Ігор Новосільський — настоятель храму святої княгині Ольги в селі Токарівка на Херсонщині. Попри те що за документами його храм підпорядковується Українській православній церкві Московського патріархату, з 2014 року в служінні він перейшов на українську мову та відмовився поминати патріарха Російської православної церкви Кіріла. Коли почалося повномасштабне вторгнення, священник не залишив свою парафію, продовжував служіння та підтримував односельців. На третій день великої війни він допоміг 12 українським військовим вийти з російського оточення. За все це окупанти викрали його та 262 дні фізично і морально катували у різних в’язницях Херсонщини.Власною історією Ігор Новосільський поділився під час презентації аналітичного звіту МІПЛ “Контроль віри силою”, який розповідає про системні утиски релігійних громад на тимчасово окупованих територіях України. Наразі отець Ігор продовжує реабілітацію. Зізнається, що досі має багато тригерів і говорити про пережите йому важко. Проте він хоче, аби міжнародна спільнота розуміла, як Росія вчиняє з цивільними, які в окупації зберігають проукраїнську позицію.
“Хочєш тут УНА-УНСО аткрить?”
— Я настоятель Свято-Ольгінської церкви в селі Токарівка Херсонської області. За документами ця церква належить до Української православної церкви [УПЦ має історичне та канонічне походження від Російської православної церкви та довгий час підпорядковувалась Московському патріархату], але з 2014 року я напряму сказав владиці: “Я відмовляюсь поминати Кіріла [мова про патріарха Кіріла, який очолює Російську православну церкву]”. І не поминав. Почав служити українською мовою.У перші дні повномасштабного вторгнення в Херсон в’їхали російські війська, а за ними ФСБ. Вони почали шукати людей, які
виходили на Майдан у 2014 році, які виходили в перші дні окупації на протести.
Пів року мене не чіпали, але, як я потім зрозумів, за цей час вони дізналися про мене більше, ніж я сам.
Прийшли по мене 29 серпня 2022 року. Була пів на сьому чи сьома ранку. Я на той час уже пішов до церкви. Вдома була дружина, вона ще спала. Росгвардія чи спецназ увірвалися до мене в хату. Жінка розповідала, що почула, як клацнули затвори автоматів, накинула халат, вибігла зі спальні, а російські військові вже були у кімнаті. Один із них схопив її за шию та кинув на підлогу. Погані слова казати не можна, але я повторю те, що вони казали: “Сучка украінская, гдє он?!” Побачили, що мене немає, залишили дружину і пішли до церкви.
Ми з хлопцями в той момент хотіли траву косити. Всі були в цивільному одязі.
Спецназ у бронежилетах та касках, одягнений в російську форму, оточив церкву. Нам наказали лягти на землю. Тоді до мене підійшов військовий, по очах було видно, що він бурят. Приставив мені автомат до голови та наказав покликати священника. Я кажу: “Я священник”. Тоді мене одразу вдарили по голові зі словами “Хочєш тут УНА-УНСО [Українська національна асамблея — Українська народна самооборона] аткрить? А жена надаму украінскую школу?”
“Балгарку возьмьом, палєц атрєжим, всьо скажеш”
Привезли в якийсь “стакан” [дуже маленька тісна камера], посадили в камеру пів метри на метр. Потім ще двох хлопців із нашого села привезли. Я чув, як їх катували. Після настала моя черга. Мене вивели, вдарили ногою в груди. Я знов на деякий час вимкнувся. Мене побили по обличчю, підняли, почали допитувати.Питали: “За што задєржан?” Змусили хрестик зняти. Я пам’ятаю, що наказали руки тримати за головою, сідати, вставати, сідати, вставати і розповідати, “за што задєржан”. А я поняття не маю, за що мене затримали. Коли везли, теж казали: “Расказивай”. А я кажу: “Мені немає, що розповідати”. Тоді бурят каже: “Сейчас балгарку возьмьом, палєц атрєжим, всьо скажеш”.
Потім знову закинули в ту камеру. Тоді хлопці мені вже розповіли, де я. Розповіли правила поведінки.
Коли відкривається камера всі мають стояти струнко, голова вниз, в очі дивитися не можна, і треба голосно кричати “Слава Росії! Слава Путіну! Слава Шойгу!” Потім за ніч треба було вивчити гімн Росії.
Я його не вчив п’ять днів. А потім прийшла неділя.
Там був один ефесбешник, найголовніший. У нього навіть українське прізвище було. Такий собі Андрій Співак. Позивний “Злой”. Два метри зростом. Він любив у неділю розважатися: відчинити камери, тикнути в когось пальцем і ти маєш почати співати гімн Росії. Два рядки співаєш, потім тикає в іншу людину і вона має продовжити. Так дійшла черга до мене. А я кажу: “Я своєї країни гімн знаю”. І все. В нього був довгий шокер, то він мене розвернув і ткнув у хребет тим шокером. Мене кинуло на землю. Він наказав хлопцям мене підняти. І знову бив тим шокером.
Тебе спочатку б’ють шокером, ти падаєш, піднімаєшся, тебе знову б’ють. Перше питання було: “Памінал Кіріла?” Я кажу: “Ні”. “За ЗСУ малілся?”. Я кажу: “Так. Будь-яка церква молиться за своїх воїнів”. “Што на пропавєдях расказивал?” А я людям казав, що правда завжди перемагає зло, що правда на нашому боці. Ті колаборанти, які перейшли на бік окупантів, звичайно, все це знали.
