Повномасштабне вторгнення РФ в Україну змусило багатьох жителів Херсонщини покинути рідні домівки та облаштовувати життя в різних містах. Про свій досвід, пошуки роботи та плани на майбутнє розповіли жінки-ВПО, які зараз живуть у Києві та працюють разом.
Олена називає себе переселенкою з Каховки. Прізвища свого не називає, бо її рідне місто досі перебуває під окупацією. Переїзд змусив її будувати своє життя на новому місці.
"Я маю вищу освіту, закінчувала магістратуру Херсонського державного університету з педагогіки. Я вихователька, працювала до повномасштабного вторгнення в дитячому садку. Роботу, звісно, втратила, а рішення виїжджати прийняла, тому що було дуже страшно. В мене дві дівчинки. Боялася випускати їх навіть за ворота на вулицю. Ми не могли пересуватися вільно, ми не знали, що нас чекає. Коли стукали у хвіртку, ми не знали, хто там буде стояти, коли ми відкриємо, і що їм буде від нас потрібно. Коли переночували декілька ночей в підвалі, то вирішили, що вже все, досить — час збирати речі", — згадує Олена початок окупації.
У місті залишилися її батьки. Тато Олени хворіє на астму, тому родина переживала, що він може не витримати далекої дороги.
"Йому навіть по місту пересуватися дуже складно. Батьки — пенсіонери, тому намагаються просто тихесенько сидіти вдома і нікуди не виходити, тому що дійсно страшно. Зв'язок із ними дуже поганий. Намагаюся сама їм не телефонувати, щоб не наражати на небезпеку. Коли є можливість, то вони самі мені телефонують. І це дуже важко, коли ти чекаєш того дзвіночка і не знаєш, як пройшла ніч або як пройшов день," — сказала жінка.
Олена з доньками вісім місяців жили у знайомих у Волинській області. Влаштуватись на роботу, каже, було доволі складно.
"Якщо ти ВПО, то для роботодавця це, знаєте, як штамп — значить ти поїдеш додому, звільнять твоє місце, а нам знову шукати співробітників, знову ця тяганина з документами. Тому не хотіли брати. І ми вирішили їхати до столиці з надією, що тут буде більше варіантів для роботи. Але, на жаль, виявилося, що це не так. Найбільше куди брали, то це в магазини продавцем, або на склади працювати. І нікого не хвилювало, що в тебе магістратура, в тебе є освіта і ти вмієш, а головне — хочеш працювати, а не просто сидіти і чекати допомоги від держави. Я так працювала в магазині, а потім в одній із груп прочитала оголошення Євгенії, яка набирала саме ВПО з Херсонської області" — розповіла Олена про свої пошуки роботи.
Роботу пропонували за спеціальністю — шукали у дитячий центр розвитку вихователя. Олена наважилася написати, пройшла співбесіду і її кандидатуру погодили.
Схожа історія — у Альони. Вона родом із Олешок, які досі тимчасово окуповані. Жінка із родиною виїхали з міста у квітні 2022 року. Спочатку були за кордоном, а через рік повернулися в Україну.
"Проживали у Київській області, потім вирішили до Києва приїхати, оскільки важко із працевлаштуванням, особливо в маленьких містах. До столиці ми приїхали в кінці серпня 2023 року. З роботою було дуже важко. Я трошки пошукала — ніде не виходило. І я сиділа вдома з племінницею. Сестра працевлаштована — їй рідні допомогли. То ж вона працювала, а я сиділа з її донею вдома. Потім в інтернеті я побачила оголошення, що потрібні працівники, помічники вихователя, вихователі," — розповіла Альона.
Каже, довго не наважувалась написати. Досвід роботи помічником вихователя в неї невеликий, тому боялася, що його буде недостатньо для приватного розвивального центру в столиці.
"Тоді знову ця об'ява мені потрапила на очі. І втретє щось наче клацнуло — я вирішила написати. Євгенія запросила мене на співбесіду. Все пройшло дуже легко, наче спілкуюся не з чужими людьми, а з добрими знайомими. Ми всі тут дуже одне одного підтримуємо, бо знаємо, як це бути переселенцями, які нікому не потрібні. Тому я дуже рада, що я в цій команді," — зізналася Альона.
Потрапити до цієї ж команди Світлані Карповій допомогла друга освіта психологині. Влітку 2022 року жінка з рідними приїхали до Києва з окупованого на той час Херсона. Знайомі дали їм на деякий час квартиру.
"А далі вже почали шукати те місто, де ми будемо. Виїжджали на місяць, бо сподівалися, що все ж таки швидко визволять Херсон. Виїжджали з батьками, з бабусею, бо було дуже тяжко з ліками — все було закрито. З початку вторгнення ми жили великою родиною, нас було 18 чоловік із дітьми та собаками. Жили в Гідропарку на Нафтогавані. У грудні 2022 року в наш дім прилетів снаряд. Руїни, які лишилися, потім затопила велика вода під час повені після підриву Каховської ГЕС росіянами. А будинок був зовсім новий, ми тільки у грудні 2021 року туди заселилися," — розповіла Світлана.
У Києві жінка викладала на кафедрі програмування в Національному університеті імені Адмірала Макарова, але подруга Євгенія запропонувала їй спробувати себе у новій ролі — працювати психологинею в дитячому центрі розвитку.
"У мене є друга освіта з психології і був такий досвід. В Херсоні на добровольчих засадах працювала серед друзів з дітьми, серед школярів — однокласників мого сина. Я тільки в 2021 році закінчила університет, але була на багатьох спеціалізованих фестивалях, брала участь у різних семінарах, вивчала додаткові матеріали, за якими можна було вчитися в інших університетах," — сказала Світлана.
