35-річний письменник Мирослав Лаюк з початком повномасштабного вторгнення став документалістом і воєнним кореспондентом.Цю роботу він порівнює з діяльністю перекладача, який намагається зрозумілою мовою пояснити іншим те, що відбувається на лінії зіткнення. Там, де дуже часто правило "життя – найбільша цінність" береться під сумнів. Де військові, волонтери ціною власного життя рятують цивільних і побратимів. Де мирні мешканці попри очевидну небезпеку ухвалюють рішення залишатися вдома.
"Моя нова книжка, яка називається "Списки" (у 2023 році вийшла книга "Бахмут" – УП) – про друге слово, яке йде за словом "війна". Це слово – "втрата". Виходить так, що в ситуаціях, де втрачаємо багато, ми розуміємо, що було справді цінним нам.
Документалістика – це можливість у наглядний спосіб перевірити, зафіксувати всі ці речі, які виявились справжніми", – каже Мирослав Лаюк.
В інтерв'ю УП він розповідає про безпорадність поезії під час війни, динаміку руйнації прифронтових міст, "ієрархію втрат" в Україні, цінність Донбасу та масову хворобу росіян.
"Загострює, доводить до краю, проявляє"
Чудно дивитися зараз на те, як головні події країни і світу накладаються на життя таких, як я, – тих, хто є ровесниками незалежності, тобто народжених на межі 90-х. Як ми їх запам'ятали, як ми вплинули на них, а вони на нас. Вибори президентів, революції, війни, все на світі.Після розвалу СРСР західний світ жив в ілюзії, що більше не буде і не може бути ніяких війн. В той час народилися ми і жили в цій ідеї.
Під час війни жорстку перевірку пройшли всі пафосні концепти і концепції: вітчизна, воля, "пали за свободу України". Наприклад, День незалежності у моєму дитинстві був не дуже очікуваним святом, тому що це був вихідний для старших, і тому малі разом з ними мали не лазити по деревах і копати м'яч, а збирати картоплю на городі (сміється).
86-річна жінка, головна героїня моєї книжки "Бахмут", коли ми з Данилом (фотографом Данилом Павловим – УП) заїжджали до неї, пораненої, в лікарню в Костянтинівку, згадувала про життя в Бахмуті в найжахливіші моменти історії міста: "Добрі ставали кращими, а погані стали ще гіршими". Війна показує, що було справжнім, а що – ні. Вона загострює, доводить до краю, проявляє.
Так, саме тепер добре відчувається, що таке бути ровесником незалежності. Як порівнюєш себе з іншими однокласниками, людьми, що вийшли зі схожих умов, так і порівнюєш себе з країною, наче то жива людина.
Пам'ятаю, коли була Помаранчева революція, мені, підлітку, доручили нести прапор від школи у Косові на Прикарпатті. І тоді ми багато чого сприймали як підлітки, з цими всіма ілюзіями й бунтами, й вірою, що якщо перемогти тоді, то перемогти назавжди. Країна теж у це вірила.
Моя мама ще в радянський час з Югославії привезла помаранчеве покривало, вона розрізала його на невеличкі стрічки, яких не вистачало протестувальникам.
А потім був Майдан. Сьогодні зранку з майже однолітком В'ячеславом Ратинським, з яким зараз роблю репортажі з прифронтових міст – Костянтинівки, Херсона, Краматорська, – згадував, що той час нас застав у дуже різних умовах. Він тоді став одним з головних фотофіксаторів подій у Києві, а я навчався, і в мене в університеті вирішили замість пар піти на Майдан.
Я так і не зробив доповідь про поетку-шістдесятницю Ірину Жиленко, бо ми з професорами на чолі заходили колоною з Подолу на Майдан і у гучномовець казали: "До нас приєдналася Києво-Могилянська академія".
І тепер я заходжу в рідний університет. На другому поверсі у нас меморіал пам'яті. І там – мій однокімнатник (по гуртожитку – УП), люди, які вчилися поряд з нами, люди нашого віку – ровесники незалежності.
