Сергій Волинський, більш відомий українцям за своїм позивним "Волина" – один із тих офіцерів, чия особиста історія нерозривно вплетена в історію цієї війни.Крим, Маріуполь, "Азовсталь", полон – це не просто географія і дати, а послідовні етапи українського спротиву й української трагедії, прожиті ним разом із побратимами.
У 2014 році він був молодим офіцером у Керчі, коли держава втрачала Крим і руйнувалася військова вертикаль. У 2022-му – командиром 36-ої бригади морської піхоти, який тримав оборону Маріуполя і виводив бійців через місто, що вже стало пасткою, усвідомлюючи ціну кожного рішення.
Це інтерв'ю – не лише спогад про минуле, а спроба назвати речі своїми іменами. Про зраду присяги і мовчання командирів, про рішення, які коштували сотень і тисяч життів, про системні провали держави у ставленні до морської піхоти – від 2014 року до сьогодні.
Волинський говорить про Маріуполь без пафосу і без легенд, але з болісною точністю людини, яка бачила, як руйнується бойовий дух, і як водночас у надлюдських умовах народжується витривалість і братерство.
Це також розмова про відповідальність – військову, політичну, моральну. Про полон як окреме пекло, з якого виходять не всі, і про Кринки як трагедію, що досі не названа трагедією на державному рівні.
І про те, чому без чесної розмови про поразки ми приречені їх повторювати.
Це також перше повноцінне інтерв'ю легендарного командира, майора морської піхоти з моменту звільнення з полону. І обіцянка, яку він дав авторці в 2022 році.
Повну версію розмови дивіться на YouTube-каналі "Української правди".
Операція в Кринках / Маріуполь / Полон / Майбутнє морської піхоти – ВОЛИНА | УП. Інтерв'ю
З батальйону в 300 осіб з Криму на материк вийшло 20
– Вперше я почула про вас у 2014-му. Ви служили в Керчі – це моє рідне місто. І саме тоді почалося російське вторгнення. Можете згадати ті події?– Можемо розпочати з того, що ваша родина годувала нас, коли ми були ізольовані (у військовій частині – УП).
Після випуску з Академії сухопутних військ у Львові я потрапив у 501-ий батальйон берегової оборони в Керчі, який у подальшому став батальйоном морської піхоти.
Я дуже емоційно згадую ті часи, бо мене, молодого офіцера, ці обставини дуже вразили. Ми довіряли своєму командиру, чекали від нього якихось рішень тоді. Але ніяких рішень не почули, і взагалі він залишився служити в Російській Федерації.
З військової частини нас менше ніж три десятки людей поїхало назад в Україну. Всі решта зрадили присязі і залишилися в РФ.
– Як склалися їхні долі?
– Деяких ми ліквідували, а деякі – сто відсотків продовжують службу.
– Які настрої панували серед побратимів, які потім зрадили присягу?
– На першому етапі, я думаю, всі були готові виконувати завдання. Потім, коли була ізоляція, не було чіткого керівництва і наказів, вся військова вертикаль і дисципліна почали валитися.
Я пам'ятаю, коли командир військової частини Саєнко завів першого генерала російського на територію військової частини, я зі своїми підлеглими забарикадувався в кімнаті підготовки офіцерів для нарад, закрили сейфом двері, кинули сітку-рабицю від ліжка на вікна і вимагали, щоб він вигнав російського генерала. Ми цього домоглися.
Після цього ми просто пішли з військової частини зі зброєю в підпілля, грубо кажучи, поки не була організована евакуація.
– Коли вам стало зрозуміло, що Крим ми, в принципі, втратили?
– Коли ракети поїхали через переправу, тоді було зрозуміло. Це було до "референдуму".
Коли ми їхали, десь 5–7 діб гул стояв. Всі розуміли, що там відбувається. А потім з'явилися козаки, які били військових поза військовою частиною. І коли ми побачили, що вже немає поліції, вже немає вільного руху громадян по місту, коли місто стало просто пустим – було зрозуміло, що щось відбувається. І це точно називається війна.
– Чи ви підтримуєте відносини з військовими, які тоді виходили з Криму?
– Та звісно, це ж як родина. Наприклад, Василь Кметь разом зі мною блокувався в тій кімнаті офіцерів. Він трагічно загинув минулого року під час штурмових дій вже на посаді командира розвідки механізованої бригади.
Розумієте, з батальйону 300 осіб нас залишилося 20. І це був такий скелет, на який у подальшому формувався заново батальйон.
– Які завдання не виконала держава, що мала стимулювати, зокрема, створення корпусу морської піхоти після 2014 року?
