Христина – штаб-сержантка третьої категорії персоналу штабу в одному із батальйоні 121 окремої бригади територіальної оборони. А до того весь рік у найгарячіших точках області рятувала українських захисників, будучи бойовою медикинею. Піти служити вирішила сама, бо так підказало серце. Про життєву долю дівчини йдеться у інтерв'ю Точка доступу: новини Кропивницького. Військова розповіла про життя на фронті, про те, чому друзі та побратими – не одне і теж, та як після служби відчувається життя у тилу.До повномасштабного вторгнення Христина працювала медикинею в дитячому відділі, а потім фармацевткою у місцевій аптеці в Миколаєві. Робота подобалась, бо ж приносила користь людям. І хто знає, як би склалося далі, якби не повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Коли точилися бої за Миколаїв і росіяни щодня обстрілювали місто – жити там було небезпечно, тож Христині довелося виїхати. Хоча й дуже того не хотіла, розповіла вона. Приїхати вирішила до батьків та пробула вдома два місяці. А тоді почула, що у тому районі формується батальйон.
«Довго роздумувала, іти туди, чи ні. Багато хто відмовляв: ти дівчинка, тобі це не потрібно, можеш поїхати за кордон. Була можливість виїхати із меншою сестричкою, але не змогла залишити батьків. Вагалася, але вирішила піти в армію. Чесно кажучи, не до кінця розуміючи, що на мене чекає. Не знаю, чому я пішла. У мене немає відповіді. Батьки були проти, вони були шоковані. Але я не слухала нікого, тільки своє серце».
Колишню фармацевтку одразу зарахували бойовою медикинею одного із взводів РВП військової частини, на Херсонщину. Спершу, каже, була й сама в шоці від свого рішення. Але швидко взяла себе в руки, адже розуміла: тепер від неї залежить життя українських військових.
«Найскладніший день – це виїзд на передову. Ти не розумієш, куди ти їдеш, що на тебе чекає, навколо метушня, всі на нервах. Було хвилювання, щоб зробити все правильно, не допустити жодної помилки. Звичайно, потім ти звикаєш і все робиш на автоматі. Хоча кожен виїзд відчувається як перший».
Найстрашніші дні допомагали переживати побратими, каже Христина. Та так було не одразу. Ще на навчанні почувала себе ніяково, адже у великій військовій частині були самі чоловіки, і майже не було жінок.
«Було некомфортно спочатку. Десь через два місяці тільки влилась у колектив, роззнайомилась з усіма. Але найбільшу підтримку і розуміння відчула вже на передовій, в окопах, під обстрілами».
Христина надавала медичну допомогу усій роті та спілкувалася з усіма військовими, але найтепліші та найміцніші стосунки склалися саме з її взводом. Усі хлопці були як рідні брати, згадує вона. За всіх переживала.
«Бувало, що ми виїжджали на передову окремо один від одного. Я не бачила своїх хлопців 3-4 дні. І ось ми їдемо до них, погана погода, ти не знаєш, куди їдеш і що там буде, але в думках тільки мої хлопці: що з ними, що їли, де спали. Звикла до них за весь цей час. Пам’ятаю момент, коли ми заїхали в посадку. Я вибігаю з машини і просто йду до них. Чую, навколо стріляє, бахкає, летить. А я лише очима своїх шукаю, тільки б побачити. Дивлюся: цей мій, і цей мій, і той мій. І таке полегшення одразу».
Зв’язок між побратимами відчувається міцніше, ніж між друзями, каже військова. У цивільному житті не розумієш цього. Жінка часто чула про це від своїх знайомих військовослужбовців. Проте усвідомила усю цінність, коли сама долучилась до сил оборони.
«Відчуття, ніби разом ми все подолаємо. Коли бачу, що вони копають окопи, то теж беру лопату і копаю. Вони кажуть: "Христино, та ми самі”. Але я все одно допоможу. Вони теж за мене переживали, піклувалися. Коли якийсь обстріл, бігом мене "за шкібарку" і в окоп. Про це можна довго розказувати, але це треба відчути. Була колосальна підтримка. І хоча я вже не в роті, але ми й досі спілкуємось. Було страшно, але цього неможливо забути. Воно залишається в пам'яті на все життя».
Наразі дівчина продовжує служити. Після перемоги можливо продовжить військову справу, а може й знайде професію у тилу, чи повернеться в медицину. Та головне зараз – це вибити ворога з українських земель. Цивільні та військові мають працювати над цим спільно заради мирного майбутнього України, наголосила Христина.
Херсонщина за день