Питання здавалось б просте по суті, насправді складне за змісту і непередбачуване за результатом.
Більшість з тих, хто сьогодні у владі, чудово розуміє, що голосів для переповнення не те, що не вистачає, їх катастрофічно немає і не буде.
Під час чергових виборів до Верховної Ради України (ВРУ), провладні партії привели туди максимально можливу для себе кількість депутатів. Чи насправді партії настільки «міцно» трималися на ногах навіть торік? Жодна політична сила, яка вважає себе переможцем, натомість так і не спромоглася на однопартійну більшість. Для «прийняття рішення» довелося створювати «Коаліцію» (досить таки широку). Т.т. сьогодні у Парламенті (а отже в Україні) немає жодної політичної сили, яка гарантує собі право говорити, що вона «представляє всю державу».
Минув рік. Результати місцевих виборів показали, що ситуація стала не просто гіршою, а для певних партій просто загрозливою. Жодна з партій, яка представлена у ВРУ, не спромоглася привести у місцеві ради таку кількість депутатів, яка б давала їй можливість і тут самостійно приймати рішення. Більш того, вони, у порівнянні із кількісним складом у ВРУ, отримали значно менше мандатів.
З одного боку це не може не радувати, адже такий розклад сил показує, що суспільство має різні політичні погляди, і має різні шляхи бачення виходу із кризової ситуації. З іншого боку, це говорить про те, що зарік партії значно втратили підтримку електорату, а отже ситуація у державі стала гіршою. Те, що Україна у кризі як економічній так і політичні, здається, вже зрозуміло всім.
Ситуація свідчить, що провладні партії не спромоглися переконати людей, у тому, що не тільки якась одна з них, а й всі вони разом мають право приймати рішення, без врахування думки іншої частини населення України. Народ привів у міську владу представників політичних сил, які називають чомусь «непатріотичними силами».
У чому «патріотизм»? Чи не у тому, що рівень життя громадян падає, а владноможці збільшують свої прибутки?
Ситуація загострилася ще й тим, що ряд партій-антагоністів одразу звинуватили своїх «колег» у тому, що вони «зрадники» коли йдуть на домовленості з «не патріотами». Ситуацію доводять до абсурду. «Демократи» «призначили» винних – своїх начебто політичних союзників. Що цікаво, «каламутять воду» ті політсили, які мають мінімум представників у радах. Т.т. їх найменше підтримали виборці, а, натомість, вони хочуть стати «законодавцями» моди, т.т. зайняти панівну ситуацію, і диктувати умови. Так не буває. То чому ж вони вважають, що мають право диктувати умови? Чому дають собі право заявляти, що ті, хто не з ним, ті – проти України, демократії? Що це «наймити» спецслужб і т.п.?
Чому не йдеться про співпрацю? Чому не шукають шляхів порозуміння? Чому політичні опоненти, стають одразу «ворогами народу»? Депутати від всіх партій, які представлені у місцевих радах, це люди, які представляють інтереси виборців. Громадяни так вирішили, вони так проголосували. Всі мають рівні права. Всі рівні перед Законом. Кожен окремий депутат має такий самий голос, як і решта. То, чому ж хтось бере на себе право диктувати умови, і висувати звинувачення? Кого більше? Прихильників якого напрямку? Подобається чи ні, але громадяни вважають, що треба працювати так і рухатися у той бік, який пропонує і ця політична сила. Чому «активісти» щось вимагають від тих, хто отримав вотум довіри від мешканців міста, які у законний демократичний спосіб обрали своїх представників? Хто сказав, що треба діяти саме так? Розклад сил показує, що прихильників у «недемократичних» партій більше ніж у тих, хто проголосив себе «демократами». Тож? Слід змиритися з цим і працювати разом. Всі йдучи на вибори говорили, що вони йдуть не заради політики чи власних амбіцій, а заради громадян. Будь ласка, у вас є можливість це втілювати у життя. Чому замість того, аби об’єднуватися і всім працювати на об’єднання громади, на пошук шляхів розвитку міста політики або висувають ультиматуми, що буде тільки так, як вони того хочуть, або, вони йдуть у «опозицію». До кого? До громади? До людей? А як по-іншому розцінювати такі заяви? Як по-іншому сприймати те, що вони відмовляються від співпраці? Чи частину громадян, яка підтримала не цю, а іншу політичну силу належить відселяти з міста? Свавілля. Такого не може бути. Як взагалі можна бути у «опозиції», якщо твоя партія при владі у Парламенті та в Уряді?
