Окуповані Олешки опинилися в глибокій гуманітарній кризі.  73-річній пані Ніні разом із чоловіком вдалося вирватися звідти після років окупації та повної блокади, що триває вже кілька місяців. Із початком повномасштабного вторгнення вона не виїжджала, сподіваючись на швидке визволення. Але через чотири роки змушена була змінити це рішення. Далі – пряма мова про пережите в окупованому місті, без ретуші та скорочень.  

Із квартири вигнали окупанти

Ми підприємці. Торгували одягом та взуттям. Їздили по селах. 24 лютого ми якраз збиралися рано-вранці на базар. Планували працювати у Малих Копанях. А нам подзвонила дочка, що почалася війна. Ми залишилися вдома. І добре, що не поїхали…

Вони (росіяни, – МОСТ) прийшли з автоматами і сказали: “Убирайтесь, освободите нам квартиру”. На той момент ще була жива старенька мама мого чоловіка, яка жила з нами. Ми говоримо: а куди ж ми підемо? “Нам все равно, хоть в подвал” – така була відповідь. Чоловік випросив дати можливість переночувати. Зібрав деякі речі і ми виїхали в будинок, який у нас за дачу був. Туди було вже п’ять “прильотів”. Взагалі не знаю, яким це дивом ми залишились живі. Нашого дворового пса розірвало навпіл… Це ми жили поряд з лікарнею і школою. Туди частенько прилітає. Щодо лікарні – людей там зараз вже мало працює. Говорили, що спочатку там була велика зарплата, по 80 тисяч [рублів]. А потім все звелося до 20-25 тисяч [рублів], тож бажаючих працювати мало. Аптека в лікарні є, але препаратів там майже немає.    

Мерці на вулицях

Після звільнення Херсона в Олешках періодично став з’являтися cморід як від спалених тіл. Це був їдкий, солодкуватий запах, що неможливо було дихати. Ми думаємо, що це окупанти спалюють своїх загиблих. Також на вулицях валяються  мертві росіяни, собаки їх розтягують і жеруть. Взагалі в Олешках дуже багато безпритульних собак, а котів – ні, мабуть, їх поїли собаки. Тіла солдатів не вивозяться з осені, так що на Житлоселищі посеред дороги вже лежать черепи і кістки. Труп окупанта вже давненько лежить біля винзаводу, з відгризеними руками-ногами, їх собаки людям у двір приносили…   А на запитання “Чому ви своїх не забираєте?” орки відповідають: “Это не наши!”…

Окупанти бояться дронів ЗСУ

Спочатку окупанти ходили містом відкрито, на базарі скуплялися. Були з автоматами і  по формі, тільки що в масках. Один час з ними приходили жінки, які приїхали з Росії. Вони говорили: “Нам у вас нравится, все очень вкусное. Мы здесь навсегда!”. Потім окупанти заходили на базар вже не натовпом, а по одному, по два. А далі взагалі почали маскуватися під місцевих, щоб їх не засікли. Дивимося, йде, у цивільному, з якоюсь рейкою в руках, наче житель, щось збирається ремонтувати. Тепер же після обіду окупанти взагалі не висовуються на вулицю. Також вони часто переодягаються у жіноче вбрання, щоб ввести в оману операторів українських дронів.

Блокадне місто

Влади, тобто, окупаційної, в Олешках не видно вже кілька років. Колаборанти втекли кудись вглиб лівого берега. Світла у місті немає вже три роки: обірвані дроти, валяються стовпи. Газ вимкнули 8 липня 2025 року, тепла теж нема. Так, цієї надзвичайно холодної зими дві сестри в “олімпійських будинках” (багатоповерхівки в цьому районі Олешок почали будувати у рік проведення Олімпіади-80, – МОСТ) отримали обмороження, бо не було як обігрітися. Це в нас у хаті була буржуйка і ми топили, а в багатьох немає такої можливості.  Вода на Житлоселищі зникла одразу після підриву греблі Каховської ГЕС. На блокадне наше місто остаточно перетворилися після цього нового року. Трасу окупанти замінували. Продукти не завозять з лютого, за винятком двох разів. І люди за них ледь не билися. Жоден магазин у  місті не працює. Раніше харчі завозили зі Скадовщини на базарчик, який відкрився біля лікарні. Можна було купити “молочку”, ковбаси і т.д. Так було до кінця січня. А потім поїде чоловік, а там вже немає завозу. Місцеві почали виносити власну закрутку, якийсь цукор, у кого були запаси, ото і все. Щоправда, цього року як було потепліло, почали нестися кури. То люди виносили на так званий ринок яйця, продавали по 800-1000 рублів за десяток (400-500 гривень).

Ну а як ми перезимували? Минулоріч вдалося виростити городину. Мали власну картоплю і цибулю. І щось ще позакручували. А цьогоріч не те, що на город, а й у двір страшно стало вийти. Наприклад, до хвіртки я вже не доходила.  Поряд багато спалених будинків. Ще до листопада минулого року в Олешки завозили гуманітарну допомогу. Щоразу це було одне і те ж: чотири банки тушонки, чотири банки консерви, крупи, цукор, гречка, олія. Потім сказали, що “гуманітарку” даватимуть тільки тим, у кого є російське пенсійне посвідчення. Ми його не робили, тож і продукти більше не отримували. Їли те, що накопичилося: із тушонки – суп, борщ, таке. Готували на газовому балоні. Світло у нас було від генератора, бензином запаслися ще  колись. Пальне у місто не завозять вже давно.

