24 лютого війська РФ вторглися на територію незалежної України. Першою на їх шляху була Херсонщина. Наразі область знаходиться у тимчасовій окупації. Її жителі мають власні історії, якими поділилися із Суспільним. Херсонець, який попросив називати його Добрий Лис, розповів про мирні мітинги в окупованому місті і не тільки.Провели в окупованому Херсоні понад 40 днів. Пам'ятаю, двадцять четвертого лютого мене розбудила дружина і сказала: "Почалося". Я в шоці. Думаю: що робити?
Зібрався і пішов на роботу. Сиджу на роботі. Читаю новини і бачу, що російська армія в Україні. І розумію - справді почалося. Це о восьмій я був на роботі. О дев'ятій я починаю телефонувати зятю в Антонівку, і куму в Олешки, і батькові. Домовляємося, що треба нам усім тут терміново зібратися і вирішити, що робити. А вже о 10-й кум мені телефонує, що там щось страшне, таксі не ходить, і він не може виїхати з Олешок. Одразу після цього зять скидує відео, як у нього в районі сідають вертольоти і кричить моїй сестрі, що летять ракети. І тут мені починають всі одночасно дзвонити – "бігом збирайся, ми за 5 хвилин вас забираємо в село". Я розумію, що ми не встигнемо. І кажу, щоб вивозили всіх, а ми з дружиною залишаємось. Починаю чути віддалені вибухи. Повертаюся додому. Біжимо разом в магазин, там довжелезні черги. Купуємо крупи і те, що довго зберігається. Полиці блискавично стають пустими. Одночасно з цим волають сирени повітряної тривоги. В перші дні було дуже страшно. Особливо, коли був потужний вибух, прилетіло в будинок, 200 метрів від нашого. Там живе колега моєї дружини. Досі. В ті перші дні пожежні не могли приїхати через обстріли, тому людям довелося якось гасити ту пожежу власними силами.
Перша ніч була дуже страшна. Бо ти ще не звик, не розумієш, куди вони стріляють. І весь час чекаєш, що прилетить до тебе. Думаєш, чи правильно вчинив, що залишився?
На другий чи третій день почали писати в новинах і дзвонити, що будуть, ймовірно, обстрілювати місто. Сестра мені сказала бігти в бомбосховище. Розказала умовно, де найближче. Ми взагалі ніколи не замислювалися, де у нас в Херсоні є бомбосховища чи принаймні якісь притомні підвали. Але у нас були складені тривожні рюкзаки, ми взяли з собою каремати і тихенько вийшли прогулятися на вулицю - так би мовити на розвідку. І тут я бачу - у нас в під'їздах всі підвали закриті на замки. Бабки-активістки позакривали. Починаю стукати по всіх сусідах, щоб повідкривали підвали. В одному сусід взагалі зробив собі комору, закрив, а сам виїхав. Кажу їм - зараз будуть гатити, повідкривайте! Люди ж мають десь ховатися. Уже чутно, як стріляють і як до нас наближається. Але підвали так і не відкрили. До речі, навіть зараз вони досі закриті. Ми біжимо через всю вулицю шукати бомбосховище, запитуємо у людей - кажуть: не знаємо. З третього разу нам показали дорогу. Там була неймовірна кількість людей - діти, дорослі, старі, собаки, коти. Всі кімнати і всі проходи зайняті. Аж біля другого виходу ми знайшли куточок, люди посунулися, і ми змогли примоститися. Весь час чули, як гатять нагорі. Люди по-різному на це реагують, хтось дуже боїться, плаче. У когось взагалі клаустрофобія. Хтось не витримує і свариться з сусідами. У нашому куточку була чудова атмосфера. Там була родина з дівчинкою дуже маленькою, рочки три. В одного хлопця був маленький бульдог, він розважав дітей і розряджав атмосферу. Ми підтримували один одного. В бомбосховищі ми провели один день, поки сильно гатили. А потім вирішили, що так не можемо і краще піти додому.
У наступні дні я сидів і скролив новини, як і більшість херсонців. Мільйон груп, мільйон повідомлень. А військові РФ вже у місті. І тут я читаю, що вони хочуть у нас робити якийсь ХНР.
Ми не хочемо цього, взяли з дружиною і пішли на мітинг пішки. Бо жодна маршрутка не ходила. Йшли-йшли і дійшли до державного універу. І тут чуємо, як люди кричать від самої "України" : "Геть! Ганьба!". І кричать окупантам, щоб вони йшли додому. І ми побігли туди швидше. Бачимо: якісь танки, тигри, БТР-и. Ми до того не виходили довго і коли побачили ту всю техніку, стало не по собі. Але людей наших там було, я не знаю скільки, просто тьма. Вся площа, і вулиця. Дуже багато. Постояли, покричали їм, що ми про них думаємо. А потім всі люди посунули до Вічного Вогню. Ну і ми разом з ними. Я знімаю відео, розказую, що я думаю про російських військових - і тут поруч їде БТР, а на ньому чоловік з українським прапором. Ми спочатку подумали, що то наші забрали БТР, хтось з хлопців. А виявилося, що то російський БТР і на нього заскочив наш хлопець.
Спочатку страшно. Коли йшли туди і побачили їх, було страшно. Але знаєш, коли людей єднає бойовий дух такий, то вже не так страшно.
Розумієш, що ти не один. Була інфа, що вони хочуть зробити якийсь ХНР, якийсь референдум. Я тоді дружину з собою вже не брав, казав, щоб лишалася вдома. Я тоді не знав, чи повернуся сам, чи нас там завалять, скільки б нас там не було. Здоровенний прапор у нас був. Його спочатку люди тримали біля паркану, що дивиться на Білий дім. Потім хтось сказав, що на Вічному Вогні хочуть зробити свій мітинг про ХНР. І ми вирішили туди йти. А там по Перекопській стоїть здоровенна колона ворожої техніки. Вони з кулеметами і купа військових сидить. Йдемо повз них, розказуємо, що ми про них думаємо, що вони фашисти і щоб йшли додому, поки живі. І от я йду, а один на машині поруч зі мною, починає стріляти. І вони стріляють не вгору, а над головами. І я чую, як кулі полетіли в мене над головою. Люди тоді запанікували, я сам запанікував, і люди почали тікати. Спочатку. А потім якийсь хлопець як крикне: "Тримати стрій!". Лишився я, той хлопець, що кричав, і ще якась дівчина. І ми підхопили той прапор. Бо люди, які його спочатку несли, почали тікати. А окупанти на машинах потім ще стріляли. Але це вже не так страшно. Та коли я дійшов до Вічного Вогню, адреналін відійшов, і я відчув таке спустошення. Я розумів, що це просто рулетка. Я розумів, що завтра вони опустять стволи нижче і просто стрілятимуть в людей.
І знаєш, що найстрашніше? Що коли прийшло «завтра», так і сталося. Вперше стріляли на мітингу людей наступного дня. А потім людей стало менше виходити, їх і "сльозогінкою" розганяли.
В наступні рази було ще важче виходити, бо не знаєш, чи повернешся, чи - мішок на голову. Але думаю, бойовий дух у Херсоні не зламати. Ми щодня отримували повідомлення, що десь когось викрали з людей. І якщо про публічних людей, мерів, активістів стає одразу відомо, то скільки таких повідомлень просто не надійшло? І ніхто про них не написав. Але ми не здаємося. Хочу просто, щоб була Перемога, цього буде достатньо.
Суспільне Херсон