Порятунок 12 українських військових
Вони також знали, що на третій день великої війни на мене вийшли 12 наших солдатів та попросили допомогти. Військові потрапили в оточення на лівому березі Херсонської області і ми вночі перевозили їх човнами через Дніпро.Жінці про це я сказав в останній момент. Вирішив сказати, бо думав, що можу не повернутися. Вона рвалася йти зі мною. А я кажу: “Якщо вб’ють нас двох, то діти сиротами лишаться”.
Комбат, який мені телефонував, був російськомовним. Я переймався, бо думав, що це, можливо, якісь російські диверсанти. Але вирішив, що якщо не допоможу нашим хлопцям, то ніколи не зможу собі цього пробачити.
Потім комбат мені сказав: “Я підійду до вас із пістолетом, всі інші — з автоматами, в брониках. Я перед вами розряджу пістолет, покладу на землю, підійду, покажу документи, що ми справді українські військові”.
Вночі я їх тихенько завів у підвал церкви. Вони були мокрі, холодні, голодні. Їм треба було дістатися Миколаєва, полігона. Полями можна було йти тільки вночі. Комбат хотів почекати до ранку, але якби трасу Каховка — Херсон перекрили, я б їх уже не вивів. Ми їх нагодували, знайшли сухий одяг, дали з собою якісь канапки. Потім я їх вивів групками з села. Вони три доби до полігону добиралися.
“Єму долга тут сідєть”
Знаєте, я їм на допитах колись сказав: “Я на своїй землі. Мені вже за 50. Я не боюсь ні смерті, ні вас. Я проживу стільки, скільки мені Бог дав”.
Пам’ятаю, як вони референдум у Херсоні проводили. Так смішно було. Вони привезли до ІТТ якусь жінку. Посадили її в кабінеті. Відчиняється камера, голова вниз, руки ззаду і в позі ластівки ти маєш бігти в той кабінет. Називаєш своє прізвище, ззаду стоять два автоматчики, два автомати тримають біля твоєї голови, а жінка каже: “Ви галасуєтє за рєфєрєндум. Тут галачка “за”, но можетє паставіть і “протіф”. Вони могли ті галочки самі наставити. Для чого ця показуха?
А колись я до ефесбешника заговорив російською мовою, то він сказав: “Слушай, так ти нєплоха па рускі гаваріш. А нам сказалі, што ти нацик”. Під час останнього мого допиту один військовий іншому сказав: “Што будєм с нім дєлать? Растрєляєм ілі в Данєцк?” — “Та падумаєм, єму долга тут сідєть”.
В ізоляторі тимчасового тримання в Херсоні нас було десь 120 людей. Коли росіяни відходили з міста, то половину бранців відпустили, а по іншу половиною приїхали автозаки. Один автозак повіз хлопців в Олешки, а я потрапив у Голу Пристань. Нас десять днів тримали у відділку поліції. Перші чотири дні взагалі не годували, а потім дали по дві картоплини. Після знову посадили в автозаки. Ми думали, що нас везуть у Крим або на територію Росії. Але повезли в Чаплинку — містечко таке в Херсонській області неподалік Криму.
Катування фізичні та моральні
Я в двох словах розповім, може, це і не культурно, але пів року нас лише раз на день виводили в туалет. Якщо в туалет треба, то ми по-легкому ходили в пляшки, а по-тяжкому — в целофанові пакети. Нам давали дві баклажки, щоб набрати води. Девʼять місяців ми не знали, що таке помитися, що таке окріп.Нас годували тим, що орки не доїдали. З їхньої кухні привозили військовий термос, розрахований на один взвод, на 25 людей. А нас було шість камер і сьома камера — жіноча. Це 60 людей.
Моя камера була 2,5 на 4 метри. Росіяни поставили там чотири панцерні ліжка, на кожному був гнилий матрац і подушка. П’ятого ліжка не було, була тільки сітка на підлозі. І це ми по дві людини на тих ліжках спали. Виходу іншого не було.
Там уже не було жодних допитів. Десь місяці за чотири забрали одного хлопця. Приїхали, скотчем обмотали очі, руки, ноги, кинули в багажник і вивезли. Так ми зрозуміли, що хлопців почали судити. Є з моєї камери хлопці, яким дали три роки, комусь дали десять.
Пам’ятаю, що в перші дні утримання мені сказали: “Ти уже нє свящєннік”. Я ще тоді відповів: “Не ви мене ставили”. Пожалкував потім, тому що коли кажеш те, що їм не подобається, тебе б’ють дуже сильно.
Струм — це страшно. Після “тапіка” [телефонний апарат, який використовують для тортур] хлопців у камеру затягували чорних. У “тапіка” є два дроти, які чіпляють до тіла. Хлопці казали, що коли чіпляють до вух або сосків, то це ще нічого. Найгірше, коли чіпляють до яєчок. Тебе кладуть у мокре, крутять цей тапік, там просто зуби тріскаються, шкіра стає чорною.
Після такого люди не витримують. На свої очі ми бачили і смерті в камері, і як хлопці вени собі різали. Це словами не передати.
Морально вони ламають дуже сильно. Я по собі це відчуваю. Думав, що мине час, якось забудеться. Але я знаю, яким був жартівливим і веселим до війни, а зараз не такий. Я розумію, що треба жити, але важко.
Зараз проходжу реабілітацію. Тут половина хлопців після полону, інша половина — штурмовики. Важкі хлопці. Але нам є про що поговорити. Вони розуміють мене, а я їх.
Є хлопці, які більше трьох років були в полоні. Ми ділимся, в яких умовах кого тримали, куди етапували. І мені тут трошки стає легше.
Важко це все розповідати, але я хочу, щоб світ знав, що вони просто нелюди.
Медійна ініціатива за права людини