Руслана та Сергій — кадрові військові, на службі з 2019 року. Під час вторгнення опинилися на окупованій частині Херсонщини, але змогли вибратися на територію, підконтрольну Україні, повернулися до служби й нині — боронять Харківщину від росіян.Як врятувалися та як нині служать, розказали Суспільне Харків.
Потрапили в окупацію на Херсонщині й понад два місяці ховалися від росіян
Руслана служить у 57 бригаді на посаді старшого кухаря. Вона на фронті разом зі своїм чоловіком Сергієм — він командир відділення. Руслана розповідає, початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома, у селі Козачі Лагері — це лівобережжя Херсонщини, там дислокувалася їхня частина.
Військовослужбовець Сергій. Суспільне Харків/Олександра Новосел"24 лютого 2022 року було дуже страшно, вранці нам подзвонили й сказали, що почалась війна. Ми вийшли на вулицю, все вже горіло і бахкало. Ми пішли у свою частину, всіх розпустили. Ми не вірили, що почалася повномасштабна війна, нам наші побратими з Луганщини дзвонили, поки був зв’язок, і питали, чи справді нас окупували, нікому не вірилось", — згадує військовослужбовиця.
Переховуватися, згадує Руслана, довелося понад два місяці разом із двома дітьми, бо окупанти полювали на військових.
"24 лютого 2022 вже о 10 ранку були під контролем окупантів і Антонівський міст і Каховська ГЕС, ми військові, я розумів, що нам буде не солодко. Ми ховалися, не спали. Ми розуміли, що нас шукатимуть. Через пару тижнів від початку окупації росіяни почали приходити за активістами, депутатами, а потім за моїми побратимами, але вони встигла втекти. Тоді і ми з дружиною вирішили їхати. Ми кинули все: будинок, машину і поїхали. Росіяни називали нас військовими злочинцями, казали, щоб ми вбиваємо дітей", — розповідає Сергій.
Втеча з окупації та 60 російських блокпостів
Спочатку родина поїхала до Херсона, а потім змогла в маршрутці проїхати російські блокпости."З Херсона не могли довго виїхати, шукали перевізника. Доїхали до Берислава, там ніч в колоні стояли. Це був травень 2022 року. Нас водій маршрутки сказав, щоб я і чоловік сідали спереду біля нього. Чоловіка ми не стригли і не брили, щоб він здавався старшим. Росіяни заглядали в салон, там мучили хлопців. Кадирівці в мого чоловіка вимагали військовий квиток, питали, чи хоче він служити. То було страшно. Коли ми проїхали останній російський блокпост, нам не вірилося. Цих блокпостів було дуже багато, понад 60 штук. Коли ми заїхали на територію, яка підконтрольна Україні, то нам на всіх бігбордах виднілися намальовані зетки", — згадує Руслана.
Військовослужбовиця Руслана. Суспільне Харків/Олександра Новосел"Багато односельців наших ще там було, зідзвонювалися, то казали, що від хати нашої лишились одні стіни — все вичистили, нічого не лишилося", — каже військовий.
Подружжя військових мріє повернутися на Херсонщину і відбудувати дім
Тепер затишок родина облаштовує щоразу у новому місці — тимчасовому."Моє село з першого дня в окупації, там вже від села нічого не лишилося, але я все одно не втрачаю надії і дружині кажу, що я все одно повернусь додому. Де мої чотири стовпи я знаю, а хату нову побудую. Я люблю свою малу батьківщину, я там виріс. Мені аби вигнали орків з нашої землі. Коли 2022 року звільнили Херсон, то я радів, думав, що ось-ось і ми підемо в моє село, і казав хлопцям, що скоро будемо у мене вдома. Але не так склалось, нашу бригаду перекинули на оборону Бахмута", — говорить Сергій.
Кіт, який живе у Руслани та Сергія. Суспільне Харків/Олександра Новосел
Дитячий малюнок у будинку, де мешкають Руслана та Сергій. Суспільне Харків/Олександра Новосел"У нас двоє дітей. Чоловік одразу поїхав до нашої частини, коли ми вирвались з окупації, а я поселила дітей, лишила старшу дочку приглядати за 14-річним сином і також поїхала до частини. Дочці моїй 22 роки. Вибору не було, вона мене підтримує і сказала, щоб ми їхали. Син хоче бути військовим", — говорить Руслана.
