- Уже на початку березня з міста відступили військові, хто залишився в місті з силовиків, влади?
- З влади, напевно, нікого і не лишилось, крім мера і частини його команди. Наскільки мені відомо, вже в перший день багатьох не було - і представники поліції, й інші були вже за межами.
- Чи були якісь спроби в місті перед наступом створити тероборону?
- Спроби були. Я знаю багато хлопців і молодого віку, і старших, які приходили до військкомату, просили зброю, але їм сказали: "Ідіть додому, якщо треба - покличемо".
Потім військкомат також евакуювався - у перший чи другий день наступу - і в місті вже не було військових. Тому всі розходились по домівках і не знали, що робити. Але ще було багато хлопців, які приїхали в місто, і вони теж хотіли приєднатись до тероборони. І ми потім шукали, як їм допомогти їжею і житлом, бо вони лишились самі.
А щодо спроб захистити місто, ви уже, певно, знаєте, як у нас там у сквері багато хлопців полягло, коли вони запалювальними сумішами намагались зупинити танки і БТРи. Усіх їх тоді розстріляли.
- У перші дні містяни активно виходили на мітинги. Наскільки репресивними були дії росіян потім до учасників мітингів? Їх шукали чи просто розганяли?
- У перші дні виходило дуже багато людей. Я пам’ятаю, як ми ішли і тоді почали стріляти з БТРа в повітря і всі почали розбігатися. Потім вже і шашками розганяли, і нас уже попереджали, що не треба виходить, бо це небезпечно. І тоді вони потроху почали вираховувати людей, які нібито були організаторами цих заходів. Але я не знаю, чи були ті організатори, бо люди виходили з власної волі, виходили кожен день у певну годину. От і все. А росіяни просто шукали активістів і катували, тому дійсно було дуже небезпечно.
- Як виникла Жовта стрічка та ідея гуманітарного опору?
- Особисто я не знаю, але було багато таких дій - були люди, перш за все молодь, які робили патріотичні графіті на будівлях. Тоді прямо на дорогах на асфальті малювали наш прапор з різними закликами, жовті стрічки дуже активно розвішували. На мій погляд, було кілька таких активних груп. І кожна людина намагалась виразити свою ненависть до загарбників. Найбільше молоде покоління. І це дуже радувало.
- Наскільки багато було російських патрулів у місті - чи стояли вони в певних місцях, чи їздили містом?
- Дуже багато. Особливо в перші дні. Спершу вони їздили БТРами по вулицях, світили у вікна. Вони так робили, перш за все, там, де були багатоповерхові будинки і де проходила їхня військова техніка. Вона переміщалась у темну пору доби і перед тим, як техніка заїжджала, вони робили ці патрульні об’їзди.
- Вони це робили, щоб містяни не здавали їхню техніку?
- Скоріш за все, так. Потім вони завезли понад 30 машин поліцейських - оці їхні "лади-калини". Спочатку вони були без наліпок "поліція", тільки з червоними смужками. І вже після цього вони почали активно патрулювати місто, перевіряти автотранспорт.
- Кого вони зупиняли - чи стосувалось це передовсім молодих чоловіків, чи й жінок та літніх людей?
- Ви знаєте, на мій погляд, усіх підряд. Могли зупинити навіть коли ти в машині з дитиною. Навіть намагались зупиняти за порушення правил дорожнього руху. І після цього запрошували на співбесіду в управління до начальника. Я знаю, бо багато знайомих так зупиняли. У них забирали права і запрошували на певних час на розмову.
- І що вони там з’ясовували?
- Спочатку вони дивились щось у своїх планшетах, а потім питання різні були: чим займаєтесь, за що живете, чим харчуєтесь, чому не йдете отримувати гуманітарку…
- Така собі спроба лайтвербовки?
- Так. Зазвичай після цього людей відпускали.
- Наскільки активно вони перевіряли мобільні телефони і що там шукали?
- Уууу, мобільні телефони вони дуже ретельно перевіряли. Що шукали - зрозуміло. Бо коли почалися точкові удари наших військових по їхніх об’єктах, то вони шукали, хто передає координати. Тому люди виїздили в місто без телефонів - росіян це дуже дивувало і вони могли тобі машину всю перерити в пошуку телефона. Або ті, хто взяв російські сім-карти (а наших операторів вони відрізали 30 травня і треба було якось спілкуватись із рідними), то вони їх ставили у кнопкові телефони, щоб там були тільки дзвінки. А смартфони ховали вдома.