Блокадний хліб виглядає по-іншому

Хліб вже пів року я пекла на сковорідці. Рецепт розкажу. Берете чашечку тепленької водички, 200 грамів десь, виливаєте у мисочку. Туди я клала півтори ложечки сухих дріжджів і чайну ложечку цукру. Все це перемішувала, поки не розтанули дріжджі. Туди додавала чайну ложечку солі, потім – муку на око і вже в кінці – олію. Все це замішувала, накривала і ставила в тепло. Тісто піднімалося десь години дві. А потім треба його перекласти  у звичайну сковорідку, якою користуєтеся. Тісто я придавлювала пальцем і зверху накривала рушничком, щоб ще трішки підійшло. Далі – на маленький вогонь і теж накрити – мискою. Ще важливе – цей хліб треба перевертати, бо  низ підсмажується, а верх сирий. Виходить такий як корж, тільки достатньо височенький, інколи до 5 сантиметрів. І такий хліб в Олешках печуть всі люди зараз.  

В Олешках зникають чоловіки

Один вчитель, який давно на пенсії, принципово говорив українською мовою. Хоча принципи там показувати зараз вкрай небезпечно. Він доглядав за своєю старенькою матір’ю. Якось поїхав до неї, і після цього його вже ніхто не бачив. Люди думають, що забрали окупанти – через українську мову. Ще один чоловік ходив у помешкання своїх друзів, які виїхали, годувати собаку. Ну і якось застав там окупантів. Та й запитує: “А що ви робите у чужій хаті?”. Так вони йому як показали, що там роблять… Побили до  напівсмерті, це ще дивом, як його не вбили. Людина місяці три відходила після цієї “зустрічі”. А десь місяць тому родина виїхала в Одесу. 

Як в Олешках ховають людей

Трун у місті немає давно. Моя подруга, їй було 73 роки,  захворіла й померла. Шукали труну, ніде не знайшли, про вінки і все таке поховальне, взагалі не йдеться. Тож поховали ми її, загорнуту в килим. На цвинтар везли на тачці, бо машин у місті взагалі немає. У кого були які автівки, то окупанти повідбирали. Взагалі люди в Олешках помирають часто. Наш сусід замерз у квартирі, яку винаймав, це було наприкінці січня. Його поховали в поліетиленовому пакеті, під номером на могилі. Так ховають усіх. Ніхто нікого не відспівує. Священників в Олешках та найближчих селах немає, храми в більшості спалені. Кладовище розбите обстрілами ще з 2023 року. Так що немає спокою ані живим, ані мертвим.

А взагалі в Олешках ніхто точно не може сказати скільки людей загинуло, особливо – через підрив Каховської ГЕС. Знаю, що коли люди з човнами поспішали рятувати населення в зону потопу, на блокпосту окупанти їх просто розвертали і самі нікого евакуювати не збиралися. Був випадок, коли на початку затоплення в одному будинку солдати зачинили людям хвіртку, зі словами “От і топіться!”. Були випадки, коли дах обвалювався і люди не могли вибратися з будинку, тіла так і плавали, обличчями донизу.   

Рішення виїжджати

Ані хвилини спокою. Гуркіт і вдень, і вночі – обстріли. Окупанти з Олешок бомблять Херсон, а потім прилітає відповідь від наших. Так що лінія фронту – посеред нашого міста. Запаси дров у нас практично закінчилися, нових взяти немає де. Люди вирубували свої фруктові дерева, аби обігрітися.  Тож було зрозуміло – якщо залишатися, топити вже нема чим.  У чоловіка цукровий діабет, ліки взяти немає де. Ми вирішили виїжджати ще з нового року. Оце чотири місяці чекали, думали, розмінують трасу. І то морози були, то евакуаційні автобуси підривалися. Аби ви бачили, скільки на трасі за Олешками у бік Гопрів спалених машин! І на узбіччі, і посеред дороги – автобуси їх насилу об’їжджали. Трохи менше спалених автівок аж за Гладківкою, але все одно багато. Виїхали ми з Олешок трьома бусами, де не було сидінь. Розміщувалися хто на табуретках, хто на сумках. У Скадовську пересіли на транспорт перевізника. Далі була дорога через Мелітополь, п’ять областей Росії та Білорусь. У Ковелі нас забрали волонтери, привезли у церкву, безкоштовно годували обідом та вечерею. Потім нам дали квитки до Києва, а там нас вже зустріли діти.

Чоловік пішов на ярмарок у столиці. Боже, в нього очі розбігались – скільки продуктів і різноманітних! А діти ж теж накрили такий стіл. Звичайне сало… ми його не бачили пів року точно. Як і хліб із магазину.       

В Олешках зараз багато покинутих будинків, розбитих – само собою. Говорять, що в місті ще живуть зо 2 тисячі мешканців, але я думаю, що навряд чи назбирається стільки, не схоже на те. Але діти точно є, ми бачили. Одна родина з дітьми шкільного віку виїхала разом з нами. Вибратися з пекла хотіли б більшість людей, та вже нема як. Спочатку виїжджали до Скадовська на “швидкій”, від лікарні, а потім це стало неможливо. Перевізники вже теж бояться ризикувати, бо машини підриваються, дороги ж заміновані.

Про повернення ми навіть не загадуємо. Хотілося б, а там побачимо. Головне, що життя свої врятували. І передаємо величезні слова подяки волонтерам, всім добрим людям, які нас вивезли. Вони ж стараються, звертаються по допомогу до багатьох організацій, але окупована територія: хто кому потрібен? Зате Сальдо, окупаційний губернатор, звітує, що дороги робляться, дитячі майданчики будуються і що в Олешках все добре… А там – пекло, пекло на землі.

Фото надані читачами