Ольга з чоловіком дев'ять місяців прожили в Херсоні під окупацією російської армії. У Дніпро змогли виїхати лише після звільнення міста. За словами жінки, з собою взяли тварин, яких їм залишили знайомі, — п’ятьох котів та двох черепах. Жаб та акваріумних рибок вивезти не вдалося.
Суспільному Ольга розказала, як за час окупації вони пережили обстріли, дефіцит ліків та їжі, відсутність світла, тепла й води.
У Херсоні Ольга 33 роки пропрацювала директоркою місцевого планетарію. За словами жінки, до війни вона мала багато проєктів та з колегами виграла грант на розвиток закладу. Каже, лише зараз розуміє, яке життя мала.
“Діти здобули освіту, знайшли роботу, працювали. Квартири були в нас, дача. Сусіди ще говорили: “Ви більше вкладайте в дачу, аби на пенсії не треба було нічого робити”. Нині будинок біля Голої Пристані понівечили, розграбували “асвабадітєлі”, котрі прийшли звільнити нас, мабуть, від нашої дачі”, — каже Ольга.
Ольга згадала початок повномасштабного вторгнення. Розповіла, що того дня чула обстріли й звуки транспорту. Тоді їй зателефонували невістка та онука. Сказали, що їдуть з міста. У перші дні син Ольги пішов у територіальну оборону. Вони з чоловіком теж їхати з міста не планували.
"Всю окупацію ми були в Херсоні. Чоловік був категорично проти виїзду. Я з дитинства боюся феєрверків й грози. Коли російська армія почала обстрілювати, за три дні я не могла виходити з дому. Я постійно плакала. У мене була істерика”, — згадує Ольга.
Що розповідає про життя окупації
Переселенка розповіла, що декілька тижнів у місті не працювали аптеки та магазини. Домашні молочні продукти також були в дефіциті, бо люди поїхали й лишили тварин.
“Корови підходили й кричали під дворами господарів. Їхні вим’я були переповнені молоком з кров’ю. Худобу просто відстрілювали”, — каже Ольга.
За словами Ольги під час окупації скрізь були озброєні солдати.
"Їдеш на базар, а там — солдати з автоматами... Він ходить там з автоматом, і люди навколо нього розступаються, як вода. А він йде, "господар життя". Таке відчуття, що твої дві-три вищі освіти — ніщо перед його автоматом”, — розповідає жінка.
Ольга розказала, що знайомі, коли тікали з окупації, лишили їм з чоловіком своїх тварин.
“Приносили — хто рибок, хто жаб, хто черепах. Мабуть, розуміли, що ми нікуди не поїдемо”, — каже жінка.
За словами Ольги, з Херсона вони з чоловіком виїхали лише після деокупації. Обрали Дніпро, бо тут мешкає її подруга.
"Це єдина людина, яка знайшла місце, куди б можна було виїхати з усім нашим звіринцем. Я категорично відмовлялася лишати їх. Я думала, ми поїдемо на місяць, на два. А їх же треба годувати. А хто це буде робити під обстрілами?” — говорить Ольга.
У Дніпрі жінка почала в'язати для військових
Переселенка згадала, як одного разу вже у Дніпрі на екскурсії познайомилась з жінкою, яка вʼязала речі на фронт. Теж вирішила допомагати, а згодом долучився й чоловік.
“Мій чоловік дивився, що я в’яжу, і каже: “Навчи й мене”. А йому 67 років. Він інженер за освітою. І ось в грудні минулого року сів за спиці й в’яже балаклави”, — каже Ольга.
Жінка каже, що вона родом з Одеси, проте після окупації Херсон для неї місто особливе та рідне. Сподівається одного дня повернутися додому й побачити онуків.
Авторка — Інна Шинкаренко
Джерело – Суспільне