Олексій Левченко з Каховки: художник кіно, режисер

Зображення: ХОКМ

18 липня виповнилося б 76 років Олексію Левченку (1948–2020) — уродженцю Каховки, всесвітньо відомому художнику кіно, кінорежисеру та сценаристу. Херсонський обласний краєзнавчий музей (ХОКМ) продовжує цикл публікацій про лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, присвячений цьому видатному землякові. Колеги називали його «людиною світла» за інтелігентність та шляхетність.

Шевченківська премія за фільми 1980-х

Олексій Левченко народився 18 липня 1948 року в Каховці Херсонської області, у родині службовця. Біографічних даних про його дитинство та батьків збереглося небагато. Однак колеги розповідали епізод, коли маленький Олексій грався на вулиці в Каховці та побачив свого батька разом з Олександром Довженком, який тоді працював над «Поемою про море». Це дає підстави припускати, що батько міг бути пов’язаний з адміністрацією будівництва Каховської ГЕС.

У 1972 році Олексій Левченко закінчив Київський художній інститут. Після цього деякий час працював учителем малювання, а з 1978 року розпочав свою творчу кар’єру на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка на посаді художника-постановника. Сорок два роки його життя були пов’язані з цією студією, заснованою у 1927 році, яка стала одним з найбільших центрів кіновиробництва в Європі.

Як художник-постановник, Олексій Левченко створив образне середовище для багатьох фільмів, включаючи декорації, інтер’єри, костюми та колористичні рішення. За художнє оформлення фільмів «Ніч коротка» (1981, режисер Михайло Бєліков) та «Які ж були ми молоді» (1985, режисер Михайло Бєліков) він разом із творчою групою отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка у 1986 році. Його співпраця з В’ячеславом Криштофовичем та Михайлом Бєліковим була особливо плідною.

Відомі роботи та міжнародні нагороди

У фільмографії Олексія Левченка як художника-постановника є такі стрічки:

«Своє щастя» (1979, режисер В’ячеслав Криштофович)
«Чорна курка, або Підземні жителі» (1980, режисер Віктор Гресь)
«Володя великий, Володя маленький» (1985, режисер В’ячеслав Криштофович)
«Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В’ячеслав Криштофович)
«Схід-Захід» (1998, міжнародний проект)
телесеріал «День народження буржуя» (1999, режисер Анатолій Матешко)
«Вечори на хуторі біля Диканьки» (2001, режисер Семен Горов)
«Гайдамаки» (2011, режисер Роман Синчук)
«Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018, режисер Олесь Янчук)

Олексій Левченко був членом Національної спілки кінематографістів України з 1982 року, Національної спілки художників України з 1989 року, а у 2019 році отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України. Він також був володарем міжнародних кінопризів, серед яких:

Золотий приз ХІІ Московського міжнародного кінофестивалю
Спеціальний приз журі Міжнародного фестивалю дитячих фільмів у Джіфані (Італія)
Спеціальний приз кіно в Турі (Франція)
«Золотий Лев» в Каннах (Франція)

За радянських часів він працював з відомими кінорежисерами, такими як Микита Михалков, Роман Балаян, Микола Мащенко, Віталій Попков, Микола Малецький, Семен Горов, Ігор Грабар, В’ячеслав Криштофович та Михайло Бєліков.

Режисерський дебют та живописні роботи

У 1991 році Олексій Левченко дебютував як режисер на кіностудії Довженка, знявши художній фільм «Луна», а у 1993 році — «Єлисейські поля». Сценарії до цих фільмів він написав сам. Хоча Левченко був режисером, він завжди залишався в першу чергу художником. Його колеги згадували, як його живописні роботи вперше з’явилися на екрані у фільмі Михайла Бєлікова «Прихована робота», де героїня грала молоду художницю. Кінознавиця Стелла Кломінська згадувала: «”Враження від них було просто приголомшливе…”». Ці роботи викликали захоплення і здивування, відкривши світу нове ім’я талановитого художника-постановника.

Картини Олексія Левченка знаходяться у приватних колекціях відомих режисерів та акторів, в українських та зарубіжних музеях, а також у галереї Zimmerli USA.

Прив’язаність до рідної Каховки

Олексій Левченко був глибоко прив’язаний до рідної Каховки. Він періодично приїжджав до «батьківської хати», зустрічався з рідними, друзями та учнями школи №2, яку закінчив у 1966 році. Вчителі та учні цієї школи зняли про нього документально-біографічний відеофільм «Художник, митець О.О. Левченко». Його висловлювання про Каховку, де йому «легше дихається» і де він набирався наснаги, про друзів дитинства та спогади про шкільні роки, коли проявився його хист до малювання, свідчать про глибоку любов до рідного краю.

Кінознавець Сергій Тримбович, який знав Олексія Левченка багато років, описав його так: «”Людина абсолютно унікальна, надзвичайно талановита і ніби нетутешня…”». У 2019 році журнал «Кіно-театр» опублікував статтю Лариси Наумової «Три сонця Олексія Левченка», яка розкрила три головні джерела натхнення майстра: живопис, кіномистецтво та творчий пошук. В інтерв’ю Наумовій Левченко розповів: «”Кілька днів тому в Китаї спостерігали три сонця. Астрономи кажуть, такий ефект був, що видно три сонця, так і тут. Зняли одне сонце. А спробуймо зняти так, щоб три було…”». Його кредо полягало в тому, щоб знаходити глибинний сенс у реальному житті та бачити більше, ніж доступно оку.

Олексій Левченко захоплено говорив про магічні можливості кіно: «”У кіно є така «хиба», магічна, притягальна: завжди можна зробити дубль… Живеш тільки раз, не повторюється нічого. А тут повторюється: і дев’ятнадцяте століття, і двадцяте, і яке завгодно. Як чудово! Оце і є кіно!”».