"Я ніколи не прощу окупантам, як мучилась моя 4-річна донечка, сидячи безвилазно у сирому підвалі. Вона, дуже активна, весела дитина, змушена була перебувати у темряві, серед бруду та пилу, від якого кашляла та задихалася,"- згадує перші дні війни у Херсоні Костянтин. Чоловікові 4 травня з третьої спроби вдалося вивезти свою родину з тимчасово окупованого Херсона. Він говорить, що на його плечах була і є відповідальність за вісім жінок у родині.24 лютого мене разом з родиною розбудили вибухи. Зайшов на сайт новин: там великими червоними літерами було написано, що Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Перше, що зробив, подзвонив матері.
Потім на загальній сімейній нараді вирішили переїхати у будинок, де було бомбосховище. Сподівалися, що за Херсон будуть тривалі бої, що буде час прийняти зважене рішення, як чинити далі, сподівалися, що загарбників будуть довго стримувати. Тому і вирішили родиною залишитися вдома. На самому початку пішов і придбав майже на всі гроші усе необхідне для дитини - це було найважливіше. Ми сиділи у підвалі майже тиждень: бомбили Антонівку, було дуже гучно. Постійно читали новини. Люди групами підходили до дверей сховища, щоб зловити інтернет і дізнатися, що відбувається. Пам'ятаю у ніч, перед тим як росіянці увірвалися до міста, виїхав забрати з роботи тещу, яка працювала в магазині. Вразила тиша та порожні вулиці Херсона. 2 березня, коли ми з чоловіками наважилися вийти зі сховища, побачили на вулицях машини зетки та російських військових. Ми були в шоці.
Перші дні намагалися взагалі не виходити на вулицю, але потрібна була їжа і логопед для дитини. Далі ранок в окупації починався з того, що о 8 ранку разом з родиною йшов шукати хоч якусь їжу до дому.
Як і багато хто з херсонців я втратив роботу. Для мене найважчим, мабуть, було сидіти без роботи, призвичаїтися займатися виключно хатніми справами, добувати постійно їжу. Але є великий плюс: нарешті зміг приділити достатньо уваги маленький донечці. Ч працював юристом, також я поет. Займав активну громадянську позицію, тому постійно чекав, коли прийдуть. Згадую, був ранок, у чаті нашого під'їзду повідомили, що окупанти ломляться у двері. Я заварив чаю і став спокійно чекати, що візьмуть. Виявилося, приходили по сусіда. Я не знаю, як вони обирали, кого забрати. Наче 33-ій рік. Сталінські репресії.
Перший контакт з військовими стався, коли намагався вперше виїхати з Херсона в середині квітня. Це був молодий хлопець з росгвардії, але очі у нього були наче чорні провалля.
Я намагався кілька разів вивезти родину, проїхав сотні блокпостів. Запам'ятав, як вони прискіпливо оглядали. Один сказав: "Щось ти занадто модний". Розумієте? Люди, які є частиною тоталітарного режиму, ненавидять усе, що хоч якось вирізняється із сірої маси. Коли побачили перший український блокпост, хотілося плакати та обійняти наших хлопців. Але військові сказали не затримуватися, адже позаду чекала колона з тисячі машин. Родину відправив за кордон, сам залишився у Львові і продовжую юридичну справу, серед тих, кому надаю допомогу, є багато херсонців.
Коли приїхав, одразу почав шукати земляків. Тут у Львові багато активних відомих херсонців, а є ті, хто хоче таким стати. Ми вже зустрічалися. Хочемо організуватися і допомогати рідному Херсону.
Тут я зустрів теплий прийом. Раніше спілкувався російською. Зараз виключно українською мовою. Це мій особистий душевний вибір.
Суспільне Херсон
