- Як херсонець долучився до руху спротиву і які завдання виконував?
- Що відбувалося з активістом у полоні? І як вдалося звідти звільнитися?
– Ви розповідали раніше у своїх інтерв’ю про те, що розуміли неминучість повномасштабної війни і зрозуміли, що окупація Херсону теж невідворотна. В який момент ви вирішили долучитися до руху спротиву у Херсоні?
– До руху спротиву я вирішив доєднатися у перші дні окупації. Це вже було після 5 березня (2022 року), коли майже весь Херсон вийшов на проукраїнські мітинги, і тоді я вирішив, що треба діяти, треба показувати, що Херсон – це Україна.
Про неминучість окупації та повномасштабної війни я вже почав усвідомлювати, коли ця новина моментально ширилась по наших ЗМІ. Бачив це скупчення техніки й вже тоді я налагоджував зв'язки з поліцією, СБУ, ЗСУ і розвідкою. В мене є там знайомі. Ми прораховували кожен мій рух. На жаль, не прорахували один момент, але про нього трошки пізніше.
Щодо спротиву в окупації, необов’язково мати якісь навички, необов’язково мати якісь зв’язки. Це повинно йти від серця, бо як-не-як в окупації ти борешся за свободу, за український прапор, за те, щоб твоє місто звільнили.
«Найбільший страх – Росгвардія»
– Які завдання вам довелося виконувати?– Я не про всі можу, на жаль, поки що сказати. Ми сподівалися, що мені на руку зіграє вік. Мені на той момент був 21 рік, думали, що окупанти ніяк не забажають мене перевірити. Це було просто пересування по місту, збирання інформації – і ввечері я її вже надсилав. На той час було обов’язковим – чистити Telegram, але я його не чистив. На жаль, коли мене зупинили на блокпості, це зіграло проти мене і дуже сильно.
– Чи пам’ятаєте, коли вперше стикнулися з окупантами, з кимось із представників російської армії, безпосередньо на вулицях міста? Коли їх вперше побачили, що відчули?
– Пересуваючись по місту, бачив ці літери «Z», трошки пізніше заїхали літери «V». «Z» – це південний напрямок, якщо хтось пам’ятає, «V» – це напрямок на Київ зі сторони Білорусі. Найбільше кинуло в страх – це Росгвардія, бо я знаю, як вони працюють. А працюють вони, мабуть, на рівні з ФСБ, тобто це і викрадення, і катування.
– Як вони ставилися на початку окупації до місцевих жителів? Відомо за розповідями, що вже тоді вони практикували викрадення, почалися переслідування за певними списками. Це створювало певну атмосферу у Херсоні ось в цей період?
– Викрадення почалися десь у квітні. Коли я вийшов, здається, другий раз на проукраїнський мітинг, приїхала дуже швидко Росгвардія, схопили молодого юнака, не знаю його подальшу долю. Був і сльозогінний газ, і на той момент десь з квітня почалися активні викрадення проукраїнськи налаштованих людей, не партизанів, а волонтерів, тих, хто відкрито заявив, що вони – волонтери.
– До 9 травня, поки вас не затримали, теж брали участь у русі спротиву і намагалися якось дотримуватися певних правил безпеки? Які це правила і які ризики, якщо їх не дотримуватися?
– Це дуже великі ризики. Краще не провокувати окупантів на якісь певні дії, не ходити купою людей. Телефон бажано не тримати біля них. Це вже може викликати певну реакцію. Саме по собі партизанство – це дуже великий ризик.
– Як вам вдавалося фіксувати ці певні координати переміщення російської армії, її розташування – техніки чи живої сили і при цьому залишатися непоміченим?
– Херсон – маленьке місто, це його плюс. Тут, куди не піди, всюди велике скупчення людей. Я злив дуже багато точок, не знаю, працювали по них чи ні. Але, наприклад, по вулиці Пестеля (Повітряних сил) є військова база, вона була ще до окупації – українська, але її тоді максимально швидко захопили російські військові. Я пересилав цю інформацію. Щастило, що ця вулиця доволі людяна. Тобто я написав швидко повідомлення, сховав телефон і пірнув у натовп.
«Мене хтось здав»
– 9 травня 2022 року, що тоді сталося, як вас затримали?– Тут треба трошки ширшу хронологію. З травня нам стало відомо, що у місті готується парад «побєдобєсія» – їхнє улюблене пропагандистське 9 травня. Про це вже неодноразово всі казали. Нас було чи восьмеро, чи дев’ятеро, я вже точно не згадаю, ми собі виставили точки, де хто буде фотографувати, так щоб зрадників було видно, ті хто брав участь у цих подіях.