- Наскільки часто вони приходили додому до людей?
- Приходили вони вибірково, тільки до тих, кого підозрювали або кого здали. У нас на районі було багато випадків, коли вривались до людей. Якщо не відчиняли, то виривали ворота БТРом. Вривались у будинки, квартири, робили обшуки, все перевертали. Звісно, забирали багато речей.
- Кого вони найперше шукали? Я так розумію, колишніх військових, а кого ще?
- Співробітників СБУ, поліції, передовсім їхні квартири та домівки, а також, звісно, активістів, та партизанів, хто чинив супротив. Шукали і людей, які могли з ними співпрацювати. Колаборанти також наводили на людей, кого б вони могли завербувати.
У них були списки, і списки великі. Часто передавали сусіди, що шукали того чи того. Вони приїздили зазвичай БТРом і їх було не менше 10 осіб завжди.
- Чи були випадки, коли людей розстрілювали за непокору?
- Було щось таке, чув, але подробиць не знаю.
- Де вони тримали людей, яких забирали? Це був слідчий ізолятор чи ще якісь катівні?
- Ну, вже багато відомо про це. Перш за все, це був слідчий ізолятор, відділки поліції. Багато приміщень. Знайомого мого волонтера якось забрали, він три тижні у них просидів, потім випустили і він чудом зміг виїхати з родиною.
- Наскільки проблематично було виїхати і коли наймасовіше люди стали тікати?
- Проблематично було виїхати увесь час. Особливо на підконтрольну Україні територію. Тому що до Криму можна було виїхати більш-менш спокійно. Але в перші тижні і там було дуже багато блокпостів, на кожному тебе перевіряли. А коли приїздили на адмінкмежа з Кримом, то я багато чув, що були дуже жорсткі фільтраційні заходи. Людей тримали по кілька годин на кордоні, за допомогою спеціальних програм вони відновлювали весь вміст телефону, який ти видалив. Знайомих моїх тримали 5 годин, одних перевірили і все добре, а племінницю друга довго тримали, потім сказали: "Ти націоналістку виховав, зараз ми її розстріляємо і тебе тут положимо". Це що стосується виїзду через Крим.
На підконтрольну територію виїхати було дуже небезпечно. Моя родина виїхала 10 травня з Херсону. В перший день вони виїхали і заночували у волонтерському центрі в Бериславі, який зробили в школі, і тоді зранку поїхали в сторону Давидового Броду. Там вони простояли практично дві доби у полі. За цей час у багатьох вже скінчились запаси їжі і люди просто ділились між собою в черзі, в кого що було. Хлібом, овочами… Багато було дітей, немовлят. І це був перший випадок, коли колону пропустили, а потім хвіст її обстріляли. Вони тоді о першій дня проїхали, а лише о 9-й вечора потрапили в Миколаїв. Загалом же до Львова вони добирались 7 днів.
Власне, на прикладі моєї родини ви можете зрозуміти, як важко було виїхати. А були люди, які ще довше стояли. А якщо ти хотів вивезти ще й якийсь транспорт вантажний чи автобус, то в них була окрема такса. За автобус орки просили від трьох тисяч доларів, за вантажівку - від 5. Такі були в них тарифи. Якщо платити відмовлялись, то могли віджати техніку.
- Чи контролювали вони потім родичів тих, які виїхали?
- Та ні, їх більше цікавило, що відбувається в місті. Мобільний зв’язок вони старались контролювати. Вони відрубали всі кабелі українських провайдерів інтернету і підключили кримських провайдерів. Після цього швидкість зв’язку стала дуже низькою, навіть подзвонити було важко. Потім вони заблокували фейсбук, месенджер та інші заборонені в Росії застосунки. Деякий час ми, правда, ще могли дивитись новини через застосунки Меgogo та SweetTV, але потім і їх заблокували. Можна було заходити лише через VPN. Тому, щоб лишатись на зв’язку, люди почали заново підключати супутникові тарілки. Мені теж довелось згадати, як працює ця антена. Потім ми збирались із сусідами вечорами, щоб подивитись новини. Особливо, коли вони вже підірвали Антонівський міст, коли зникло світло, то ми кооперувались, шукали генератори, від них заряджали телефони і дивились новини.
