Він зустрів війну у Херсоні і поки міг, працював у лікарні, рятуючи хворих. Зараз, коли через тиск російських окупантів виїхав, планує йти до лав ЗСУ терапевтом у медроту бригади. Про те, якими були понад чотири місяці окупації та плани на майбутнє, Максим Овчар — лікар-ендокринолог Херсонської обласної лікарні, розповів Суспільному. Далі — пряма мова.Війну я зустрів у Херсоні. Прокинувся як завжди о 6:00, щоб зібратися на роботу та поснідати. Спочатку навіть не вмикав інтернет на телефоні, щоб почитати новини та погортати стрічки соцмереж. Зрозумів, що щось не так, коли сполошилися птахи і пролунав вибух — російські ракети поцілили у військовий аеродром у Чорнобаївці. Зайшов у мережу і зрозумів — війна.
Відразу зв'язався із усіма родичами та друзями, зі мною відповідно керівництво лікарні, у якій працюю. Зібрав речі: ноутбук, документи (паспорт, військовий квиток), телефони, гроші і побіг (не у переносному сенсі, а буквально) на роботу.
Перші 5 днів війни я прожив у лікарні: бігали у бомбосховище, робили запаси води, просто робили будь-що, щоб не з'їхати з глузду від новин.
За 24 лютого виписав майже усіх хворих з ендокринологічного відділення, залишив лише дівчину з уже на той момент окупованого Генічеську з уперше виявленим цукровим діабетом, що була у важкому стані.
Разом із персоналом перші 5 днів війни я прожив у лікарні: бігали у бомбосховище, робили запаси води, просто робили будь-що, щоб не з'їхати з глузду, оскільки новини слухати було несила. Уперше побачив росіян на відстані простягнутої руки із їх заходом у місто 1 березня.
Якраз "пощастило" винести родичу пацієнту інсулін, водночас обидва стали свідками стрільби окупантів по цивільній автівці на проспекті Ушакова напроти входу на територію шпиталю.
Ми до останнього працювали і працюємо у рамках українського законодавства, були і є острівцем нашої держави посеред окупації.
Стаціонарних хворих терапевтичного профілю стало набагато менше: не стало необхідних ліків, можливості доїхати, просто люди виїхали й страх тих, хто залишився. Обласна поліклініка майже відразу закрилася, тому амбулаторних пацієнтів я приймав на базі відділення.
Кількість людей, яким надана допомога, вимірюється сотнями, але це було б неможливо без допомоги волонтерів. Особлива подяка волонтерській ініціативі "Котики-патріотики", фармацевтичним представникам компаній "Фармак" та "Серв'є" та окремим працівникам Червоного Хреста.
Допомога від волонтерів. Фото: Максим ОвчарЯ до останнього надавав допомогу дистанційно, консультації аж до моменту виїзду, та, на жаль, у середині квітня нас відключили від електронної системи охорони здоров'я і я втратив можливість виписувати рецепти на ліки та направлення внутрішнім переселенцям з області та міста, що виїхали в інші регіони.
Вони були із пістолетами та в бронежилетах, так захищалися від беззбройних лікарів.
Двічі перебував у зайнятій окупантами будівлі обласного департаменту охорони здоров'я. Перший раз недобровільно на вимогу підрозділу окупаційної адміністрації, що втручається у діяльність українських медиків, а саме так званого "заступника директора департаменту" Нестеренка Олександра Володимировича, колишнього онкогінеколога обласного диспансеру, а нині колаборанта. Він вимагав дані по інсулінозалежним пацієнтам.
На час другого "візиту" добровільно-примусово зігнали завідувачів відділень обласної клінічної лікарні та деяких директорів лікувальних закладів області, як позаштатних спеціалістів у своїх галузях, усі від співпраці й роботи у російському псевдооргані влади відмовилися, "засідання" вів ексміністр охорони здоров'я республіки Тива (6000 км від Херсона, на кордоні між Монголією та Китаєм). Вони були із пістолетами та в бронежилетах, так захищалися від беззбройних лікарів.
Це відбувалося наприкінці червня, бо з липня, за їх словами, усі наші лікарні стають російськими. Я написав заяву на відпустку і вичекав моменту їх "святкування" захоплення Луганщини. 7 липня я виїхав, щоб уберегти себе, оскільки був на гачку і про дану ситуацію повідомляв в СБУ.
Я таємно лікував і допомогав переховуватись учасникам бойових дій 2014-21 років.
Жодних контактних даних відповідно не зберігав. На початку повномасштабного вторгнення наших хворих бійців лікували як цивільних, але це більше стосується хірургічної служби.
До червня місяця над лікарнею майорів український прапор, його зняли орки, коли уночі привезли важку породіллю і без їх конвою не пропускали на територію лікарні, наш синьо-жовтий їх розлютив. Тоді черговому лікарю довелося підіймався на дах хірургічного корпусу і під орківським наглядом його знімати.
Відправна точка — кінець червня: всі завідувачі відділень були на гачку і ФСБ почало пресувати законну адміністрацію лікарні
Було дуже важко. Усі мої близькі та родичі покинули місто та область крім дідуся з бабусею у селі Золота Балка Бериславського району, які заблоковані й обмежені в пересуванні понад три, майже чотири місяці.
Будинок батьків у Нововоронцовці зруйнували на День батька у червні зі 100 мм гармати "рапіра", або іншої системи того ж калібру, скоріше за все зенітної. Мама — учитель математики, а тато — фізики, тому діаметр снаряда ми змогли виміряти за осколком. Мама виїхала у Кривий Ріг ще в березні, коли евакуйовували селище. Воно ніколи не було окуповане, перебувало спочатку у сірій зоні, а потім на нулі. Тато до останнього вірив у краще, поки не трапилася біда.
Зібрав найцінніші речі, які дорогі як пам'ять, вишиванки правда довелося залишити.
Виїхав 7 липня через Василівку. Зібрав найцінніші речі, які дорогі як пам'ять, вишиванки правда довелося залишити, документи та печатки усі заховав, з електронних пристроїв та навіть з хмарних сховищ усе видалив, залишив лише архів світлин.
Блокпости минали відносно благополучно у зв'язку з їх "святкуванням". Проблеми були лише в Лепетихах, де стояли ДНРівці та на останньому блокпосту у Василівці, де були чеченці. О 19-й годині побачив наших солдат та поліцейських, зрозумів, що вдома. Хоч дві домівки і втратив, сподіваюся, що тимчасово...
Уночі нас прийняли волонтери в Епіцентрі у Запоріжжі та розмістили на ночівлю у дитсадок. Велика подяка усім, особливо завідувачці дошкільного закладу та вихователькам. Уранці наступного дня вирушив до Кривого Рогу поїздом. 8 липня нарешті зустрівся із мамою. 9 липня — із татом, бо він навідував будинок. Емоції відповідні.
Наразі поправляю проблеми зі здоров'ям. Уже був у центрі комплектування — військкоматі. Цивільну роботу і не шукав, оскільки закінчував військову кафедру, планую йти до лав ЗСУ терапевтом у медроту бригади. По закінченню війни хочу повернутися у Херсон і знову працювати ендокринологом у своєму відділенні.
Суспільне Херсон