"Поранено двічі, але все одно не їде"
Динаміка, з якою змінюється прифронтова Донеччина – це дуже драматично. Колись ти заїжджав у якісь тилові міста, видихав, пив каву і гуляв парком. Навесні 2025, працюючи як документаліст в обстрілюваному всім на світі Покровську, я виїхав до Добропілля. Пам'ятаю, як видихнув: "Фух, найгірше позаду". А тепер у Добропілля вже неможливо заїхати.Чи Гуляйполе – там я робив довготривалий проєкт про те, як військові святкують Різдво на лінії фронту. Минулого разу, як я там був на Різдво, перукарка робила зачіски, людям роздавали хліб, вони мені, а я їм розказували анекдоти.
Пам'ятаю, я зустрів на околицях Гуляйполя жінку, яка випасала зо три десятки кіз. Познайомився в місті з чоловіком, який казав, що нікуди не поїде, не може залишити свої вулики. А тепер – я зідзвонююся з військовим, у якого жив тоді, і він на лікуванні, бо нещодавно його страшно поранило. І в Гуляйполе не заїдеш. І на пам'ятник Махну, якому українські військові одягли вишиванку, росіяни нап'ялили російський прапор.
На фото: залишки пам’ятника Максіму Горькому в місті Часів Яр під Бахмутом (2023 рік)
Мені іноді здається, що робота документалістів, воєнних кореспондентів в Україні – це робота перекладачів. Вони намагаються зрозумілою мовою розказати читачам і глядачам, що відбувається "там". І те, що "там", часом складно перекласти, бо неможливо у все це повірити. Наприклад, коли ми були на Новий рік у Бахмуті з 2022-го на 2023-ій, у пожежній частині грала музика і смажили барбекю, на вулицях гралися діти.
От у Херсон ти заїжджаєш з "Чуйкою" (детектор дронів – УП) – бо сюди прилітає все, тут навіть зі стрілецької зброї з іншого берега можуть тебе застрелити, якщо дуже захочуть. І це також місто, де ти можеш піти до бару, випити Aperol Spritz. Люди сидять у кафе під сітками, спілкуються. Пам'ятаю глуху ніч і поодиноке світло в барі, з якого на всю гучність звучить "Вона" Плачу Єремії. Ми отетеріли.
Та у Херсоні мене найбільше вразила велика кількість людей з ампутованими кінцівками. По вулицях росіяни розкидають "пелюстки" (протипіхотні міни – УП). Ми заїхали в лікарню, і там були пацієнти, у яких повторне поранення. Один раз поранено, людина залишається. А потім – знову. І все одно не їде.
"Щоб нас зрозуміти, треба тут жити"
Для іноземців вся Україна – це фронт. Вони дивляться на мешканця Рави-Руської і не розуміють, чому він не евакуюється, адже перебуває на території країни, де в будь-яку точку може прилетіти.Одна іноземка якось мене запитала, чи небезпечно заїжджати в Україну. Я сказав: "Якщо дотримуватися протоколів безпеки, спускатися в укриття, то нормально. Щоправда, якщо довше тут жити, то такий режим, коли пів дня в укритті, важко постійно виконувати – треба працювати, займатися своїми справами".
А потім я запитав, куди вона збирається? Вийшло, що хоче в Ужгород, щоб подивитися, як живе країна, яка воює. У багатьох в Україні це б викликало усмішку… Але з іншого боку – і в Закарпатську область прилітало. І чи готові ми брати на себе відповідальність висміювати цей ризик?
Часто чую: мовляв, ті, хто живе в областях на заході України, не можуть знати, що таке війна. Тут можна запропонувати проїхатися попри цвинтарі в маленьких селах і звернути увагу на кількість прапорів на могилах. Це вражає, це вбиває. З іншого боку, чи так само відчувають війну мешканці Костянтинівки, Ізюма і Харкова? Хто з них відчуває її більш по-справжньому?