І коли місто звільнили, і ти відкриваєш телефон, а там десятки повідомлень і вітань з усього світу, то це було дуже зворушливо. І ми дзвонили, і перше, що казали: "Вітаємо з вільного Херсону".
- Наскільки страшно було, коли росіяни відступали?
- У перший день, коли вони підірвали міст, я чомусь вирішив заночувати в кухні, бо зазвичай ночував у кімнаті вікнами на міст. І я прокинувся від такого потужного вибуху і удару, що двері, які я зачинив з вечора, відкрились. Десь щось посипалось чую. Потім піднявся на другий поверх, а там всі стелі посипались. У людей і вікна повиривало, і шифер. Це було дуже страшно. Люди виходили, на емоціях ділились, в кого що постраждало.
А коли вони оголосили евакуацію, то кожен день постійно приходили від них смс з закликом евакуюватись. Я навіть не зможу вам порахувати скільки, так часто вони приходили. Вдень і вночі вони приходили. Зараз вам прочитаю одну. "Уважаемые жители Херсона, если у вас есть свой транспорт, то эвакуация в светлое время суток осуществляется по паромной переправе. Период роботы с 7 до 9 вечера.
Точка отправления у Антоновского моста. Если у вас нет собственного транспорта, воспользуйтесь речным транспортом. Время отравления - 6, 8, 11, 14… ". Такого змісту смс. Потім ще з телефону для довідок було багато дзвінків. І там робот закликав евакуйовуватись. Також вони повідомляли, що будуть обстріли міста нашими військами.
- Чи була це тільки добровільна евакуація, чи, може, когось забирали примусово?
- Я особисто знаю, що забирали примусово співробітників лікарень, але саме лікарів-спеціалістів, зокрема хірургів. Медсестер, санітарок не чіпали, а лікарям навіть розстрілом погрожували.
Найперше евакуйовувались з ними колаборанти. Знаю таких, що спершу відправили дітей, через пару днів поїхали жінки, хотіли забрати дітей з табору в Криму, їм їх не віддали, і потім вже поїхали чоловіки. Що з ними зараз, я не знаю.
Свідомі громадяни не виїжджали. Навіть розкажу, що колаборанти підбивали пенсіонерів свого часу брати російські пенсії. Мовляв, "чого ви? Візьміть у росіян, а потім і українці виплатять". Але люди відмовлялись і казали: "Хай у нас і маленькі пенсії, але їхніх нам не треба".
Узагалі під час окупації багато людей об’єднались, навіть ті, які ніколи не спілкувались, стали розмовляти, підтримувати. І це було дуже надихаюче, це давало сили.
- Чи було якесь особливе ставлення до кримських татар?
- Знаю, що одного хлопця, який виїздив у бік Криму, затримали нібито за участь в угрупованні і потім заарештували. Він був звичайним працьовитим хлопцем, далеким від політики.
А я нікуди не виїжджав, був постійно вдома, іноді виїздив тільки на ринок. Сусіди, дякую, приходили, питали, що треба. А я намагався не потрапляти на очі.
Багато кримських татар виїхали ще в перші дні. А так, знаєте, що там до нас і так дуже недобре ставляться.
- Наскільки росіяни активно нав’язували свої паспорти, особливо перед референдумом? І наскільки активною була їхня пропаганда в цей момент?
- У нас усе місто було обклеєне білбордами, що "Херсон - русский город", Суворова якісь цитати, Єкатєріни цитати. Зовнішньої реклами про це було багато. Потім вони почали міняти ці білборди вже на соціальні, що, отримавши російський паспорт, ти будеш більш захищений, отримаєш виплати. Пропонували материнський капітал для молодих батьків. Було багато газет. Розносили по будинках. Читати це було неможливо, як ви розумієте.
Найбільше вони змушували брати паспорти пенсіонерів, це було видно навіть по чергах. Працівників комунальних підприємств змушували, медиків.