Наскільки нам було відомо, людей завезли з Криму спеціально для масовки. На жаль, 9 травня я не перевірив мапу блокпостів. У нас був партизан, який вів мапу блокпостів. Він і зараз є, він живий. І от 9 травня я натрапив саме на новий блокпост. В мене було відчуття, ніби його поставили, вивчивши мій маршрут.
– Вони там всіх перевіряли чи чимось на вас була їхня увага зосереджена?
– Вони не всіх перевіряли. В мене є думка, що мене хтось злив зі зрадників – те, що я – партизан. Ще коли я проходив повз головний вхід школи-інтернату, військовий, який стояв на тому посту, повідомив по рації про мене, ймовірніше, на інший блокпост. І коли я бачив, що ось блокпост, треба піти іншою дорогою, я собі увімкнув нейтральну тему в ютубі, думав: проканає, а, на жаль, не проканало.
Коли я підійшов до російського блокпоста, мене зупинили, попросили телефон, паспорт, роздягнули. Нагадаю, це вулиця, вона густо населена навіть в окупації в той момент. Мене роздягнули для того, щоб перевірити наявність патріотичних татуювань, в мене їх три. Робив я їх у різний період. Але герб та прапор України я зробив 17 квітня. Це патріотичне татуювання я зробив, аби підвищити свій моральний дух.
«Ну все, прощайся»
– На блокпості вас почали перевіряти, роздягнули, а що далі відбувалося, куди вас повезли?– По-перше, перевірка на блокпості – це звичайна практика, як на наших, так і на окупантських. В мене не були в телефоні видалені повідомлення, фото в Telegram та у Viber. Пощастило, що деякі люди стерли наше листування доволі вчасно. Далі на мене натягнули мою футболку так, щоб я не бачив, куди мене везуть. Запихнули в КАМАЗ і почали кружляти по місту понад 4-5 годин. Це робиться для того, щоб в людини виникло уявлення, що тебе вивозять або в ліс, або кудись в інше місце.
– Скільки було допитів?
– Ми зупинились доволі недалеко від місця мого затримання, щоб чекати двох працівників ФСБ. Чекали ми їх ще годину. І коли приїхали, вони в мене випитували все те ж саме, що на блокпості: Де народився? Де проживаю? Нащо я їм протидію? Доволі дивне питання. І я почув, що вони кажуть, щоб мене кудись везли. Військовий, який мене затримав, сказав: «Ну все, прощайся». Поки мене везли, я чув рух тролейбуса, я розумів, що я у місті, все під контролем, мене далеко не вивозять.
Коли привезли вже до СІЗО №1 по вулиці Теплоенергетиків, 3, мене спихнули, я впав, надягнули шапку, яка використовувалась конвоїрами установи. Звели на другий поверх, почали все те ж саме випитувати, що і на блокпості. Ті, хто мене привіз, вони сказали, що вичитали в моєму Telegram, що я – ЛГБТшник. Але лексика була, звісно, ненормативна.
«Заборонявся душ та вихід на вулицю»
– Як інформація про те, що ви – ЛГБТ-активіст, вплинула на подальше спілкування окупантів з вами?– Це викликало у них сильне здивування. По-перше, Херсон був російськомовним до 24 лютого 2024 року. На просування російської пропаганди й зближення Херсону з Росією вливались великі кошти. Тут вони прогадали, Херсон не захотів бути триколорним. А по-друге, як ЛГБТ-активіст може протидіяти Росії? Особливо нагадаю, що у Росії це вже кримінальна відповідальність.
– Яким було їхнє ставлення до вас?
– Моментально, я не знаю звідки, вони витягнули сукню червону в зелений горошок і змусили мене її вдягнути. Де вони її взяли, я не знаю, але, ймовірно, це з особистих речей колишніх в'язнів, бо це був поліцейський відділок. На вдягання сукні вони мені дали 5 хвилин. Потім вони мені сказали покружляти. Я покружляв.
В той самий день відбувся допит. ФСБшник чи росгвардієць спитав, чого я у сукні. Вони сказали, що це ЛГБТшник та ще й партизан. Чесно, тоді я думав, що на собі можна ставити хрест, але ні. Вони мене залишили і тримали довго як, грубо кажучи, експонат.
