Костянтинівська територіальна громада, до складу якої входять дев’ять невеликих сіл в степовій зоні Херсонщини, нині знаходиться під окупацією. Ця територія не є транзитним шляхом для переміщення російської техніки чи особового складу. Вона також не належить до прибережної зони, яка б активно використовувалася військовими. Це зона, рівновіддалена як від берега, так і від магістралей. Тому активних бойових дій там немає. Ці території окупанти знищують повільно: відсутністю медицини та освіти, пропагандою, залякуванням, розграбуванням, примусовою мобілізацією. 

Про окуповану Костянтинівську громаду — початок повномасштабного вторгнення, проблеми та майбутнє — говоримо з начальником Костянтинівської сільської військової адміністрації Олексієм Кільдеровим. 

“Щойно поховали нашого пілота – прилетіла новина, що в Костянтинівці вбили російського танкіста” 

25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення, мешканці Костянтинівської громади ще допомагали українським військовим, які вимушено відходили з кримського напрямку. Їм надали допомогу – зібрали одяг, взуття та нагодували. Одразу після того, як вони поїхали далі – на підконтрольну Україні територію – в село зайшла колона військової техніки росіян.  

Місцеві, з якими ми спілкувалися про початок великої війни, згадують, що росіяни заходили “з ноги” — в магазинах вибивали двері і вітрини, обмальовували стіни; заселялися в хати та змушували місцевих готувати їм їжу або забивати для них худобу. Один з найбільш гнітючих спогадів — дитячі листи українським військовим, розграбоване майно — жіночі речі, дрібна побутова техніка, посуд — які росіяни викинули на території Братолюбівського елеватора. 

«Ми збирали ті дитячі малюнки, було так вітряно, неначе і сама природа хотіла рознести їх по всьому світу. А на речі дивилися — жіночі халати, білизна, якийсь посуд, навіть телевізор — і не знали, що з цими речами робити, ніхто не хотів збирати їх. Це ж все було вкрадене в людей», — згадує мешканка Костянтинівки Вікторія (ім’я змінене з міркувань безпеки — МОСТ). 

Олексій Кільдеров згадує про ще одну подію, яка сталася 26 лютого, на третій день повномасштабного вторгнення. В полі за межами села Антонівка було збито наш літак. Очільник громади виїхав на місце трагедії, де вже разом з місцевими чоловіками зібрали частини тіла загиблого пілота та наступного дня поховали в Антонівці. А щойно закінчилися похорони, прилетіла інша новина — в Костянтинівці вбили російського танкіста. 

“Нам довелося його поховати. Всі розуміли, для чого це необхідно. Принаймні на той час ми вважали, що це потрібно було зробити. Росіяни нам ще довго «згадували» цю подію”, — каже Олексій. 

Невідомі не лише вбили танкіста-окупанта, а й розібрали на запчастини дороговартісну модель  російського танка. Ще кілька місяців потому росіяни шукатимуть і запчастини від техніки, і місце поховання свого військового. Олексій Кільдеров врешті змушений буде написати пост та заклИкати місцевих принести запчастини вночі до будівлі сільської ради. 

“ФСБ та Росгвардія допитували місцевих. Вони володіли інформацією, про те що відбувалося і відбувається в селі. Звичайно ж , були люди, які хотіли заробити авторитет і увійти в довіру до них та  надавали інформацію — часто нікчемну і спотворену . Більшість мовчала. Вони приїздили багато разів, коли знаходили якусь зачіпку — викликали  мене на допит. Але навіть через 5 місяців і десятків масових відпрацювань жодних доказів, що це зробили місцеві, не знайшли”, — говорить він. 

Гуманітарна ситуація була більш-менш контрольованою, бо в селі всі мали якісь запаси. На початку війни були проблеми з хлібом  — не було дріжджів для випікання. Їх за дуже високими цінами вдавалося  купувати на правому березі або в Запоріжжі. Далі дріжджі передавали  до горностаївської пекарні, а звідти забирали хліб бусом та розвозили по сільських магазинах. 

Були люди, які отримували виплати на пошті і яким після окупації перестали виплачувати пенсії та соціальну допомогу. Для їх підтримки сільська рада просто скидалася грошима з власних зарплат, кошти давали також вчителі, бо в них ситуація з виплатами на той час була найкраща. Далі шукали продукти за оптовими цінами і формували продуктові набори. Деякі продукти просили у фермерів,  які потім  видавали найвразливішим верствам населення. 

