно, тому що я орієнтувався на свій маршрут і не поїхав з колоною тих, хто виїжджав із Херсона. І фактично ми на деякий час лишилися самі. Страшно було в цей момент заїхати кудись не туди і що тебе розстріляють. Дороги фактично немає - машини ламаються.
Люди рвали резину, колеса і їхали просто на дисках, тому що потрібно було хоч якось доїхати.
На українській стороні спілкувався з військовими щодо розташування ворожої техніки, міг показати на карті, але нічого нового я їм не зміг повідомити. Вони все і так знали. І ще весь час вже на неокупованих територіях мені ввижалися z-вантажівки, щойно бачив військову машину. Думаю, такі флеш-беки були у багатьох, хто вирвався з окупації.
Коли зміг перевезти родину у більш безпечне місце, пішов зареєструвався у військомат.
Збираю речі, бо вже чекають. Тепер виходить, що ті три варіанти подій під час війни - я всі випробую. Я сидів вдома під обстрілами, жив в окупації, тікав у безпечне місце, ще не воював - але все до цього йде. Я не був готовий до всього цього. У мене був білий квиток і автомат я бачив хіба що на картинках. Але я не боюся. Можливо, зможу отримати якусь військову спеціальність і стати в нагоді, допомогти нашим.
Я вірю в нашу перемогу. Більш за все хочу повернутися додому. Я хочу повернутися туди з першого дня війни. Так, мій будинок постраждав. Але якщо він залишився таким, яким його я востаннє бачив, його можна відремонтувати. Тому все не так сумно. Я просто хочу повернутися з родиною в свій дім. Я будував його десять років. Я хочу дістати свій улюблений мангал, засмажити сосиски і пограти зі своєю собакою.