«Мене рятував мій вік»
– За ці два місяці у полоні, що відбувалося, що ви бачили?– За 2 місяці я застав дві ротації. Друга, інша група, вони ставилися до мене якось нейтрально. Ну херсонець, ну партизан. В них не було акценту на те, що я – ЛГБТ-активіст. В них більше був акцент на те, що я їм протидіяв. Заборонявся душ, заборонявся вихід на вулицю. Особливо під забороною була юридична і меддопомога.
Був випадок, чоловік років під 60 потребував терміново ліків, у нього схопило серце, на що окупант відповів: «Зараз я тобі пропишу, у тебе і серце швидко заспокоїться». Це не найстрашніша катівня Херсону, але ставились вони до нас теж жорстко.
– Чи намагалися у вас дізнатися про тих, кому ви передавали певну інформацію?
– Так, намагалися. Мені пощастило, що на момент мого зникнення, по-перше, UAnimals опублікував те, що я зник, а також те, що всі, хто вів зі мною хоч якесь листування по партизанських питаннях, видалилися, всі мене заблокували. Я на це не ображаюсь, я розумію, що це для їхньої безпеки.
Вони намагалися навіть витягнути з мене інформацію, яка їм була відома від Стремоусова. Найбільше злив окупантам тоді інформації Стремоусов (Кирило Стремоусов – так званий колишній заступник голови російської окупаційної адміністрації у Херсонській області, який загинув у листопаді минулого року – ред.), особливо про ЛГБТ-центри Херсону.
Мені пощастило з віком. Для них 21 на той момент – це вік, який особливо не можна катувати. Психологічно – так. Психологічно вони мене «вбивали». Вони отримали від мене інформацію лише ту, яка їм і так була відома. Але щоб застосовувати електрострум, який вони полюбляли застосовувати до херсонців, навіть які порушили комендантську годину, до мене не застосовували.
«Не вчиш гімн РФ – катують»
– Чи чули ви, як катували інших?– Зазвичай це було побиття. Не те, що зазвичай. Побиття – це вже було як систематичне покарання, кожного вечора. Ще один вид катування – це російська музика нібито патріотична. Гімн Росії змушували вчити. Була людина, яка його не вивчила, вони його побили настільки сильно, що він не міг ні сидіти, ні лежати, ні нормально стояти. Єдине, що в нього залишилось цілим – це руки. І він міг на них спертися об стіну і стояти доволі довго.
Ще застосовувався електричний струм, якщо не вивчив російський гімн. Була така жінка або дівчина, до якої застосовували електричний струм, під’єднуючи до статевих органів. На жаль, це не поодинока історія. Ми ще такі випадки почуємо, коли деокупуємо Запорізьку і Донецьку області.
«П’ять ночей змушували їсти прапор»
– Як вам вдалося звільнитися з цієї катівні?– Мене намагалися відпустити три рази. Один раз за участь у так званому кіно. Це коли приїжджає росТБ, знімати про людей, яким дається спеціальний текст, було 5 аркушів формату А4 і там стандартна російська методичка про те, що «Зеленський наркоман» і пішло-поїхало.
– Це треба сказати на камеру?
– Це треба завчити. На це дається лише ніч. За ніч 5 листів можливо вивчити, але не коли на тебе тиснуть 4 стіни, ще й решітка в крапочку. Я не вивчив, їм моє кіно не сподобалось. Конвоїри установи принесли телефонний апарат, яким вони накручували електрошокер. І тоді я дуже сильно перелякався.
Пощастило, що на той момент мені треба було прибирати установу. Тобто я з перших своїх днів кожного дня прибирав майже всю установу. Поверх, де камери, на третьому поверсі, де проводились допити й туалети, і їхні спальні.
– Це вони змушували вас це робити?
– Я це приписую, скоріш за все, до орієнтації, типу, познущатися, але, можливо, щоб просто якось задіяти.
– Через що ще вас не відпускали?
– Ще був випадок у червні. Тоді вони просили підписати лист, що я не буду їм протидіяти. Я це підписав. На наступний день вони повинні були мене відпустити, це була п'ятниця. Вони відпускали по понеділках і п’ятницях, але мене не відпустили, бо приїхала якась важлива «шишка» з Краснодарського краю, який взяв шефство над тоді ще окупованим Херсоном. Мене знову демонстрували як експонат: «Ось ЛГБТ-персона, ось він ще й партизанив».
