Сьогодні багато наших співвітчизників мешкають у Польщі. Хтось навчається, хтось їздить на заробітки, хтось має бізнес, а хтось будує кар'єру. Польща була найближчим європейським сусідом Незалежної України, не тільки географічно, але й за духом. Проте в останні роки історичні та політичні розбіжності віддалили нас, а почасти зробили нашу дружбу небезпечною. П'ять історій про те, як звичайні українці у Польщі стали жертвами історичних та політичних непорозумінь.
Саша, 26. Чернівці. Я працюю в кав'ярні в маленькому польському місті. Це коли Ви заходите, замовляєте, вам заварюють каву, змішують її, ви платите, забираєте і йдете. Це зручно, насправді, у нас доволі мокре місто і нежарке, тому гаряча кава буває актуальна не тільки зранку. Ти економиш час, нема меню-рахунок, а просто йдеш своєю дорогою і п'єш каву, допив, викинув кухоль і все. Взагалі-то моя робота називається "баріста", у цій кав'ярні я вже більше півтора роки. Ввечері я пишу і граю музику, у нас власна група є: я, Ян, Димитрій. Я - відповідальний за барабани. Часом ми виступаємо у клубах, але зазвичай - на базі працюємо над новою музикою, збираємо альбом. Проте цим не особливо можна заробити на життя, тому я варю каву вдень. До слова, смачну каву. Сподіваюся, альбом дасть нам поштовх, і один лейбл нами вже цікавиться.
А щодо роботи - люди різні заходять, багато є постійних клієнтів, ввічливих і не дуже, але приязних все ж більше. Я коли сюди переїздив - то мови не знав, але знаю, що тут наших багато. Зараз вже вивчив потроху, але кожному зрозуміло, що я не поляк. Ненормальних вистачає будь де, і тут є такі, ультраси. Не футбольні вблівальники, а просто агресивні. Клієнт один, десь під 30 йому, ходив по кілька разів на тиждень, привітний ввічливий, всміхався, "проше", "дженкую бардзо". А одного дня прийшов з другом. Щось мені сказали ще зі входу замість привітання, щось як гасло. Я, бо розумію не дуже, не розчув, і зробив вигляд, ніби відволікся від них на платіжний термінал, перезавантажив його. А їх це розлютило. Як я зрозумів, це було якесь польське свято, чи день якийсь, і, ймовірно, я мав щось їм відповісти на їх вітання. Підійшли до мене, до стійки, друг того хлопця, а потім і він сам, почали агресивно до мене говорити, мовляв, чого я тут стою, зневажаю їхню культуру і історію, хай би валив назад до Бандери, ніби я і мої родичі вбивці, нам тут не раді. Я вибачився і запитав їх про замовлення. Вони замовили каву, а потім заплатили і впустили кухлі на підлогу та пішли зі словами: "прибирай українська шмата". Ще й смітник на вулиці перекинули зі стаканчиками. Більше не поверталися до мене, і добре.
Ще коли тільки-но переїхав, звертався в магазинах чи на вулиці англійською до людей, але бували такі, хто чув, що українською говорив до того, і принципово не відповідали англійською, а лише польською. Звісно спочатку нічого не зрозуміло було, мова ніби схожа, але геть далеко. А зараз розумію вже звісно все. Взагалі тут нормально, чистенько, цивільно.
Іванка, 22. Сарни. У мене мама тут працює, тому я одразу в універ сюди поступала. У мене є карта поляка, тому із цим проблем не виникло. Польську я ще в школі почала вивчати. Тому я дуже здивована була, коли на одній з програм постійно отримувала низькі бали. Я тут живу вже 4 роки, і, чесно кажучи, вважаю себе вже майже полькою. Потім мене просвітили старші спудеї: у професора родичі загинули на Волині у Другій Світовій, його старший брат, сестра та мамина мама. Ну а я з Волині. На мій погляд, одне другого не стосується, але в нього, очевидно, інше уявлення. Кажуть, він не рідко на заняттях на українців свариться, звинувачує у вбивствах, у співпрці з Гітлером. Не змогла оцінити це, бо після того, як про це взнала, забрала документи з його курсу. Так, я втратила кредити цього року, але я вважаю це неприйнятним, адже я жодного стосунку до тих подій не маю.