“Був випадок, десь на початку липня в селі Дубівка, коли місцева жителька зібрала з десяток людей біля сільської ради і почала мене звинувачувати в тому, що їм не видали гуманітарку в Каховці. Їм сказали: “Вам не положено, бо  ваш голова не йде на разговор”. Тоді стало зрозуміло – з’явилася ще й внутрішня загроза”, — говорить Кільдеров. 

“Найбільша шкода, яку завдали окупанти нашій громаді — знищення зрошення” 

Окупанти не спішили призначати “нову владу”. Окупаційний голова у Костянтинівці з’явився лише в жовтні 2022 року — ним став місцевий 32-річний мешканець Андрій Лопушенко (заочно засуджений за колабораціонізм 26 березня 2026 року, – МОСТ). 

До літа росіяни здійснювали візити до сіл громади “наскоками”, в основному це були представники ФСБ та Росгвардії. Одразу ж увагу окупантів привернув Братолюбівський елеватор.  

Братолюбівський елеватор — велике підприємство, здатне зберігати одночасно близько 200 тис.тонн зерна. Є дочірнім підприємством ДАК «Хліб України». 

Першими на елеватор «завітали» росгвардійці в травні 22-го року. Тоді майно підприємства було частково розграбоване, приміщення — понівечені та обмальовані. На території елеватора окупанти лишали свою техніку. 

“Це, до речі, була фарба з мого гаража. Пам’ятаю, що я був в Горностаївці, зі мною поїхала вагітна жінка. Мені подзвонили росіяни, сказали, що в мене є 30 хвилин, щоб повернутися. Я пояснив, що маю дочекатися жінку з лікарні, тому цього не буде. Коли приїхав, зрозумів, що вдома був обшук,  вони перевернули все в коморі та гаражі. 


Пропали деякі речі, фарба аерозольна в тому числі. Потім нею вони на елеваторі розписали стіни нецензурними написами”, — розповідає Олексій Кільдеров. 

Через деякий час керувати підприємством поставили Сергія Володіна. Братолюбівський елеватор, так само, як і Великолепетиський, закріпили за окупаційним підприємством “Херсонська зернова компанія”. Сприяв в цьому ексочільник Великолепетиського елеватора, фермер з села Червоноблагодатне Сергій Гудзоватий. Частина людей звільнилася, зокрема колишній директор і керівник виробничо-технічної лабораторії, частина — погодилася працювати. Окупанти оголосили про прийом перших партій збіжжя. 

На думку очільника Костянтинівської СВА, в першу чергу Братолюбівський елеватор став пунктом збору краденого зерна та відмивання грошей. Власне, за перетворення підприємства на логістичну базу для російської армії Гудзоватий отримав заочну підозру в січні цього року. Приймати ж зерно в таких обсягах, як це було до окупації, неможливо. 

До повномасштабного вторгнення основний заробіток селян в  Костянтинівській територіальній громаді був пов’язаний із сільськогосподарською сферою. Тут працювали і великі аграрні підприємства, такі як Торговий Дім “Україна”, “Фрідом Фарм”, і дрібні фермерські господарства. Нині залишилися лише фермери-одноосібники — переважно ті, хто побоявся залишити майно та техніку. Звичайно, для них обов’язковою була перереєстрація за російським законодавством. Великі агропідприємства, такі як “Фрідом Фарм”, ТД “Україна”, “Агробізнес-плюс” захоплені або розграбовані братами Репілевськими. 

На думку Олексія Кільдерова, найбільша шкода, яку завдали Костянтинівській громаді росіяни — це саме знищення зрошення. Степовий край не зможе жити без води. 

“Звичайно, якщо вирішуєш залишатися на окупованій території, потрібно щось робити, щоб виживати. Але зараз агробізнес на наших територіях — справа неприбуткова. Врожаїв нема, бо немає зрошення. Ціни не врегульовані. Купити зерно, щоб засіятися, дорого, паливо також дороге, а продавати збіжжя змушені за безцінь. Тому я можу сказати, що ті, хто там ще займається сільським господарством, роблять це просто щоб чимось займатися. Заробити без зрошення в степовій зоні неможливо”, — впевнений він. 

“Ми всі хочемо повернутися додому — і ті, хто виїхав, і ті, хто лишається в окупації”

Олексій Кільдеров пробув в окупації до серпня 2022 року. До цього часу сільська рада у повному складі перебувала на робочих місцях. 

