Тоді ще в темних коридорах, при світлі лампи, яка працювала від генератора, Леонід Тимофійович розповів, як лікарня тривалий час опиралася росіянам, які хотіли встановити над нею контроль уже в березні, про своє затримання і перебування в полоні та про врятованих тероборонівців, яких лікували як цивільних.
Публікуємо розповідь Леоніда Ремиги від першої особи.
Початок війни
Зранку подзвонили друзі з Арабатської стрілки, сказали, що почалася війна. Потім ми почули вибухи в Херсоні.Попри це, ми вийшли на роботу. На той час все ще було у звичному режимі. Після 1 березня, коли в Херсон зайшли окупанти, ми знали, що рано чи пізно, вони до нас завітають. Деякі наші співробітники виїхали в перші дні війни. Але до останнього часу в нас залишалася хірургічна, травматологічна бригади. Ми розуміли, що відбувається, чекали поранених, щоб надавати допомогу.
На той час ми ще працювали як лікарня для хворих на COVID19. У нас було розгорнуто 350 ліжок для ковідних пацієнтів. На момент окупації перебувало близько 100 хворих.
Як окупанти хотіли забрати дитячий корпус, але злякалися коронавірусу
Після 8 березня до нас вперше з’явилися представники окупантів. Це були «днрівці», їх було видно і по мові – суржиком говорили, і по одягу. Приїхали 7-8 чоловік, сказали, що з Музиківки і в них температура.З ними був капітан медичної служби. Він побачив український прапор на нашому приймальному відділенні, увімкнув камеру на телефоні сказав мені знімати прапор. Я відмовився. У відповідь він заявив: «щоб до вечора прапора не було». Але він так і не приїхав, а прапори залишалися на п’ятьох наших корпусах до 9 червня.
Я сказав, що там перебувають виключно ковідні хворі, і щоб звільнити те приміщення потрібно кілька днів проводити дезінфекцію. Перед тим на всіх корпусах ми написали «Stop COVID», а персонал ходив у протиковідних костюмах. Вони дуже цього злякалися. Я доповів місцевій владі і в міністерство охорони здоров’я, особисто зв’язався з мінстром. Він сказав діяти по ситуації, щоб убезпечити роботу персоналу і хворих.
Спалена «Комсомольская правда»
Перед 9 травня росіяни традиційно підіймають оберти у своїй пропаганді. Вона дісталася і нашої лікарні. Нам принесли чотири пачки газети «Комсомольская правда». Під мою відповідальність сказали роздати газети в кожну палату, щоб вони були в кожного хворого. Я сказав «добре», а ввечері зібрали ці газети і спалили у госпдворі. Їм стали про це відомо. Але деякий час вони мене не чіпали.Потім росіяни почали пропонувати свою допомогу. Приїжджали лікарі. Відверто скажу, ми з ними більш менш знаходили спільну мову як з колегами. Вони не вели себе агресивно, питали, що нам необхідно. Нам потрібен був інсулін, препарати для лікування щитовидної залози. Вони обіцяли і на деякий час вони це привезли.
Приїхали і їхні журналісти, знімали. Мене змушували розвантажувати, але я сказав, що мені треба в операційну. Я не хотів потрапити на ці кадри.
Профілактичні бесіди і примус до колаборації
Згодом представники ФСБ почали проводити зі мною бесіди, пропонували зібрати колектив, провести певну пропагандистську роботу, що Херсон – це Росія, що вони тут навічно, що ми нікуди не дінемось і повинні співпрацювати. Але – виключно по законах РФ. Так говорили і їхали. А ми далі працювали, як і раніше, по своїх законах.Потім уже вони приїхали з нашими колаборантами. Це Вадим Ільмієв, якого призначили головним по охороні здоров’я, Олександр Нестеренко, який працював лікарем в онкодиспансері і один їх представник з Республіки Тива (йдеться про Артиша Сата, помічника голови окупаційної адміністрації Херсонської області Володимира Сальдо – Ред.).
Зайшли до мене в кабінет з озброєними фсбшниками, забрали печатки, відкривали сейфи, почали щось кричати. Але ми підготувалися, якихось важливих документів там уже не було. Зібрали нашу адміністрацію і сказали, що я був у партії Порошенка і проводив пропаганду проти Росії. Тому, згідно розпорядження їхньої адміністрації, мене відстороняють від повноважень.
Зрештою, наказали арештувати мене і вести на вулицю Перекопську. У мене піднявся тиск, стало зле. Розвився гіпертонічний криз. Колеги сказали, що мене треба госпіталізувати і вони погодилися, я залишився в лікарні. Мені надавали допомогу. Вони наказали, щоб до мене нікого не пускали і повідомили їх, коли я поправлюся.
Згодом вони трохи забули, мабуть. Ми проводили наради в моїй палаті. А в лікарню головною призначили мою заступницю Ларису Мелету. Це була вимушена дія, щоб нам не призначили нікого ззовні. Вона доповідала мені, де була, які документи отримувала. Але вона невдовзі пішла з цієї посади і змогла виїхати в Кривий Ріг.
Як лікували українських військових і поліцейських
Одного разу росіяни привезли нам українського солдата з важким пораненням гомілки. Вони приїжджали до нього кожного дня, спілкувалися. Нам сказали поставити його на ноги, бо він піде на обмін. Хлопця звали Андрій, з Одеської області. Ми його пролікували. Потім приїхав російський офіцер, який попросив називати його «туристом» і попросив мене вийти на когось із наших, щоб влаштувати обмін цього хлопця на двох їхніх загиблих офіцерів, які перебувають на підконтрольній Україні території.Я почав домовлятися, далі вже інші люди дійшли до нашого Генштабу і цього хлопця поміняли. Ми зідзвонювалися з його мамою, вона підтвердила, що Андрій удома.