- Учителів? Кажуть, серед них теж було чимало колаборантів.
- Були, але не скажу, що багато. Тих, хто відмовлявся на них працювати, то їх залякували, приходили з обшуками. З університетів звільняли, кого не могли примусити.
Ще що стосується референдуму, то вони ходили по домівкам з автоматником, іноді з двома, стукали в кожну квартиру, будинок. Хто відчиняв, той відчиняв, а зазвичай сиділи по домівках тихо. Хто не хотів голосувати, то вони змушували з погрозами. Казали: "Прийде час, будемо вас виселяти". Багато хто не відчиняв їм двері, пересиджував. Люди взагалі намагались не виходити на вулицю. Єдине місце, де було життя - це були ринки.
- Чи чергували там російські військові, щоб люди не обмінювались інформацією?
- На ринках вони були, але щоб контролювали, я не помічав. Вони приходили за товаром скуплятись, стояли в чергах. При цьому люди в цих чергах на них дивились з такою ненавистю, що не можна було не помітити. Старші люди деколи навіть вступали в словесні перепалки. Не дуже агресивно, але казали: "Навіщо ви сюди приїхали, стільки горя наробили".
- А росіяни?
- Мовчки стояли. Вони, коли багато народу, тихо поводилися, навіть при тому, що у них була зброя.
- Як жило місто в економічно-продовольчому плані?
- Вважайте, що Херсон поринув у 90-ті роки, і це не для красного слова сказано. Уся торгівля велась з автомобілів, як на початку 90-х, з багажника автомобілів можна було купити практично все. Ліків, правда, якийсь час не було зовсім. А потім і їх почали продавати з багажників.
- Мені люди розповідали, що в цей час товари були не дуже якісні. Це так?
- Так-так. Усі ці 8 років до нас з Криму дуже багато приїздили за ліками. То, звісно, що все, що привозили з Криму чи російське тепер, то люди зразу відчували, що їм це не допомагає. Тоді шукали якісь можливості, щоб їх передавали з неокупованої України. Така можливість була певний час - їх завозили волонтери, які вивозили людей і сюди привозили посилки. І люди завдяки цьому виживали.
А що стосується інших товарів, то розкажу вам про один випадок. Яєць не було і їх почали завозити з Криму, на коробках був зазначений виробник - "Чувашская Республика" , а у продавця було написано "Свежайшее яйцо". Яке воно могло бути свіже, якщо їхало з Чувашії на Крим, а потім до нас, я не знаю.
Ну і ціни були дуже високі на все. А якість… Єдине, що завдяки херсонському молочному заводу люди себе підтримували. І зрозуміло, що домашнє люди виносили. Тому, коли нас деокупували і почали їхати друзі, то на питання, що привезти, відповідали: "Привезіть щось смачненьке", ковбасу, що-небудь, бо тут за цим всім дуже скучили. А так, виживали завдяки фермерським продуктам на ринку. Звісно, що все було в ціні, але це можна було їсти.
І коли перші товари українські почали приїжджати в Херсон, то дивувались цінам, які все-таки а нас доступні ціни, і яка різниця в якості товару.
- Ви ці дні у Львові, але яка зараз ситуація у Херсоні зі світлом і теплом?
- Світло у нас зникло 9 листопада, а вода 10-го. Тепло і не включали, бо все вони, відходячи, пошкодили. І буквально за день до від’їзду світло та воду повернули. Потім воно знову зникло після обстрілу. А наші райони - Антонівка, Киндійка - туди потрапляє більшість приходів. Це і касетні снаряди, і таке, як гвіздки з пір’ям залізним, прилітало. А вже зараз дзвонив сусіду, то і світло, і воду дали.
Але обстріли стали більш важкими - багато будинків постраждало. Прилітало в лікарні, в онкодиспансер, херсонський водоканал, ТЕЦ, школи. Але ви ж знаєте, вони ж не вибирають - вони просто луплять.
- Ті, хто лишились в місті, вони це знали й очікували. І виїжджати вони не хотіли і не будуть.
- Але чи повертаються люди?
- Є ті, хто повертається, але в основному приїздять за речами, за домашніми тваринами.
Тетяна Ніколаєнко, Цензор.НЕТ