“Росіяни  тоді були в шоці від того, що ми приходили на роботу кожного дня. Вони навіть не знали, що сказати, коли наступного дня після того, як до 9-ї вечора протримали нас на допиті, зранку побачили всіх на робочих місцях. Не допомагали ні залякування, ні погрози. Ми в них нічого не просили, не намагалися з ними якось домовлятися — ми просто робили свою роботу. І я дуже гордий за свій колектив. Жодна людина не пристала на пропозиції росіян”, — розповідає він. 

Виїжджав Олексій одним із останніх. За кілька днів до цього росіяни викрали керівника Горностаївської ТГ Дмитра Ляхна. Родина Кільдерових покинула окуповану територію після того, як на підвал забрали голову Зеленопідської ТГ Олену Пелишок — тоді він зрозумів, що завтра може бути його черга.

У жовтні Олексія Кільдерова указом президента призначили начальником Костянтинівської сільської військової адміністрації. У його підпорядкуванні зараз — колектив із восьми людей, включаючи керівників ЦНАПу, відділу освіти, служби у справах дітей та фінансового відділу. 

За словами начальника СВА, робота на даний час полягає в допомозі тим, хто покидає територію громади, оформленні документів про зміну місця проживання, вирішенні майнових питань, реалізації програм допомоги військовим тощо. 

З домом зв’язок стає з кожним днем гірше, втім, йому вдається дізнаватися про головні проблеми рідного краю. За словами Олексія, найважча ситуація зараз з медициною. У селі працює Червонополянська дільнична лікарня, де по суті реальну допомогу може надавати лише колишній керівник — Анатолій Карпов (імовірно, він співпрацює з окупаційною владою та брав участь в організації так званого “референдуму”, — МОСТ). Нещодавно в пабліках окупантів з’явилася інформація, що в Червонополянській лікарні почнуть працювати медики з Росії. Однак, за словами Олексія Кільдерова, спеціалісти, яких на окуповані території відправляє працювати РФ, мало зацікавлені в допомозі людям.

“Єдине, куди люди зараз можуть звернутися за більш-менш фаховою допомогою сьогодні — це Генічеськ, або вже далі — Крим, Краснодарський край. Але там наші люди нікому не потрібні. За тією інформацією, яку отримую я, смертність на нашій території дуже висока, переважно серед людей похилого віку, які могли б ще жити, якби отримували медичну допомогу вчасно”, — зазначає він. 

Останнім часом стали частішими випадки примусової мобілізації та контрактування. Спочатку окупанти здебільшого забирали чоловіків, які втрапили в якусь халепу — були затримані в стані алкогольного сп’яніння, під час бійки, крадіжок тощо. Їх ставили перед вибором: адміністративна справа, яка може «випадково» стати кримінальною, або ж контракт на “СВО”. Вже є випадки загибелі та важких поранень таких мобілізованих. Однак останнім часом забирають і тих людей, які просто комусь не вгодили. 

“В одному з сіл  забрали чоловіка, в нього дружина з інвалідністю, двоє дітей. Чоловік просто жив, працював,  не був замішаний в якихось правопорушеннях”, — говорить Кільдеров. 

Звичайно, окупанти ведуть пропаганду в школах та дитячих садочках. Директори Костянтинівської загальноосвітньої школи — єдиної, яка зараз працює в громаді, та дитячого садочку «Ромашка» відмовилися обіймати “нові” посади. Більшість співробітників також звільнилися. Натомість приїхали керівники з Росії. Школу очолює Вікторія Єзюкінська, пенсіонерка з Херсона, яка проживала останнім часом в РФ. У мережі можна знайти інформацію лише про відкриті щодо неї кримінальні справи стосовно махінацій з коштами та любов до спиртних напоїв. Дитячим садком “Ромашка” керує її родичка Тетяна Шухтаєва з Барнаула Алтайського краю. 

Нині навчальні заклади обвішані триколорами та російськими Z-символами, дітей змушують писати листи “героям СВО” та навчатися російською мовою, яку до 2023 року вони не вивчали зовсім. 

“З кожним днем стає все складніше. Люди залякані, їм постійно нагадують, що за ними стежать. Вони видаляють контакти і стараються менше говорити по телефону з рідними і друзями на підконтрольній Україні території. Чоловіки намагаються бути вдома, щоб не зустрітися з російськими військовими, бо це може призвести до мобілізації. Люди менше спілкуються навіть один з одним. Іноді лише здогадуєшся , що хотіли сказати і як вони там. Ми всі хочемо повернутися додому — і ті, хто виїхав, і ті, хто лишається в окупації”, — підсумовує Олексій Кільдеров.