У першому турі українських президентських виборів провідний проросійський кандидат забезпечив собі 11% голосів. Порівняйте це з 2010 роком, коли прокремлівський кандидат Віктор Янукович здобув 49%. Такий драматичний спад відображає масштаби шкоди, нанесеної російським інтересам в Україні війною Володимира Путіна, що досі триває. Російська агресія відштовхнула мільйони українських виборців, водночас багатьох позбавивши і права голосу, спричинивши безпрецедентний крах кремлівського впливу в країні. Чи може вражаючий підйом коміка Володимира Зеленського повернути цю російську загрозу?Будь-які розмови про це здаються надуманими в нинішньому кліматі. Більшість українців вважають Путіна безпосередньо відповідальним за діючий конфлікт, який травмував націю, забравши понад 13 тисяч життів та розбивши життя мільйонів. Не дивно, що публічна підтримка громадськістю євроатлантичної інтеграції зросла до нових висот, у той же час спричинивши різке падіння ентузіазму по відношенню до конкуруючої, тобто російської, траєкторії. Окупація Москвою Криму та Донбасу підірвала російську здатність формувати демократичний вибір України. Донецьк, Луганськ, Крим – всі вони поголовно голосували за Януковича у 2010-му. В 2019 році – не голосували взагалі.
У демографічному плані шанси теж не на користь Москви. Більшість українських прихильників проросійських кандидатів – з числа пенсіонерів, на зміну яким помалу, втім безсумнівно, приходить нова генерація, чиє ставлення до Росії зумовлене нинішньою війною, а не рожевою ностальгією за спільним минулим.
Оскільки російський колос більше не видається настільки великим в уяві українців, горизонти їх країни значно розширились. Безвізовий режим з Європою має величезний вплив на те, як українці бачать свої відносини з рештою Європи. Ця набута мобільність підживлює бум авіаційних перевезень, що робить українців фізично ближчими до своїх європейських сусідів як ніколи раніше. Великомасштабна трудова міграція останніх років також відображає зміщення геополітичного центру тяжіння України. В той час як попередні покоління у пошуках працевлаштування поглядали на російську північ, то починаючи з 2014 року, відтік головним чином відбувався до Польщі чи Чехії. Грошові перекази в $14 млрд, перераховані до України трудовими мігрантами, представляють собою величезний імпульс для економіки. А досвід життя у Європі, який вони, зрештою, приносять додому, має куди більше значення для майбутнього нації.
У той же час торговельні складові гібридної війни Росії змушують український бізнес покидати свою пострадянську комфорт-зону та розширюватись. Починаючи з 2014-го, експорт України до ЄС сягав рекордних висот, і готовий зростати далі. Індія стала найбільш сільськогосподарським ринком для України, не далеко відійшовши від Китаю та Єгипту. Завдяки втраті російських ринків колишня житниця Кремля зараз годує світ. Подібні процеси відбуваються у всій українській економіці. В енергетичному секторі Україна досягла неабияких успіхів на шляху до своєї енергетичної незалежності, намагаючись захиститись від того, що традиційно було найбільш потужною, не військовою, зброєю Росії. Інституційні реформи сколихнули українську газову індустрію, а стимулювання з боку уряду водночас допомогло привабити міжнародних інвесторів і викликати бум на відновлювану енергію. В інших галузях Україна підписала знакові угоди з такими титанами західної індустрії як General Electric, Boeing та Airbus.
Так само не може Кремль розраховувати і на певною мірою домінування м’якої сили, вплив якої в Україні він раніше сприймав як належне. Російська війна змусила українське суспільство демаркувати раніше розмиті кордони між культурними всесвітами двох країн, розділивши колись неподільну російську та українську шоу-бізнесову сцену та змусивши зірок по два боки обміркувати політичні наслідки свого співробітництва, що раніше було їх другою натурою. Як результат, комбінація заборон, мовних квот і посилення громадської думки призвела до зменшення російського сліду в щоденному житті України. Створені в Росії серіали та фільми більше не домінують у телевізійних українських програмах, у той час як російський поп і близько не настільки розповсюджений у плейлистах українського радіо. А в онлайні зусилля, спрямовані на блокування підконтрольних Кремлю платформ соціальних мереж, спонукали українців використовувати міжнародні альтернативи.
Враховуючи всі ці негативні тренди, не дивно, що багато хто розцінює російський вплив в Україні як такий, що сягнув найнижчого рівня з часів українських потуг до державності на початку ХХ століття та славних днів козацтва у 1600-х. Слоном у цій кімнаті, звісно ж, є Володимир Зеленський. Комік з телевізора налаштований на перемогу в українських президентських виборах, і недоброзичливці заявляють, що це стало би величезною перемогою для Путіна. Насправді, президент Петро Порошенко і задумав представити другий тур виборів як прямий вибір між ним і російським керманичем. Аргументи на підтримку цієї тези серйозні та радше непрямі. Зеленський має тривалі бізнес-зв’язки з Росією, і його штаб налічує чимало особистостей з проросійським минулим. Він захищає російську мову, з труднощами розмовляючи вільною українською. Він безсумнівно популярний серед українського проросійського електорату і його кандидатство схвально оцінюють на кремлівському телебаченні. Можливо, найбільш убивчим є те, що комедійна кар’єра Зеленського насичена прикладами його кепкування над українською національною ідентичністю. Помірковані критики вбачають у ньому загрозу декомунізації та українізації, що відбувається з 2014 року, в той час як його найбільш затяті опоненти вважають, що він є троянським конем Кремля, який поверне країну до російської орбіти, варто лише дати шанс.
