Освітня реформа — одне із найважливіших завдань українського уряду. Протягом двох років Міністерство освіти і науки намагається впоратися з нею і продемонструвати хоча б якісь помітні позитивні результати. Поки що це йому не вдається. Звичайно, ситуація в Україні ускладнена воєнним вторгненням і потребує нестандартних і швидких рішень, які доводиться приймати в умовах психологічного пресингу. Але навряд чи це може бути достатнім виправданням для тих численних невдач і провалів, які ми спостерігаємо у сфері освітньої політики протягом всього післямайданного часу.
Варто окреслити найголовніші напрямки, в яких нинішнє міністерство намагалося проводити реформи, щоб побачити, що вийшло з того на практиці.
Необхідно зазначити, що загальне реформування освіти почалося з вищої школи. Навряд чи це можна було б вважати логічним, але так склалося через об’єктивні обставини. Новий Закон «Про вищу освіту» був прийнятий раніше за інші закони, що регулюють цю сферу Імплементація нового закону відбувається вкрай повільно і неефективно, так, що вищі навчальні заклади на сьогодні майже не помічають позитивних змін. Одним із важливих нововведень в управлінні системою освіти мало бути Національне агентство з забезпечення якості вищої освіти. 15 квітня 2015-го Кабінет Міністрів України видав постанову про створення цього агентства, а згодом були проведені вибори до його складу За законом Нацагентство мало почати свою роботу з 1 вересня минулого року, але так і не запрацювало. Причиною стало відверте саботування Міністерством освіти і науки України відповідних рішень та підготовки потрібної документації.
Така політика є, по суті, питанням кримінальної відповідальності, не кажучи вже про те, що існування Нацагентства стратегічно важливе для об’єктивної, незалежної оцінки якості вищої освіти, забезпечення прозорих механізмів акредитації і ліцензування освітніх програм. Це не єдиний кричущий випадок невдачі реформи у сфері вищої освіти.
Відсутність Нацагентства сьогодні призводить до того, що багато рішень в питаннях оцінки якості вищої освіти приймаються непрозоро і в ручному режимі. Це питання загострилося в контексті того, що Міністерство освіти і науки поставило собі за завдання оптимізувати мережу вищих навчальних закладів, тобто ліквідувати ті, які, на його думку, непотрібні або не дають якісної освіти. Критерії оптимізації так і не були оприлюднені, а сам процес оптимізації проводиться абсолютно волюнтаристськими методами, провокує соціальну нестабільність і конфлікти. Звичайно, нинішня ситуація зі скороченням кількості абітурієнтів дає привід говорити, що навчальних закладів в Україні забагато.
Але треба розуміти, що волюнтаристське закриття таких закладів є недалекоглядним. Адже і демографічна ситуація, і загалом ситуація з абітурієнтами з часом може змінитися.
Як і європейські країни, Україна могла б поступово залучати абітурієнтів з інших країн і згодом досягти збалансованості мережі навчальних закладів. До того ж за умов відсутності незалежних інституцій оцінювання якості неможливо забезпечити чесні умови конкуренції між навчальними закладами. Сьогодні знищення закладів освіти не лише видається несправедливим, а й призведе до порушення демографічної ситуації в деяких регіонах. На жаль, Міністерством освіти і науки не розроблено жодної стратегії чи програми, яка б ставила собі за мету допомогти закладам освіти вижити, стати ефективними і затребуваними, виробити конкурентну ідентичність на ринку освітніх послуг. Натомість взято курс на дискреційне закриття або об’єднання вишів адміністративно-командними методами. Така політика неминуче приводить до внутрішніх конфліктів і, по суті, є руйнівною для освітніх інституцій. Але, як виявилося, знищити простіше, ніж зберегти.
Скорочення кількості абітурієнтів призвело до скорочення фінансування вишів із бюджету, скорочення кількості бюджетних місць. За умови прогресивної, далекоглядної стратегії гроші можна було спрямувати на покращення якості освіти, підвищення заробітної плати викладачів та інвестиції в освіту, але цього не було в планах МОН. Курс на закриття навчальних закладів «за непотрібністю» настільки стійкий, що в міністерстві ніяк не прагнуть допомогти навіть тим закладам, які готові і можуть залучити недержавних спонсорів для свого виживання і розвитку. Складається враження, що МОН робить все можливе, щоб забезпечити безробіття тисяч освітян.