До України я не збираюся повертатися, бо у Європі маю гарні перспективи мати хорошу роботу, не лише у Польщі. Я добре навчаюся, займаюся суспільною та волонтерською діяльністю, ми з колегами-друзями потроху організуємо арт-кафе, провели там вже кілька художніх та фото виставок, було круто, будемо і далі розвиватися.
Світлана, 38. Хмельницький. Я думаю, тут коментарі лишні. Такі самі нам положили у поштовий ящик.
Мій муж уже давно має тут бізнес. Нема що приховувати - це клінингова фірма. У нас це спросом не користується, а тут все ж в людей грошей побольше. Це по-нашому - прибирання в обичних будинках і квартирах. Поляки лишають заказ на сайті, наші уборщіки ідуть і убирають у них. Ми наймаємо на роботу українців, сирійців, арабів, є казашки - тих, хто тут заради роботи. Аби кого не берем, провіряєм, чи нормальна, порядна людина. Нам зайві проблеми теж не нада, ну й імідж не псувати. В Україні ми навіть оголошення оставляємо у ті контори, що наймають людей на роботу в Польщі, сотруднічаємо з ними тоже. Вони канешно з тих бідних людей і собі нормально заробляють, але то вже нас не касається. Ми самі жили довго в Хмельницькому, а тут бізнес вже був, але у 15му переїхали. Тут не заберуть в армію, а в нас сину 17, мужу - 42. Ну і как-то попріятніше жити.
А цей мусор на дверях - ну це взнали, що даєм роботу українцям, більшість, канєшно, з західної України, ну і арабів тут тоже не особо полюбляють. Я думаю, це якісь подростки зробили.
Коля, 29. Біла Церква. Ми були в пабі, дивилися Лігу Чемпіонів. В принципі там усі вболівали за одну команду. Ну знаєшь, всьо по красоте. Пиво, кнедлі, свинячі вушка, крильця. Кайф. Наші програли. Хтось замовив горілки і усім баром випили, бо ж вболівання зближує. Слово за слово, пролунало, що ми з України, нас було п'ятеро хлопців і дружина мого друга. Спочатку почалося про політику, чи визнаємо ми наші злочини, звісно, ми озвучили нашу точку зору, пролунали образи, в тому числі на адресу Ані. Почалася штурханина. Добре, що в барі нормальні охоронці - класичні такі шафи. Вони ввічливо запропонували нам заспокоїтся і розійтися. Врешті ми вже розплатиися на той момент. Тому одразу ж пішли. Ніхто навздоганяти нас не став, хоча ми цього й боялися, бо якраз перед тим було у новинах кілька разів про те, як українців били якісь придурки польські.
Яків, 54. Харків. (перекладено з російської) Я в Польщу мігрував вже 21 рік як. На Україні залишилися дві сестри, у них діти й онуки. Я не сильно цікавлюся політикою. Молодь є молодь. Що можу сказати - раніше, після того як Качинський розбився, агресивно питали, чи не з Росії я, мовляв, рускіє вбили нашого президента, то постійно доводилося переконувати, що я з України, я ж російською розмовляю. А останнім часом щось змінилося, може покоління інше, зараз на Росію якось спокійно реагують, а от про те, що я з України, я незнайомим не наголошую без зайвої необхідності. В принципі, я польською розмовляю майже без акценту. Та й не схожий я на неборак-заробітчан, все ж професор медичних наук.
Усі ці історії закінчилися мирно, і їхні герої розуміють, що у чужій країні вони - гості, і дати відсіч не зможуть. Вони хочуть мирного непомітного європейського життя, просякнутого ароматом кави, з яскравими барвами картинних галерей, стабільним бізнесом і надійним положенням у суспільстві. Проте для українців дедалі важче стає уникати агресії та нерозуміння з боку поляків, а польські українці радять: не вступати в політичні суперечки, намагатися завершити конфлікт мирно, а за можливості - не наголошувати на своєму українському громадянстві.