«Когда у власти дебилы и воры это нестабильность!»
Тут ми приходимо до того, чого більшість громадян не розуміє: загальнодержавний і місцевий рівні мають суттєву різницю, на що не звертає увагу виборець. Раніше, коли партії були більш форматні і приводили більшу кількість своїх депутатів, це було не так помітно. Чим далі, тим така розшарованість буде більш помітною. Одна справа коли ведуть боротьбу за крісла під куполом на Грушевського, і заявляють про «ідейну об’єднаність» на загальнополітичному рівні, інша справа коли мова йде про конкретну роботу на конкретному місці, з конкретною особою. «Там» безвідповідальність не так помітка, ніж «тут», на місці. Тут працювати требо конкретно. Працювати не хочуть, або не вміють. Це не загальні слова, це реалії життя. Подивіться на персональний склад депутатів? Подивіться, кого включено до складу виконкому Херсонської міської ради? Партії «продавили» тих, хто їм відданий. А що вони розуміють? Що вони вміють? Чому навчені, окрім як вигукувати гасла? Які рішення будуть приймати? Чи є там фахівці? Кілька директорів ринків, пара неосвічених дітей, ще трійка «активістів» з Майдану. Щонайменше двоє потребують постійного контролю з боку лікаря-психіатра. А як працювати? На рівні істерики і політичного блюзнірства.
Що поганого у тому, коли на користь громаді працюють разом представники різних політичних сил? Що поганого у тому, що вони об’єднаються? Тільки те, що славу доведеться ділити на всіх, рівно як і відповідальність. Наші політики до такого не звикли. «Я – весь у білому, опонент – весь у багні».
«Были банановые республики, теперь есть шоколадные...»
Цього тижня стікає термін «недоторканості» Уряду Яценюка, до складу якого входять виключно представники «демократичних» сил України. Відтепер доведеться звітувати і відповідати на незручні питання: куди ми просунулася за рік? Чому стали жити гірше? Чому немає покращення «вже сьогодні»? Які програми запущені? Що зроблено? Які є результати? Чого чекати завтра? Скільки підприємств почали працювати? Скільки випущено продукції з розрахунку на кожного громадянина держава? Скільки грошей заробили? Скільки нових робочих місць утворили? Де? Тиша. Тільки загальні слова. Борги ростуть. Нові підприємства не збудовані, старі – закриті. Податки, ціни, тарифи – ростуть. Ми зменшуємо випуск продукції за рахунок якої можна наповнювати бюджет. Нам немає чим «гасити» зовнішні борги, окрім як за рахунок боргів нових «зовнішніх кредитів».
Про все це Прем’єру доведеться говорити вголос. Чи стане це засадою подальшої довіри йому? Малоймовірно. Яценюку недовіряє абсолютна більшість громадян. Хоча він та його політична сила говорять про протилежне. Це елементарно довести. Яценюк навіть не ризикнув взяти участь у висуванні кандидатів від своєї партії на місцевих виборах. Заява: «Ми не граємося у політику, ми – працюємо»… Просто слова… «Народний фронт» підтримує від 1,55 до 1,8% громадян України. От вам відповідь на ситуацію із політичним «протистоянням»: у разі проведення дострокових виборів, Яценюк не потрапляє у владу взагалі (крах його політичного існування).
Не більш кращі позиції і у решти політичних сил, які зараз мають представництво у ВРУ. Ті, хто при владі розуміють, що більшість з них втрачає навіть теоретичний шанс потрапити у наступне скликання. А тому й розмовляють мовою ультиматумів. Яценюк «тримає» всіх за «глотку»: або я Прем’єр, або ми виходимо з Коаліції, яка де факто вже «розвалилася». Де юре: достроковий розпуск Парламенту – дострокові вибори. Як чорт ладану цього бояться всі. Щонайбільше тільки дві політичні сили можуть розраховувати на те, що вони взагалі повернуться у Парламент (одна теоретично зможе збільшити кількість депутатів). Ті, хто втрачають все й готові на все, аби тільки бути біля «годівниці» ще 4 роки. Кого там цікавить країна? Кого цікавлять її громадяни? Не смішіть мене та й себе не обдурюйте.
Так, без зміни виборчої системи, не переведення її у суто пропорційну (а партії на це ніколи не підуть), проведення дострокових виборів не дасть змоги кардинально поліпшити ситуацію, але, без сумніву її змінить.