У схожій нелегкій ситуації опинилися заклади середньої спеціальної освіти. Неспроможність (чи небажання) МОН захистити їх, забезпечити для них державне фінансування призводить до того, що зараз більшості з них загрожує закриття. Оскільки в Україні сотні таких закладів, це неодмінно призведе до викидання на ринок тисяч колишніх працівників, які опиняться у статусі безробітних і, знову ж таки, «повиснуть» на шиї державного бюджету, вимагаючи допомоги. Коли врахувати, що у багатьох із цих закладів навчаються діти соціально уразливих та неблагополучних категорій населення, то з їх закриттям неодмінно відбудеться зростання рівня злочинності та соціальної нестабільності в регіонах. Впадає в очі відверте небажання (або ж неспроможність) очільників МОН спрямовувати зусилля на збереження цих закладів, нерозуміння їхньої ваги в системі освіти, відсутність чіткого плану дій в цій кризовій ситуації.
Проголошений міністром освіти С. М. Квітом курс на «децентралізацію» в питанні фінансування закладів профтехосвіти скидається на просте перекладання відповідальності на плечі місцевих органів влади. При цьому немає ніякого уявлення про те, чи можуть вони понести цю відповідальність і що слід зробити, щоб змогли. Зрештою, така позиція МОН призвела до масових протестів освітян, які шукали підтримки і захисту біля стін Верховної Ради. На тлі цього цинічними виглядають зауваження заступника міністра освіти і науки А. Є. Гевка про те, що «їх там зібралося не більше ста осіб». Люди потребують поваги і захисту, незалежно від кількості. Слід зрозуміти, що обраний шлях знищення слабких не може бути реформою освіти. Треба знайти спосіб допомогти слабким стати сильними. На жаль, це не стало пріоритетом в політиці освітніх реформ.
Повністю провальною виявилася політика МОН у сфері шкільної освіти. Конкурс підручників для 4-х і 7-х класів, оголошений навесні 2015 року, не спричинив якогось суттєвого реформістського прориву. По суті, він виявився формальністю, і практика централізованого нав'язування згори підручників збереглася. Автономія вчителя у виборі підручників закінчилась, не розпочавшись. Гучні заяви МОН про те, що начебто було заощаджено гроші на друк цих підручників, не дають підстав для оптимізму. Оскільки половина підручників мала бути надрукована за рішенням місцевих органів влади за рахунок субвенції з держбюджету, а друга половина — за рахунок, власне, державного бюджету, виник дисбаланс в координації цього процесу. До того ж МОН не вдалося вчасно провести тендери на друк та доставку частини підручників. Все це призвело до того, що багато шкіл так і не були забезпечені підручниками вчасно. Часто виявлялося, що підручники затримуються на складах і не потрапляють до учнів. Повільно вони довозяться аж до сьогодні, хоча вже затримуються на складах і не потрапляють до учнів. Повільно вони довозяться аж до сьогодні, хоча вже минула половина навчального року. Лише 47% школярів Херсонщини забезпечені підручниками станом на початок лютого 2016 р. Невизначеною залишається і ситуація з виданням підручників наступного року для 8-х класів. У державному бюджеті-2016 передбачено лише 38 млн. грн. для малозабезпечених і пільгових категорій. Цих підручників вистачить для 10—12% дітей.
Фактом залишається те, що за два роки «реформаторської» діяльності Міністерство освіти і науки налаштувало проти себе переважну більшість нашої освітянської спільноти. Його політика викликає як системний опір, так і стихійні протести. Посилює кризу ще й зарозумілість деяких молодих очільників МОН, яким, попри їхню хорошу західну освіту, явно не вистачає розуміння специфіки української ситуації. Звичайно, можна було б сказати, що «реформи завжди непопулярні», але у будь-якому разі треба мати хоча б якесь раціональне пояснення, коли і як вони принесуть користь країні. Нині цього немає. Зрештою, яка мета реформ в українській освіті — покращення життя людей чи викидання їх на вулицю? Хибна стратегія, помножена на поганий менеджмент, призводить до того, що на практиці обирається друге. Не думаю, що цього потребує Україна сьогодні.
Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки.
Голос України
