Перший день повномасштабного вторгнення розділив родину новокаховчанки Валентини Пасічної — вона з сином перебували у Мелітополі, вдома залишились її чоловік та мама. На п'ятий місяць окупації жінка дізналась, що має онкологічне захворювання. Про окупацію, виїзд на підконтрольну територію, боротьбу із хворобою та нову справу, Валентина розповіла Суспільному. Далі — пряма мова."Був шок! Ми — в гостях, а чоловік і мама залишились в Новій Каховці"
Наша родина з Нової Каховки. 24 лютого 2022 року я і мій особливий "сонячний" синочок були в гостях у моєї сестри в Мелітополі. Інформація про початок повномасштабного вторгнення Росії шокувала. Ми — в гостях, а чоловік і мама залишились в Новій Каховці.Перший день війни почався з пошуку ліків для сина. Він "сонячний" хлопчик, але має ще цукровий діабет 1 типу (інсулінозалежний), плюс гіпотиреоз, тому постійно потребує ін'єкцій інсуліну. Також потрібні заміри цукрів, тобто тест-смужки та таблетки L-тироксин. Почали шукати. Аптеки були розгромлені — окупанти заходили й вибивали двері, потім було мародерство.
Валентина Пасічна разом з чоловіком та сином. Валентина ПасічнаТа деякі аптеки все ж таки збереглись і торгували. Щось самі знайшли в аптеках, щось дали люди. Почали ділитись хто чим може, хто має надлишок, щось протерміноване, але хоч таке. Все підійде! Тут вже головне було — вижити. Я думала не про себе, а насамперед про дитину.Навколо було багато добрих людей. Дізнались про нашу ситуацію, що я маю дитину із синдромом Дауна і ми в гостях, приїхали ж ми без запасів ліків, допомагали хто як міг. Запам'ятаю на все життя, як подруга сестри приїжджала майже щодня і привозила з заводу теплий хліб. Сама, ми не просили, а вона їздила і купувала собі й нам. Та ще й привозила прямо додому нам. Такий був початок.
"Страхів і стресів було багато"
В окупації стресів багато. Сестра з чоловіком же вчителі, а сестра — ще й української мови, тому розумієте. Лякали окупанти, що будуть обходити вчителів і тим, хто відмовиться від співпраці, буде нелегко. Директорів шкіл викрадали. Все це ми знали з першоджерел. Було страшно. Кожен стукіт у двері був жахом.Чоловік і мама змогли приїхати до нас тільки через два місяці. Нарешті всі разом! військові РФ довго не давали переміщатися навіть між містами в окупації. Потім вже люди виїжджали хто куди: хтось через Крим, Грузію і за кордон, хтось через Василівку і на підконтрольну Україні територію.
Син Валентини Пасічної. Валентина ПасічнаМи ще боялись, бо діти. У сестри донечка 5 рочків, у мене особливий синок, для якого дорога то стрес. Та ще й пес великий, якого сестра не могла залишити. Але почався перехід на рублі, отримання паспортів, пішли по вчителях із залякуванням. Тоді ми вирішили, що ніяких рублів в наших руках не буде."Це була остання крапля"
В той таки час мені стало недобре, почувалась дуже погано. Я пішла на обстеження, там в Мелітополі. Добре, що не все розграбували й були апарати МРТ, УЗД. У мене виявили онкологію молочної залози. Все! Це була остання крапля нашого перебування в окупації.
Валентина Пасічна до повномасштабного вторгнення і зараз. Валентина ПасічнаІ в серпні 2022 року ми наважились виїжджати. Я з чоловіком окремо з перевізниками через Василівку у Запоріжжя, а потім вже в Київ. Сестра з родиною окремо своєю "ластівкою", як ми називаємо, стареньким "Жигулем" дев'яткою, в якій були за кермом — зять, спереду — мій синок, позаду — наша мама, моя сестра та племінниця, а в багажнику — їх пес 70 кілограмовий. Сказати як було страшно, це нічого не сказати. Але ми всі добрались."Продовжую лікування вже майже два роки"
Зараз ми так і живемо всі разом. Так якось надійніше, поки що не розділяємось. І пес наш теж з нами. Довелось потикатись, бо ніхто не хоче таких приймати: де мала дитина, інвалід та ще й пес великий. Для нас було великою проблемою знайти житло, але ми знайшли хоч щось і то добре. Правда умови не найкращі, колись ми жили краще у себе дома. І дорого, але вибору немає. Разом дешевше оплачувати. Господарі за кордон виїхали, а ми винаймаємо їх житло та й живемо.
Браслети, вироблені Валентиною Пасічною. Валентина ПасічнаЯ продовжую лікування вже майже два роки. Виявилось все не просто. Ось так стрес війни й окупації вплинув на моє здоров'я. Я зараз з голою головою, після хімієтерапій, без волосся. Маю множинні метастази у хребті. Але я хочу жити й буду жити!"Я не опустила рук. Я стала більш впевнена в собі"
Попередня комп'ютерна томографія у травні показала, що метастази скеровувались і це дуже добре. Позитивна динаміка. Будемо жити! Я не опустила рук. Я стала більш впевнена в собі, зайнялась навіть невеличким бізнесом. Наважилась!Плету браслети. Тільки но почала, але ще все попереду! Все буде добре! І тут навіть не про гроші. Я зайнята, я приношу користь, мені немає коли думати про те, що мені болить.
Суспільне Херсон
