Зображення: Вгору
Окупована Гола Пристань на Херсонщині вже понад два роки потерпає від інформаційної ізоляції та гуманітарної катастрофи. У місті немає світла, газу, бракує продуктів, а постійні обстріли спричиняють численні пожежі. Про життя в окупації розповіла Тамара, яка виїхала з регіону, але щодня переживає за свою матір, яка залишилася в Голій Пристані.
Півтора місяці під окупацією: виїзд через блокпости
Тамара, яка до повномасштабної війни мала успішний бізнес у Херсоні, пробула в окупації півтора місяці, після чого вирішила виїхати. Вона згадує шлях евакуації через Баштанку, який супроводжувався сім’ю російськими блокпостами, нескінченними колонами військової техніки та постійним страхом. Російські солдати, яких вона називає «орками» через їхню дикість і вбогість, справляли на неї гнітюче враження. Жінка пригадує низькорослого окупанта в касці зразка 1941 року, який махав автоматом на мотузці, дозволяючи проїзд, та іншого, що на блокпосту перевіряв телефони і заздрив наявності айфонів, коли в нього самого був старенький Samsung. Нарешті, побачивши український прапор та українських військових, вся родина плакала.
Мама-“солдатик” залишилася в Голій Пристані чекати на ЗСУ
Мамі Тамари, якій вже за 70, відмовилася виїжджати з Голої Пристані, незважаючи на вмовляння доньки. Тамара називає її «стійким олов’яним солдатиком», пояснюючи, що багато літніх людей, які все життя прожили в одному дворі, тримаються за рідні стіни до останнього. Деякі пенсіонери, що виїхали на підконтрольну територію, не витримали туги та повернулися. Мати Тамари вірила, що незабаром прийдуть українські військові, тому перші два роки окупації готувала домашню тушкованку і закопувала банки в підвалі, щоб їх нагодувати. На всі прохання виїхати вона відповідала: «А хто ж тоді наших зустрічатиме? От зайдуть українські військові в місто – хто їх вийде вітати?». Разом із сусідками вона розробила детальний сценарій святкування звільнення. Жінка переконана, що у місті мають бути люди, які першими зустрінуть українських солдатів.
Подвиги літніх жінок в окупації
До повномасштабної війни, за словами Тамари, мало хто тримав вдома державну символіку. Однак в окупації люди почали самостійно шити українські прапори з будь-яких жовтих та блакитних клаптиків тканини. Тепер на Херсонщині майже в кожному дворі закопано по два-три таких прапори. Тамара згадує, як на День Прапора її мама зателефонувала їй і повідомила, що вони «повісили два великих і один маленький» прапори та стрічки, обвісивши ними «пів Гопрів». Це зробили звичайні пенсіонерки, пильно слідкуючи, щоб ніхто не бачив.
Одного разу окупанти забрали «на підвал» сусідів, залишивши вдома маленьких дітей. Коли представники окупаційної влади прийшли за дітьми, будинок був зачинений. Поки росіяни шукали ключі, мама Тамари встигла вивести дітей через город і сховати їх у курнику, наказавши сидіти тихо. Вона сама ходила подвір’ям і молилася, а окупанти, шукаючи дітей навіть на горищі, їх так і не знайшли. Таким чином, літня жінка врятувала малечу.
Відмова від подачок і «смердючої бумажки»
Мати Тамари відчуває сильне обурення, коли бачить російських військових на вулиці, від яких, за її словами, смердить. Росіяни поводилися як господарі та до підтоплення заздрили, кажучи: «Чому ви так добре живете? Якщо ми будемо відходити, то від вас не залишиться й сліду». Незважаючи на час, злість і відраза не зникають. Тамара просила маму бути обережнішою, коли та плюнула на землю у відповідь на «Здраааствуйте» російського солдата. Якось жінка сама підійшла до окупантів і запитала: «Слухайте, у вас удома жінки є?». Ті відповіли: «Є». «А діти є?» – «Є». – «А що ви тут робите?». Відповідь була простою: «А що нам там робити?». На цьому «мотивація» російських військових закінчується.
Найбільшим випробуванням для Голої Пристані стало підтоплення після підриву Каховської ГЕС. Тоді загинуло багато людей, і тіла загиблих досі ніхто не забирає. Велика вода майже не дійшла до будинку Тамари, затопивши лише підвал. Мати жінки розділила свій вцілілий город на ділянки між сусідами, чиї господарства пішли під воду, допомагаючи їм вижити.
Окупаційна влада видавала житлові сертифікати постраждалим, пропонуючи придбати житло в Криму або регіонах Росії. Багато хто погодився, але мати Тамари принципово відмовилася, сказавши: «Мені від них подачок не треба».
Довгий час Тамара вмовляла маму взяти російський паспорт, побоюючись за її безпеку. Літня жінка категорично відмовлялася від «цієї смердючої бумажки». Доньці доводилося тиснути, малювати найгірші сценарії, пояснюючи: «Мені треба, щоб ти просто вижила». Мати погодилася, але найбільше переживала, що під час отримання паспорта змушуватимуть читати вголос російський гімн. Проте вона перехитрила систему. Коли їй дали папірець і сказали: «Надо, щоб ви гімн прочитали», вона відповіла: «Що ти мені даєш? Щось підписати? Я нічого не бачу! А ще я глуха». Вона довела чиновника до того, що він сам за неї все прочитав. «Як вона цим пишалася! Вона дуже сильна в мене», – розповідає Тамара. Цей внутрішній стрижень допомагає їй триматися й досі.
Виживання в Голій Пристані: холод, дефіцит та взаємодопомога
Наразі ситуація в окупованій Голій Пристані критична. Електрики та газу немає, іноді газові балони вдається роздобути завдяки добрим людям. Рятує наявність води та водяних помп. Минула зима стала справжнім випробуванням на виживання: одна жінка, щоб не змерзнути, нагрівала воду, заливала її у пляшки та обкладала ними себе, поки їй не допомогли роздобути буржуйку. Порятунком стали дров’яні печі.
Мама Тамари ще після 2014 року принципово облаштувала у хаті піч, щоб не платити росіянам за газ. Взимку топили всім, що знаходили – дровами та вугіллям. Проте знайти паливо в окупації вкрай важко: знаменитих місцевих лісів практично немає, вони вигоріли, а ходити туди небезпечно через мінування.
Рятувала взаємодопомога: люди, які виїжджали, дозволяли забирати свої запаси дров. Власники приватних будинків з пічним опаленням кликали до себе тих, хто замерзав у багатоповерхівках. Водночас траплялися й випадки мародерства, коли у покинутих хатах зривали дерев’яну підлогу на дрова.
За матеріалами: Вгору
