Марія переїхала до Херсона, коли її власний будинок в Каховському районі обстріляли. Своєю історією жінка поділилась із Суспільним, розповіла, що до війни працювала в Херсоні, жила на два міста. Далі - її історія від першої особи.Спочатку я не збиралась ділитися ніякими історіями, але треба, щоб люди знали, що тут відбувається.
Зараз для мене найстрашніше, коли зникає зв'язок. І ти залишаєшся ізольованим, не тільки від тих, хто там - на вільній території України. А й від тих, з ким говорив ще вчора. Зв'язок у нас глушать не вперше. Але в цей останній раз я відчула таку мертву тишу. Таке відчуття, ніби нас хочуть змусити замовчати навічно. Фактично - зробити мертвими. Але ми живі. Мені часто сняться сни, ніби у мене заклеїли рот. Я хочу кричати, але не маю голосу.
Це лише перші дні війни у Херсоні, про який потім скажуть, що його не бомбили. Я вдивляюсь в обличчя мертвого хлопчика так, ніби робила це все життя.
Я вдивляюся в мертве обличчя хлопчика в сірому капюшоні, - він лежить біля Фабрики, - і дивиться в небо. Він невпізнаний, але чийсь. У нього відкриті очі і брови доміком. І вираз обличчя такий, ніби він не може повірити, що це насправді сталося. Це лише перші дні війни. А серед тих, хто загинув вже є ті, кого я знала. Це лише перші дні війни у Херсоні, про який потім скажуть, що його не бомбили. Я вдивляюсь в обличчя мертвого хлопчика, так ніби робила це все життя. А це лише перші дні
.
До війни я працювала з дітьми, підлітками, і чому це обличчя мені здається таким знайомим? Може, я бачила його десь на зупинці, у черзі, у натовпі підлітків біля Маку чи Мультиплексу. Поруч лежить чоловік. І він також чийсь. Це те, що вже не можна розбачити. Навіть, якщо вимити очі милом.
Сьогодні ми пережили майже всі стадії горя - від не прийняття, не віри у те, що сталося. Жаху не побачити ранок, страху за дітей та рідних, страху, що не вистачить їжі. Байдужості, апатії, бажання померти і не бачити це все. Люті.
Мій дім, який довелося залишити, за яким наглядали сусіди, відвідали російські військові та прожили там кілька днів.
Мені не шкода речей, які я втратила. Якщо лишуся з руками і ногами - зароблю ще. Але мені шкода альбому з дитячими фотографіями, який залишився вдома. Мені шкода, що по моїй вимитій підлозі ходили непрохані гості. Мені не шкода закрутки з абрикосами - накручу ще. Але мені огидно, що вони брали бабусині рушники, торкалися речей, подарованих чоловіком на річницю. І тієї шкатулки з першою прядкою волосся дитини, зрізаної в рочок. І з першим зубом, що випав в 6 років. Ось за зуб взагалі хочеться вбити.
Але попри все, що сталося, в мене залишаються мрії про майбутнє.
Коли я повернусь додому, а я повернусь і це без альтернатив, я буду садити квіти. Багато-багато квітів. Я поїду на море, і поцілую його хвилі. Я обійматиму дерева у моєму місті. І звичайно людей. Знайомих і не знайомих. І, якщо буде Божа Воля, народжу дітей і виховаю їх українцями. Тому що ми так багато втратили синів і дочок, які захищали нашу землю. Сьогодні наша земля плаче, ми плачем разом з нею. Але "блаженні ті, що плачуть", бо вони утішаться". Я в це вірю, і вірю, що ми дочекаємось миру на Україні і в нашому українському Херсоні, і в моєму рідному місті. Це дуже важко, але треба триматися. Сьогодні нам треба вижити, втриматися, не зневіритися. Ми це зробимо, бо ми сильні.
Суспільне Херсон