Власна виборча платформа Зеленського, навмисне розпливчата, допомогла підсилити ці побоювання, але зі сказаного ним видається, що всі ті, хто сподівається на возз’єднання з Росією, залишаться розчарованими. Комік ясно та недвозначно висловлюється про відповідальність Росії за діючу війну. Він підтримує європейський вибір України та висловився на підтримку прагнення до членства у ЄС і НАТО. Головне, що Зеленський також взяв на себе зобов’язання реформувати порядок денний, що відповідає ідеалам, представленим на Майдані 5 років тому, а відібрані, шановані та досвідчені реформатори являються радниками кандидата. Якщо це – найбільша надія Кремля, то це багато говорить про те, як низько впали російські ставки.
Куди більшим слоном у цій кімнаті є прихильник Зеленського Ігор Коломойський. По суті всі українські політики мають клієнтські відносини з одним чи кількома олігархами країни. Можливо, насправді це і є найбільш визначальною характеристикою молодої української демократії. Тим не менш, близькі стосунки Зеленського з Коломойським виняткові. Ці двоє багато років були бізнес-партнерами, і своїм статусом суперзірки Зеленський завдячує також і усюдисущій присутності на головному телевізійному каналі цього олігарха. Тому неминуче, що багато хто припускає, що Зеленський – це не більш ніж майстерно підібраний віртуальний кандидат, яким прикривається його благодійник-мільярдер.
Сліди Коломойського проявляються впродовж усієї кампанії Зеленського, і він безсумнівно сподівається отримати вигоду, якщо його вундеркінд виграє. Втім, у той час як українці мають усі причини побоюватись Коломойського як сили, що стоятиме за кріслом президента Зеленського, такий наслідок необов’язково принесе втіху Росії. Зрештою, Коломойський має сильні антиросійські переконання, які пригодились у стримуванні хвилі путінського вторгнення весною 2014 року. Як губернатор з надзвичайними повноваженнями, а де-факто воєначальник стратегічно важливої Дніпропетровської області, він багато в чому мотивував на відсіч, що і врятувало Україну від поділу. В той час як інші українські олігархи вагались, Коломойський фінансував військовий опір, винагороджуючи за голови російських «маленьких зелених чоловічків», і публічно висміюючи Путіна як «низенького шизофреніка». І якщо передвиборчі заяви Зеленського роблять його малоймовірним союзником Росії, то минулі вчинки Коломойського позиціонують як явного противника Кремля.
Українські виборці неабияк ризикнуть, обравши Зеленського 21 квітня. Навколо його відповідності для цієї посади залишаються величезні знаки питання, починаючи від відсутності в нього досвіду та знань – до його підозрілого темпераменту та гострої чутливості до критики. Ставши на чолі держави, його позицію щодо процесу розбудови української державності піддадуть неабиякому аналізу. Протягом минулих п’яти років було багато розмов про появу України як політичної нації, що вийшла за вузькі лінгвістичні та етнічні рамки минулого.
Президентство Зеленського стане перевіркою цих переконань про більш інклюзивну українську національну ідентичність.
Росія би привітала потенційну хаотичність президентства Зеленського, так само як і політичну кончину заклятого ворога Кремля Порошенка. Втім, для Москви було б розумно тримати шампанське охолодженим. Культурно Зеленський може бути куди ближчим до Кремля ніж нинішній лідер України, та його публічна позиція щодо ключових питань мало в чому суттєво відрізняється від його суперника за президентство. Якщо тільки не виявиться, що вся його кампанія була продуманим фасадом, Зеленський ймовірно утримуватиме українську траєкторію подалі від російської орбіти.
Кінець кінцем, було б важко спостерігати за тим, як будь-який кандидат у президенти міг би обернути цей тривалий відхід України від російського впливу. Путінська війна досягла успіху в розвіюванні міфу про слов’янське братерство та змусила українців дистанціюватись від свого найближчого сусіда такою мірою, що здавалась би немислимою до 2014-го. Росія ж нині опинилась у статусі держави-агресора і позбавлена економічних, соціальних і культурних важелів, необхідних для відновлення свого попереднього становища. Всі війни, зрештою, закінчуються, і розумно припустити, що в майбутньому в російсько-українських відносинах настане відлига. Та ті дні, коли прокремлівські політики могли сподіватись на перемогу на національних виборах в Україні, вже видаються надбанням історії. Росія багато років залишатиметься руйнівним фактором для України, та більше не в домінантній позиції.
Питер Дикинсон
Научный сотрудник Atlantic Council, издатель журналов Business Ukraine и Lviv TodayНВ