– Є багато речей, які не були зроблені тоді і не зроблені сьогодні. Морська піхота діє як агресивна сила, яка закриває дірки на тих чи інших ділянках фронту. Так було з 2014 року, і мені здається, що так це і продовжується.
На сьогодні (немає) чіткої доктрини, якої би дотримувалася держава у стосунках з морською піхотою. Наприклад, якщо взяти 140-ий розвідбат морської піхоти і Центр ССО – вони виконують абсолютно ідентичні завдання. Але військовослужбовець ССО отримує 40 тисяч зарплати, а військовослужбовець розвідбатальйону отримує 20 тисяч.
З 2014 року всі ресурси, техніка, зброя отримувалася морською піхотою по залишковому принципу. Напевно, до 2018 року конкретно мій батальйон виконував завдання виключно на "Хаммерах", які не мали жодного бронювання. Це були пластмасові двері, і все, що там було стійкого – це лобове скло.
– А що змінилося після 2018 року?
– Почала з'являтися техніка. БМП, БМП-1, БМП-2, БТР – у невеликій кількості, але вони якось почали з'являтися. Це за рахунок командування.
– Тобто можна сказати, що місце морської піхоти у воєнній стратегії України не було визначено взагалі після 2014 року?
– Я не впевнений, що воно визначене і зараз. Я не знаю, чим на сьогоднішній день відрізняється бригада морської піхоти від бригади десантно-штурмових військ або від піхотної бригади. В чому різниця?
– Чому так?
– Ми зберегли сам рід військ, але не навчилися застосовувати ці війська за призначенням. Наприклад, стрибки з парашутом відбуваються навіть зараз. Я не розумію, на яких ділянках фронту, які завдання будуть виконувати люди, які тренуються здійснювати стрибки з парашутом, чесно.
Усі фото: Українська правда
Ми нанесли собі Z-тки і V-шки на машини і через російські блокпости проїхали на "Азовсталь"
– Давайте поговоримо про повномасштабне вторгнення. Як для Сергія Волинського почалося 24 лютого 2022 року?– На командному пункті батальйону. Десь приблизно о 4 ранку почалися авіаційні й артилерійські удари.
– Чи одразу ви зрозуміли всю складність ситуації, в якій опинилися підрозділи морської піхоти в Маріуполі?
– Напевно, що ні. З 2014 року мій особистий підрозділ виконував завдання тільки на Маріупольському напрямку. І там всі позиції, місто, всі комунікації були нам знайомі і звичні. І нам здавалося, що нашого досвіду і бойового потенціалу вистачить для того, щоб відбити якісь атаки і намагання противника.
– Чому, як ви думаєте, цього не сталося? Що пішло не так?
– Я думаю, що через переважаючі сили противника. І перше, що – ми дуже довго програвали в повітрі. У нас абсолютно була відсутня протиповітряна оборона, в нас не було наших Повітряних сил.
– Коли ми говорили з Денисом Прокопенком, командиром гарнізону Маріуполя, в 2022 році – якраз перед його виходом у полон, він казав, що противник зміг подолати відстань від кримського перешийку до Маріуполя за 4 дні фактично маршем. Тому Маріуполь опинився в оточенні.
Давайте поговоримо про підрозділи морської піхоти. Як морпіхи намагалися відбити ці атаки з боку російських військ?
– Як? Ціною власних життів.
– Це зрозуміло. Можете розказати про епізод, коли велика кількість морпіхів опинилася на ММК Ілліча і довгий час не могла перейти на "Азовсталь"?
– Прорив був 12 квітня. До цього часу велися дуже жорстокі бойові дії. Морська піхота не відразу опинилася на заводі імені Ілліча. Ми до останніх можливих епізодів тримали першу лінію, яка була підготовлена в інженерному порядку.
На 1 березня від командира бригади був наказ про переміщення ближче до заводу імені Ілліча і розгортання там бойових позицій і переднього краю. І насправді на заводі морпіхи опинилися тільки внаслідок того, що переважаючі сили їх відкидали з тих позицій, які вони займали.
Наприклад, якщо говорити про Волонтерівку, населений пункт, де саме наш батальйон тримав оборону, то за кожен клаптик землі просто зубами трималися морпіхи, надлюдськими зусиллями. За кожен зруйнований будинок, за кожен підвал, за кожен метр. Це була дуже жорстока боротьба.
– Можете розказати подробиці потрапляння в полон вашого командира Баранюка? Це така історія, яка досі не розказана, мені здається.
– Дивіться, неодноразово були прийняті рішення виходити з оточення. Але вони не реалізовувались жодного разу. І на якийсь із таких разів комбриг з якоюсь групою людей просто зник. Нам стало відомо, що він потрапив у полон, вже набагато пізніше. Спочатку виходили відеоролики з його підбитим БТР і наліпкою на його особистій зброї, що нібито як він загинув.