Недавно жінка в Херсоні, коли неподалік нас щось вибухнуло, і я здригнувся, сказала: "Щоб нас зрозуміти, треба тут жити". А коли в Костянтинівці ми забігали в під'їзд через ФПВішку на оптоволокні, місцевий чоловік не звертав на дрон уваги. А потім пресофіцер вислав нам фото будинку, де ми ховалися, – його більше нема.
Це класична річ в часи великих бід – вибудовувати ієрархію втрат. Коли людина втрачає, і втрачає багато, вона дуже ревно починає ставитися до своєї біди, часто ставить її вище за втрати інших, постійно про це нагадує. І коли бачить, що хтось жаліється на своє, їй стає боляче: мовляв, як ти можеш жалітися, якщо я втратив значно більше і при цьому тримаюся.
Візьмімо Харків, де я зараз перебуваю. Я заїхав сюди з повністю позбавленого світла Києва, бо нас дуже обстріляли, і прифронтовий Харків уночі, з усіма цими ілюмінаціями сприймається як Лас-Вегас. Я ні в якому разі не дорікаю, тут теж мають аргументацію, чому це важливо для прифронтового міста.
Але ще уявімо військового, який був на позиціях під Куп'янськом чи Вовчанськом кілька тижнів. І що вони кажуть? А кажуть різне. Когось від цього конкретно криє, хтось навпаки радіє, ніби казці. І вони так і кажуть: воюють, щоб було куди повертатися.
Це така довга розмова з багатьма протилежними думками, яка завжди впреться у законодавство (що можна чи не можна, наприклад про феєрверки), відчуття смаку й міри, тобто критерій дуже особистий. Я от вважаю, що в наш час скромність не завадить.
"Нащо тобі, людині з Карпат, Донбас?"
Недавно я говорив з однією своєю знайомою, яка родом з Донецька, про стереотипи, асоціації щодо регіону. І мої асоціації про Донеччину були не зовсім ті, які вона назвала: промисловість, кримінал, люмпени.Моє уявлення про Донеччину і Луганщину не визначалося тільки цим – поганою екологією, зрусифікованими людьми. Я з перших класів знав про Василя Стуса, а потім дізнався про Дзюбу, про Івана й Надію Світличних, які народилися тут чи були сформовані регіоном.
Вперше я туди поїхав у 2012 році, і це був не чемпіонат Європи з футболу, а поетичний фестиваль. З двадцяти його учасників україномовних, може, було двоє або троє. Мене попереджали: краще у Донецьку не говорити українською. А як я можу не говорити нею, якщо я не вмію російською (посміхається).
Ну, я справді не вмію говорити російською, я в своєму житті говорив нею дуже обмежену кількість разів, можливо вистачить однієї руки, щоб перерахувати. Два пальці з цієї руки – двоє військовополонених, з якими ми спілкувались на початку 2023 року року на Бахмутському напрямку. О, це була досить кумедна ситуація. Офіцери казали, що я росіян здивував і, може, налякав, бо у мене "російська, як у натівського консультанта" (сміється).Коли я приїхав вперше у Донецьк, то їздив там громадським транспортом. І коли говорив українською, то не сказав би, що бачив якісь косі погляди. Ці погляди були швидше поглядами подивування.
Донецьк справив на мене враження звичайного міста. Ми ходили, дивилися на Донбас-арену, на оці повсюдні троянди, а я дуже люблю квіти, особливо троянди. Ще пам'ятаю, що звернув увагу, як тут багато шашличних (посміхається).
Десь у перший рік повномасштабного вторгнення один британець, коли ми говорили про воєнну документалістику, запитав мене: "Нащо тобі, людині з Карпат, взагалі це здалося?". Він мав на увазі, що до Донеччини, до Харкова тисяча кілометрів. У межах Європи протягом такої відстані можна перетнути чотири країни, а то й більше. І я йому почав розказувати про Гната Хоткевича, який приїхав з Харкова наприкінці 19 століття спочатку у Львів, потім у Карпати. Заснував "гуцульський театр", а потім з оцими гуцулами їздив Україною.
