Іван живе у Херсоні. Коли російські війська вторглися в Україну, багатодітний чоловік не поїхав з міста. Наразі він залишається у тимчасово окупованому Херсоні, і говорить, що не збирається нікуди їхати.
Ми не поїхали з Херсона. Ні одразу, ні місяць тому, ні зараз. Їхати є куди. На Закарпатті своїх правнуків чекає прабаба. Та я не розумію, чому я маю комусь поступатися своїм містом і своїм домом.
Ми тут народилися. Тут народили своїх дітей, тут хотіли їх ростити. Чи страшно? Так. Страшно було коли в перші дні вся багатоповерхівка наша біжить на перший поверх до підвалу, бо вже чути вибухи. А в тебе на 9 поверсі дружина сама з трьома дітьми, з яких двоє ще не ходять. А ти такий на роботі. І потім, коли не можеш купити памперси, ліки, нічого не можеш ні за які гроші. Пусті полиці. А потім прийшла мати. Пішки прийшла з іншого району. Бо каже - це моє місто! Куди хочу, туди і йду. Прийшла через усі блок-пости. Показала як робити багаторазові памперси з марлі. Ще через тиждень ми всією родиною сиділи за столом, святкували день народження баби нашої. Картоплею з солоними огірками. Чим було, тим і святкували. Наша багатоповерхівка знову бігла на перший поверх, бо чути, як стріляють. Добре, що наша баба - глуха, і того не чує. А коли сильно бухало, то ми голосніше співали "Розпрягайте хлопці коней" і ще оцю, дітям подобається - "Ой у лузі червона калина..."
Була думка відправити звідси батьків, та вони кажуть, треба садити скоро. Картоплю там, і все таке.
Найгірше коли почали забирати у хлопців машини. Я на бусі приїхав на базар, у мене діти в салоні. Вони підійшли, в середину зазирнули. Кажуть, дизель чи бензин? А я на бензині. Вони покрутилися і пішли. А за кілька хвилин дивлюся - вже виїжджають, забрали буса у хлопців, що овочі приїхали з села продавати. Отоді мені справді зле стало. Навіть хотів у жінки валер'янки просити. Потім згадав, що в перші дні всю вона випила.
Та все ж таки я думаю - це не може тривати вічно. Намагаюся жити своїм життям.
Он до нас вже і весна прийшла. У дівчат на грядці квіти повилазили - жовті, до речі, і сині. Трохи не по собі, коли всі сусіди з поверху виїхали. Нема з ким в гараж піти. Та ми ще тут, і будемо, сподіваюся. Вистоїмо. Куди ми дінемося.
Суспільне Херсон