До нас потрапили п’ять наших поранених тероборонівців. Одному куля пройшла через око і застрягла в черепі. У нас не було нейрохірургів, ми змушені були відправити його в іншу лікарню. Мені сказали, що він помер. Інші чотири вижили. ми їх записували як цивільних. Коли приїжджали представники ФСБ, вони просили доповідати про військових, які потрапляють до нас.
Ми розуміли, що цього не можна робити, міняли прізвища. Потім ці хлопці зв’язувалися з родичами, ми х виписували і вони від нас виїжджали. Так само було і з кількома поліцейськими.
Переховування і конспірація
За день до виписки з лікарні мені повідомили, що мене шукають. Я почав переховуватись. Мої колеги залишалися працювати. Було багато поранених цивільних. До них приходили і казали відповіати лікарям, що вони постраждали через обстріли ЗСУ. Це часто були постраждалі з миколаївського напрямку.Я переховувався по різних адресах: у друзів, родичів, які виїхали. Мою квартиру вони зламали, забрали документи, все перевернули. Було таке, що і човном в Олешки переправляли. Але 20 вересня мене знайшли і заарештували.
Ми з колегами домовлялися зустрічатися конспіративно в різних місцях. Мали російські сімкарти, зідзвонювались і казали, наприклад, «риба» – це означало, що зустрічаємось на ринку біля залізничного вокзалу, якщо «квіти» – то на одній із зупинок на Ушакова. І була в нас одна квартира, де ми збиралися. Якось вони дізналися про цю квартиру, викликали мене туди через телефон нашого механіка. Мене схопили, одягли наручники, машину забрали, а мене відвезли в ізолятор.
Чому не виїхав раніше?
Питання виїзду для мене не стояло. Я працюю в цій лікарні з 1978 року. Прийшов після інститутської лави, почав з дільничного терапевта і закінчив директором. Як я міг все кинути?А потім, після всіх подій, я знав, що мене вже шукають і моє прізвище є на блокпостах. Далі Олешок я не міг поїхати. Навіть додому не міг.
Полон і катування
В полоні пробув з 20 по 29 вересня. Мене допитували, трохи побили, струм пускали. Але ті катування, які ми там чули – це просто жах. Я був у четвертій камері. Вона розрахована на чотирьох осіб, а нас було восьмеро. Хто на полу, хто на столу. Одразу познайомилися з хлопцями. Всі патріотичні.Когось за участь у ДРГ – так казали, у когось родичі в поліції працювали. Був цікавий чоловік, який працював заступником начальника нашої залізниці. Коли були влучання в Антонівський міст, росіяни хотіли, щоб він організовував роботу по ремонту. Він відмовився, його забрали разом із жінкою. Ще був один – колишній працівник МНС. Хтось на нього доніс, росіяни прийшли, побачили мундир, сказали, що це форма НАТО і його забрали.
Через кілька днів я надавав допомогу нашим хлопцям. Тим, яким дозволяли.
Ще звинувачували в тому, що ми проводили ремонтні роботи і платили заробітну плату, а ми нібито не повинні були це робити з 24 лютого. Вони не розуміли, як це в нас працює, що це не місто платить нашим лікарям.
Поліграф
Я мав пройти поліграф. Вони сказали: якщо ці звинувачення підтвердяться, мене судитимуть у Сімферополі за російським законодавством. Інший чоловік, який катував полонених, мав свою версію. Він казав: якщо ти не зізнаєшся, ми тебе тут замучаємо і викинемо в річку. Психологічно теж давили. Змушували кричати «Слава России! Слава Путину! Слава Шойгу!» і співати гімн Росії. Якщо не кричиш, б’ють палицею. Я гімн так і не вивчив.Через кілька днів мене перевели в дев’яту камеру. Це була «робоча» камера. Хтось надавав медичну допомогу, інший підмітав, ще хтось розносив хліб. Поряд була і камера міського голови Херсона Ігоря Колихаєва, ми знали, що він там.
Мене хотіли залишити там як лікаря, але все таки вирішили не тримати. Чоловік, який там був, сказав, що машину забрали за мої гріхи на користь Російської Федерації. Випустили під домашній арешт.
Дійшла справа до поліграфу. Це проходило в магазині «Оптика», що біля ОДА. Тривало 4 години. Сказали, що я пройшов тест, віддали документи і відпустили. Але до лікарні ходити не дозволили. В один із днів мені прийшло повідомлення від них з пропозицією зустрітися на розі вулиць Молодіжної і Тираспільської. Якось інтуїтивно я вирішив не їхати. А потім дізнався, що того дня вони примусово вивозили лікарів на лівий берег.
Деякі наші працівники отримували потім рублі, деякі принципово відмовилися. Я сказав, що повноважень якось це не допустити у мене немає. Лікарям платили 50-60 тисяч рублів.
“ЗСУ тут – значить я продовжую працювати генеральним директором”
Коли призначили колаборантку Ірину Свиридову і вже під час втечі на лівий берег росіяни вивезли наш автомобіль, лабораторне обладнання, дорогий гастроскоп, деякі комп’ютери. Особові справи лікарів ми заховали.Після звільнення Херсона я зустрів на вулиці Павла Новікова, який був помічником Свиридової. Я попросив надати перелік речей, які росіяни вивезли з лікарні. Він запитав: на кого писати? Я відповів: на генерального директора. Він сказав, що я вже не директор, на що я йому заперечив: “ЗСУ тут – значить я продовжую працювати генеральним директором”.