«Не так страшно идти ночью по кладбищу, как чихнуть в пустой квартире и услышать: «Будь здоров»
Чи є кому побажати нам здоров’я у пустельному політичному просторі? Партій більше 250. А з кого обирати? Чи є партії у яких є ідея? «Безвізовий режим перетину країни»? Це не ідея, це «замануха». Вам так і не сказали головного. Ви не будете мати права знаходитися у ЄС більше 3 місяців, у продовж 6 місяців. Ви не матимете право працювати. Це добре для тих, хто мандрує, хто їздить у відрядження. Серед вас таких багато? У вас є на це гроші? Ніхто не казав, що при перетині кордону ви можете не мати страховку; у вас не повинно не бути готівки чи банківської картки; що у вас оплачений готель, і що ви зможете довести прикордоннику, що ви повернетеся. Ну, це так, до слова.
«Лучше каждый день выборы, чем такая «стабильность»
Зміна влади? Чому б і ні. Але, як? Виключно демократичним, виборчим шляхом. Ми не маємо права давати можливість будь-якій політичній силі говорити мовою ультиматумів, а тим більше мовою сили.
Тут важко не погодитися зі словами керівника президентської адміністрації Бориса Ложкіна, який вважає що українська влада повинна попереджувати насильницькі дії вулиці у певних умовах:
«Я не трус, но думаю, что как раз одна из ключевых задач сегодняшней власти – это не допустить того, чтобы вместо политиков страну меняла улица…
…не допустить – это, прежде всего, работа с качеством действий власти, которая должна показать, что страна действительно меняется, и что люди, которые выходили в конце 2013-го – начале 2014 года на Майдан, делали это не зря… Мы должны доказать, что не декорации поменялись, а поменялся весь театр».
Натомість є й така думка політологів: «...если власть не удержится по крайней мере до конца зимы – середины весны, получаем новый парламент.
Который будет наводнён любителями покричать, но в котором будет мало любителей поработать. Это срыв договорённостей с партнёрами. Сворачивание большинства реформ (которые по большому счёту ещё в начальной фазе) и бардак в стране. То, что и хотел получить В.В. Путин в 2013-14 годах».
Чи насправді це так? Чи насправді зміна влади це так вже й погано? Протестний настій зростає. Влада не має права продовжувати ігнорувати це й далі.
Треба щось робити. Що? Заплющити очі, і робити вигляд, що ні чого не сталося? Тоді у перспективі Майдан-3, тільки більш кровавий і зовсім не керований. Не дай Боже випустити на волю анархію. Коли кожен сам за себе, держава вмирає. Її може зупинити тільки диктатура. 1917 рік. Диктат – зупинив анархію. Я переконаний, що ми повинні йти цивілізованим шляхом, і провадити зміну влади у Конституційний спосіб.
Наскільки часто? Настільки, наскільки цього буде потребувати ситуація. До того моменту, поки у владу не прийдуть ті люди, які відкинувши інтереси нарощування приватного капіталу, почнуть працювати на інтереси народу.
Час об’єднуватися не під нагайкою та палкою, не під привілеями однієї політичної сили над іншою, не під верховенством приналежності до певної раси чи національності… Час зрозуміти, що нам треба шукати нові формації, нові коаліції, нові форми об’єднання. Які завгодно, але такі, які будуть працювати на збереження єдиної України. Сьогоднішній формат політичного диктату і економічної залежності, це шлях у безодню небуття країни.
Краще проводити вибори один раз нарік, ніж мати таку «стабільність». Парламентарі позбуваються всіх видів привілей. Україна відмовляється від інституту Президентства. Всі посади від рівня керівника села, селища – виборні, у т.ч. судді, прокурори, начальники поліції тощо. Коли кожен буде розуміти, що той, хто йтиме йому на зміну, у першу чергу буде шукати його гріхи, і він за них буде 100% покараний; коли за свої дії «активісти-терористи» будуть відповідати по закону так само як і чиновники, тоді ми побудуємо нову країну.
«Власть не должна допустить, чтобы улица меняла политиков», - Ложкин. Хто знає? Саме тоді, коли «кухня» стане активною, коли більшість перестане плакати, що за неї ні хто не думає, а буде діяти, тоді й влада буде іншою, адже у неї прийдуть ті, хто сьогодні на кухні. Вони ж не починатимуть із того, що запросять на роботу кума?
«Не хочешь, не умеешь работать на госслужбе – пошёл вон!
Тогда будет стабильность»
Сергій Осолодкін