Кожного разу відкривали двері й дивились на мій стан. Тоді мій психологічний стан був дуже незадовільний. В мене тоді дах їхав дуже сильно. В мене забрали навіть ложку. Думали, що я ложкою якось «вскриюсь». Тоді я був готовий «вскритися», бо це було неможливо.
– Що так сильно впливало на ваш стан тоді?
– Неможливо було пережити той час. Час йшов дуже повільно. Особливо важко психологічно було, коли змушували п’ять ночей поспіль їсти український стяг. Вони давали український стяг, який знайшли десь, давали канцелярський ніж і казали його (стяг) різати. Потім давали воду, казали запивати водою до тих пір, поки не закінчиться вода. Але їх це не задовольняло. Вони давали ще води й казали: «Ось у тебе є ще одна пляшка, їж далі». І так п’ять ночей поспіль. Змушували це робити найбільш патріотичних затриманих.
Повідомлення про вбивства, тортури й жорстоке поводження з українськими військовополоненими надходять регулярно. У листопаді 2024 року Незалежна міжнародна комісія з розслідування в Україні опублікувала доповідь, в якій стверджувала, що російська влада і військові багаторазово застосовували і продовжують застосовувати тортури щодо українських військових і цивільних осіб на територіях України, які перебувають або побували під російським контролем.
Женевські конвенції зобов’язують воюючі сторони забезпечити нормальне утримання полонених, забороняють жорстоке поводження, зобов’язують надавати зв’язок із родичами і можливість звернення в міжнародні гуманітарні організації.
«Мене досі шукає ФСБ»
– І все ж як вам вдалося вибратися з полону?– Мене все ніяк не відпускали. Вже змінилося командування цього, так би мовити, центру. Від мене відкріпили куратора – це людина, яка, грубо кажучи, веде справу до тих пір, поки ти там. Судова справа ніяка не заводилась, проте, наскільки мені відомо, моя справа досі лежить у ФСБ Ростовської області, мене досі шукають на окупованій частині Херсонської області.
Нове командування десь на третій день свого командування сказало мені прибрати повністю всю територію цієї установи, навіть ті приміщення, які не використовуються разом з вуличними територіями. Після цього мені віддали майже всі мої речі, окрім синьо-жовтого браслета. Вони його демонстративно при мені порвали, спалили, гроші демонстративно поклали собі в кишеню – 250 гривень. Віддали мені мій телефон, паспорт.
Коли довели до хвіртки, конвоїр сказав, що якщо мене ще раз зловлять, живим я вже звідти не вийду. Я вийшов, побачив вулицю, різко почав бігти. Для мене це було як відчуття, що за мною буде сафарі, бо я і про такі випадки чув. Дійшов до парку, впав, почав плакати й кричати: «Ура, я на свободі!».
– Ви, попри всі ці ризики, все одно залишилися у Херсоні до кінця окупації, ви не виїжджали звідти і, ба більше, продовжили далі партизанити. Коли вже сталася деокупація Херсону, розкажіть, якою ця подія була для вас?
– Стримати сльози було неймовірно важко. В той день проїхалася машина по центральній вулиці міста з прапором України. Ми подумали, що це провокація. Всі одразу зникли з вулиці. Місто, принаймні там, де я був, одразу стало мертвим.
Я пішов до Чорнобаївки, бо звідти не було ні пострілів, ні вибухів. Там нічого я не побачив. Пішов назад до міста по Миколаївському шосе і побачив вже всю довгоочікувану колонну Збройних сил України. І ноги якось самі підкосилися. Я впав і почав ридати, і кричати: «Слава Богу, цей страшний час пройшов!».
- Активіст сказав «Новинам Приазовʼя», що особисто ще не звертався до правоохоронних органів для порушення окремого провадження щодо його переслідування під час окупації Херсону, а планує обовʼязково це зробити.
- Свідчення Олексія Полухіна та інших потерпілих важливі в процесах проти військового та політичного керівництва РФ відмічають українські правозахисники. Херсонець повідомляв раніше, що допомагав встановити особи близько 10 російських військових. За словами Полухіна, з ним раніше звʼязувалися представники ООН, які займаються збором свідчень українців про агресію та злочини РФ.
- Одразу після деокупації до хлопця також зверталися слідчі херсонської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері для встановлення причетних до тортур у херсонському ізоляторі. Полухін сподівається побачити їх на лаві підсудних у Гаазі.