Жінка говорить, їй як психологу дуже цікаво працювати з арт-терапією. Серед різних методів застосовує пісочну, тканинну та казкотерапію — тобто все, що пов'язано з творчістю.
Світлана, Олена і Альона працюють у дитячому центрі розвитку Be Good, який нещодавно відкрився у Києві. Його співзасновниця Євгенія Грищенко наважилася відкрити центр у столиці замість покинутого в Херсоні. Be Good був створений як простір для святкування дитячих днів народження в 2019 році на базі івент-агентства. Потім розширився на дитячу лабораторію, школу раннього розвитку та дитячий табір.
"Це було місце щастя, де ми намагалися втілити всі дитячі мрії. І все зруйнувало повномасштабне вторгнення. За день до нього ми зі своєю партнеркою виїхали у відрядження до Львова на конференцію. Війна застала нас у потязі. Коли ми доїхали до Львова, то шукали квитки на весь можливий транспорт, щоб повернутися в Херсон, бо там залишилися діти. Але не змогли повернутися. Діти лишилися там із бабусею та дідусем, але без батьків. Мій чоловік військовий, його одразу відправили на позиції, куди треба. Ми місяць не могли вивезти дітей з окупації. Це було дуже страшно, тому що це діти військових — їх шукали, всю нашу сім'ю шукали. Росіяни приходили до нас додому, вони ходили у будинок до моєї мами з обшуками. Слава Богу, що дітки були на той час у іншої бабусі, і росіяни туди не дійшли, хоча питали про них у всіх сусідів. Що вони хотіли від дітей — не знаю. І, слава Богу, що знайшлась дуже добра людина, якій я буду вдячна все життя, що він взяв моїх діточок і вивіз з окупації. З Херсона ж не було ніколи зелених коридорів, це був дуже серйозний виїзд. І не всі хотіли брати саме таких діточок у свою машину, щоб нести відповідальність, бо там же блокпости, перевірка документів, прізвища були вже в усіх," — розповіла Євгенія.
Коли донька та син приїхали до Львова, чоловік наполіг, щоб дружина з дітьми виїхали за кордон.
"Дев'ять місяців ми жили в Данії. Все було чудово. Я дуже вдячна цій країні, я дуже вдячна людям, яких я там зустріла. Нам надали квартиру, де ми жили. Діточок взяли в одну з найкращих шкіл міста Копенгагена — безкоштовно, без документів, без нічого. Мене взяли на роботу, я працювала весь цей час там. Там було все прекрасно, все чудово, спокійно, тихо. Діти перестали боятися літаків, перестали боятися салютів. Але вирішили повертатися до України, тому що, чесно кажучи, серце було не на місці," — сказала Євгенія.
Родина приїхала до Одеси. Євгенія каже, що від депресій та тривоги її врятувало волонтерство: спілкування, допомога людям, відчуття того, що ти робиш важливу справу.
"Тому що рік до цього я не могла навіть дивитися старі фотографії. Це було так боляче, це просто розривало. Тому що, коли у тебе життя таке, що тобі все в ньому подобається і ти повноцінно щасливий, то коли в тебе все це враз забирають, то потім тяжко навіть згадувати. Я і зараз, коли живу у Києві, є активним членом організації "Help to win", яка базується в Одесі. Зустрічаюся із зарубіжними партнерами у Львові, також керую різними процесами дистанційно. Ми зараз допомагаємо військовим. Намагаємось діставати все, про що вони просять. Другою соціальною ланкою нашого проєкту є допомога сім'ям військових. Наші зарубіжні партнери-донори підтримали мою ідею щодо стипендій для діточок військових, які втратили одного з батьків під час повномасштабного вторгнення, які отримали поранення або якесь каліцтво. Таких діточок ми зараз шукаємо, така програма у нас буде діяти. І ще ми хочемо досягнути того, щоб такі дітки взагалі навчалися в нашому центрі безкоштовно," — поділилася планами підприємиця.
Євгенія каже, спочатку про відновлення бізнесу не думала. Але багато херсонців, які були знайомі з роботою центра, почали її запитували, чи буде існувати Be Good далі. Тоді Євгенія разом зі своїми партнерками наважилися подати документи на грант для відновлення. Їм це вдалося, хоч і з другого разу. Відкриваючи дитячий простір у Києві, підприємиця вирішила допомогти своїм землякам-переселенцям.
"Я сама переселенка і у волонтерському центрі зустрічала дуже багато переселенців з різних міст — не тільки з Херсонської області та Херсона. І у всіх було одне спільне — дуже важко влаштуватися на роботу. Не хочуть роботодавці брати ВПО, тому що всі як один кажуть: о, ви через місяць повернетесь додому і нам не потрібен такий співробітник. Але, як бачите, через місяць, через півроку, через рік і більше ми так і не повернулися, а така ситуація, така проблема чомусь залишилися. Тому мені дуже хотілося допомогти таким людям, як я — переселенцям", — розповіла Євгенія Грищенко.
І жінка знайшла серед внутрішньо-переміщених осіб кваліфікованих працівників для центру Be Good. Зараз у ньому працюють дві дівчини із Херсона, одна з Олешок і ще одна — з Каховки.
"Ти можеш хоча б навкруги себе зробити щось краще. Головне — робити це, і все буде добре" — сказала підприємиця.
Джерело – Суспільне