Я вже не кажу, про розстріляне відродження, про Сковороду. У мене до цього регіону завжди було багато цікавості.
"Привілей, який треба заслужити"
Мистецтво для мене не є розвагою. З цим ти народжуєшся, ти перекладаєш світ довкола на свою власну мову. Незалежно, це поезія чи музика. Перші вірші я написав ще тоді, коли ледве навчився писати.В перші дні після повномасштабного вторгнення, пишучи поезію, я відчув, яка вона безпорадна. Поезія – це ж здебільшого емоція. Хоч ця емоція і виникає з філософських роздумів, з твоїх естетичних пріоритетів, з багажу травм і радостей. Повномасштабне вторгнення викликало дуже багато емоцій. Але що всім з цих твоїх емоцій?
Тому я почав себе передусім осмислювати як людину, яка могла б писати про більш прикладні речі. І тому я зайнявся репортажем, документалістикою. Це стосується моїх книжок "Бахмут", "Списки", інших репортажів та есеїв різними мовами. Щоб розказувати про нас нам самим і світові, щоб спонукати когось, хто вже не здатний до емоції, наприклад, емоції співчуття, пригадати, що в Європі триває війна.
Написання художньої літератури у моєму випадку в цей час виглядає швидше як привілей, який треба заслужити. Я іноді випрошую сам у себе час, щоб пописати трохи прози (поезію я пишу дуже швидко і не сиджу над нею, пишу її дуже мало).
На Різдвяні свята я мав трохи вільного часу для цього. Ми якраз повернулися з Донеччини, з-під дронів і ракет, і відразу зробили статтю. Тому я мав трохи права і часу між Костянтинівкою і Харковом, яким займаюся просто зараз. Писати художню літературу для мене є мрією, яка часом дуже і дуже недосяжна.
"Нове про росіян"
На розвилці біля заправки в Костянтинівці, де одна дорога веде на Бахмут, а інша на Покровськ і далі на Дніпропетровщину, головна героїня моєї книги "Бахмут" казала: "Зупиніть мені тут! Я пішки додому піду (до Бахмута – УП)". Куди? Тоді там вже вся траса прострілювалась.У прифронтових містах постійно бачиш ситуації, які називають екзистенційними. Життя – найбільша цінність, але війна цю формулу трошки викривила. Іноді виглядає, що людині цінніше жити і загинути під обстрілами, але в своїх стінах, біля своєї яблуні, біля цвинтаря, де поховані її предки. Аніж поневірятися десь у хостелі за кордоном.
Що я нове зрозумів про росіян після 2022 року? Там більше примітивного, нахабного зла, ніж здавалося, зважаючи на те, що ми знаємо про їхню історію і особливості характеру. Можливо, це взагалі щось уже визначене, що стається під час таких війн – ця фашистська істерія, яка так швидко заволодіває людиною. Мені здається, це щось схоже на хворобу, така собі хвороба країни.
І я, мабуть, не думав, що ця нація захворіє аж так масштабно. От є пандемії, наприклад ковід. І він все одно оминає велику частину суспільства. У когось є імунітет, хтось живе у місці, де не входить у контакт з інфікованими. Навіть у часи нацистської Німеччини були фігури рівня Брехта чи Манна. А тут я, здається, не бачу таких фігур. Навіть більше, багато їхніх опозиціонерів цілеспрямовано пропонують антиукраїнські, шкурні дискурси.
Напевно, найбільшим шоком був початок повномасштабного вторгнення. Тоді ще були сподівання, що серед росіян, у простого народу буде хоч якась реакція у вигляді протестів. А воно було настільки мляво. Це здивувало, бо я думав, що оцей спротив чистому очевидному злу є ознакою людської істоти як виду.
Не знаю, які вони аргументи колись будуть наводити, щоб виправдати себе як націю, коли це все закінчиться. Можливо, вони сподіваються, що виграють, і вкотре, як переможці, просто вигідно для себе перепишуть історію.
Євген Руденко, Українська Правда