Волонтерки з Антонівки Віта Мєдвєвєдєва і Тетяна Ахтеменко. Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”Антонівка – передмістя Херсона, яке війна майже стерла з мапи. Обстріли, зруйновані будинки, вимушений виїзд, втрата малої батьківщини стали реальністю для тисяч місцевих жителів. Але ця історія – не про жертви. Це розповідь про жінок з Антонівки, які після втрати житла не зламалися, а стали волонтерками й опорою для Херсона. Вони не чекали допомоги, а самі стали допомогою для сотень інших у найважчі місяці війни.
Ворожі безпілотники «змальовували» їх прямо під час роздачі допомоги
Коли в період окупації Херсонщини місто було відрізане від постачання гуманітарної допомоги, підприємиця Тетяна Ахтеменко, втративши можливість займатися власною справою, знайшла своє призначення в допомозі людям. У невеликих господарствах Антонівки ще залишалися запаси овочів, яєць, м’яса, і вона почала збирати продукти й возити з Антонівки у Херсон. Тетяна згадує ті перші ризиковані вилазки в місто:
«Це був такий страх... Ми навішали білі прапори на машину і поїхали, не взявши жодного документа. Дивом проїхали всі блокпости, нас ніхто навіть не запитав про папери. Ми тоді розвезли допомогу на 15 родин».
Через те що чоловік Тетяни був військовозобов’язаним, невдовзі вони виїхали на підконтрольну Україні територію. Але щойно Херсон звільнили, Тетяна почала збирати пакунки для односельців. Від брата, який залишався в селищі, волонтерка дізналася: в Антонівці немає ані ліків, ані хліба, ані засобів гігієни:
«Ми 17 листопада завантажили повну машину. І хліб, і ліки, і все-все-все, що могли взяти. Дорога була пошкоджена ракетами, мосту не було, їхали насипною дорогою в зливу. Я завжди дякую своїм ангелам-охоронцям: ми бачили, як машини навколо вгрузли в багнюці, а ми, попри перевантаження, просто проїхали. Диво».
Коли волонтерська автівка нарешті заїхала в рідне селище, люди вже стояли на вулицях, чекали на допомогу. Відтоді Тетяна почала возити хліб – по 500-600 буханців за раз. А головною опорою для неї стала її мама, яка відмовлялася відпускати доньку одну в небезпечні рейси:
«Коли кажу ми – це я і мама. Навіть зараз вона кожного дня їде зі мною», – пояснює Тетяна.
Коли до нескінчених артобстрілів додався дроновий терор, волонтерська діяльність в Антонівці опинилася під загрозою стати жертвами щоденного полювання, де мішенню були й ті, хто возив хліб. Тетяна згадує, як ворожі безпілотники «змальовували» їх прямо під час роздачі допомоги. Один зі скинутих снарядів розірвався під хвірткою її двору, інший – поранив сусідку. А якось під час доставлення ліків Тетяна побачила безпілотник, який кружляв в небі над її головою, раз у раз спускаючись нижче. Вона каже: набрала рідних і продиктувала свої координати – щоб знали, де шукати її тіло. Але дрон полетів далі й влучив у сусідній будинок, а жінка знову дивом залишилася живою.
Тетяна Ахтеменко розвозить гуманітарну допомогу.
Фото з особистого архіву волонтерки
«Немає такої жодної сім'ї, в якої не було б лиха»: як жінки пережили втрату дому під час війни
Коло Тетяни згуртувалися інші антонівські жінки, які вимушено залишили рідне селище через обстріли.
«Я долучилася, коли ми вже залишились без житла. Спочатку їздила на мопеді, але зима прийшла – багато не привезеш. А коли дрон позбавив нас автомобіля, ми припинили їздити в Антонівку і почали працювати тут, у місті», – розповідає Віта Мєдвєдєва.
Людмилу Лозовську у колектив привела волонтерка Ірина Кононенко, яка опікується покинутими тваринами. Людмила з болем згадує рідну залишену домівку.
«Ми виїхали, нічого з собою практично не взяли. У чому були – у тому й виїхали. Винайняли на Житлоселищі будинок із вольєром, перевезли собак, котів, кролика... А вже 1 вересня 2025 року нам дрони спалили домівку. Відтоді я не можу навіть побачити, що там лишилося».
Людмила в колективі вже другий рік. Інша волонтерка Галина Бондаренко три роки залишалася в Антонівці, допомагаючи людям і покинутим тваринам. Вона доглядала за конями Клінтоном та Бусею, яких залишили окупанти.
«Я три роки сиділа там, а тоді сусід приповз до мене весь у крові. Ми йому наклали турнікет, викликали поліцію. Я стала і кажу чоловіку: "Знаєш, пора виїжджати"».
Після евакуації Галина тиждень не могла вийти з дому і плакала. Повернути її до життя змогли лише землячки.
«Дівчата зателефонували й кажуть: "Галю, ну годі уже, пора виходити на роботу!". Танюша нас забрала під своє крилечко, ми їй дуже вдячні. Тепер ми тут всі разом, і в кожного своя історія. Немає такої жодної сім'ї, в якої не було б лиха», – розповідає Галина.
Волонтерки: Тетяна, Галина, Тетяна, Людмила під час зустрічі з журналістами.
Кадр з відео Олександра Андрющенка / ”Вгору”
Радіємо, що нам довіряють
Завдяки підтримці старости селища Сергія Іващенка, волонтерки відкрили благодійний фонд “Світло Херсона”.
«Ми не мали бази даних, записували кожну людину просто від руки в зошит. Потім почалася глибока осінь, дощі, нам не було де зібратися. Тетяні запропонували приміщення – це була пуста, холодна зала. Там не було жодного стільця. Все, що ви бачите зараз, – столи, шафи, підставки – зроблено руками наших волонтерів», – розповідає Людмила Лозовська.
Попри постійний страх, який волонтерки не приховують, вони продовжували їздити в Антонівку 2-3 рази на тиждень. Окрім допомоги людям, треба було рятувати й тварин. Вивозили котів, собак, навіть курей. Тетяна згадує, як везли сім котів в одній машині – тварини наче розуміли небезпеку і мовчали всю дорогу, поки одна з кицьок не почула з телефона голос хазяйки.
Їздити припинили, коли після чергового дронового полювання автівка Тетяни остаточно вийшла з ладу.
А авто Віти Мєдвєдєвої наразі на ремонті після скиду з дрона вже в місті. Волонтерку врятувало те, що вона перед атакою якраз зайшла в приміщення. Однак ця подія не зупинила Віту і не відвернула від волонтерської діяльності.
“Ми допомагаємо антонівцям, але багато в нас херсонських людей, маломобільних або з інвалідністю. Багато звертаються й ті, які виїхали з Острова. Є люди з Садового, бо ми ж опікуємося ними. І з Інженерного у нас є люди”, – каже Віта.
Роздача хліба.
Фото з особистого архіву Тетяни Ахтеменко
Наразі у волонтерському колективі працюють десятеро жінок. А у базі даних фонду зареєстровано 600 людей, які отримують гуманітарну допомогу. Дівчата шукають за запитами памперси, інвалідні візки, ходунки, одяг для дорослих і дітей, роздають харчові продукти та хліб. Допомагають волонтерки й тим, хто дбає про покинутих тварин у місті та області, привозять корм, домовляються про стерилізацію та вакцинацію. Допомагають і військовим: закривають термінові запити на павербанки, колеса, сітки.
«Ми радіємо, що нам довіряють, що люди бачать: ми працюємо чесно», – кажуть волонтерки.
Вгору