– Ті ролики публікували пропагандисти?
– Так. А звідки ми могли ще дізнатися, де він, як він?
– Фактично комбриг зникає, місто напівоточене. Що тоді відбувалося з особовим складом?
– Я з вашого дозволу повернуся на два кроки назад. У березні, коли ми зрозуміли, що ми в повному оточенні, я організовував зв'язок Баранюку з главкомом. Потім на якомусь етапі стало зрозуміло, що всі варіанти, які в нас є, всі погані. І після цього в командира бригади, і в особового складу почав падати бойовий дух. На тому етапі тяжко давати якісь оцінки людям, але можна сказати, що ми втратили бойовий потенціал.
На той період, коли не стало командира бригади, розподіл між підрозділами, які виконували бойові завдання і які виконували бойове забезпечення, вже був зрозумілий. І саме ті люди, які виконували бойові завдання в більшості своїй, прийняли для себе рішення йти на "Азовсталь".
– "Варіанти всі погані" – що малося на увазі? Я так розумію, що це була комунікація Баранюка з Валерієм Залужним? Про що тоді сказав головком? Що фактично єдиний варіант – це здатися в полон?
– На тому етапі про полон взагалі жодної мови не йшло. Було два варіанти розвитку подій: один – прориватися в напрямку Запоріжжя, а інший – іти на "Азовсталь". Від Валерія Федоровича ми отримали вказівку іти на "Азовсталь". Але Баранюк з цим був різко не згоден. Він не бачив у цьому сенсу і, можливо, навіть не вбачав такої можливості.
– Чому?
– Тому що "Азовсталь" знаходиться в глибині міста, яке оточене. До Запоріжжя далеко, але це, на його думку, мало якісь шанси.
– Чому, як ви думаєте, не був обраний варіант піти на Запоріжжя?
– Він і був обраний. Він провалився двічі. Перший раз, коли зник Баранюк з управлінням, а потім коли наступники діяли тим самим маршрутом. Унаслідок цього загинуло дуже багато людей.
– Скільки людей потрапило в полон разом із Баранюком?
– Я не хочу говорити неправду, точні цифри ніхто не знає. Ми можемо сказати, що у нас була бригада, яка, безумовно, несла санітарні і бойові втрати, але я думаю, що 70% бригади залишалися живими. Зі мною на "Азовсталі" вийшло дві сотні людей морпіхів і десь 40 людей з інших підрозділів.
– Чи знаєте ви про долю Баранюка?
– Наскільки мені відомо, він зараз знаходиться в Донецьку, в дуже тяжкому стані. Готують суд над ним про геноцид…
– …населення Маріуполя?
– Так.
– Дуже часто чуєш нарікання, що на обмін вкрай рідко потрапляють азовці, надзвичайно рідко потрапляють морпіхи. З чим ви це можете пов'язати?
– Це принципова позиція Росії. Ми якісно і віддано виконували своє бойове завдання. Саме через це Росія так ставиться до угруповань "Маріуполь", морпіхів і азовців. Умови утримання наджорстокі саме для цієї категорії людей.
– Якщо повертатися до весни 2022 року. Як ви тоді мислили, чи існував план щодо возз'єднання з Прокопенком, коли ви проривалися на "Азовсталь"?
– Був наказ про прорив на "Азовсталь". У нього мало хто вірив. Коли стало зрозуміло, що так чи інакше треба приймати якесь рішення, мені вдалося з'єднатися з командиром полку "Азов" Денисом Прокопенком.
Він пролетів маршрут, який ми з ним проговорили, і вказав, що там відбувається. І саме в той день вийшло так: росіяни розтягнули техніку, якою блокували міст. Я зрозумів, що це буде ефект несподіванки, якщо ми підемо саме тим маршрутом, яким нас ніхто не чекає.
– Але ризик потрапити в полон був дуже великий?
– Максимальний.
– Тобто можна сказати, що це возз'єднання – свого роду диво?
– Так, я вважаю, що все, що відбувалося в Маріуполі, і все, що дозволило зберегти життя людям – то диво.
Ми нанесли собі Z-тки і V-шки на машини і прямо через центральний вихід комбінату по центральних дорогах міста на вимкнених фарах проїхали. Не зупинялися на блокпостах. Кулеметник з позивним "Батя" крикнув їм: "Свои!" – і так ми проїхали на "Азовсталь".
– Скільки людей?
– Загалом до 250 людей.
– Що ви відчули, коли потрапили через цей дуже ризикований маршрут на "Азовсталь"?
– Якщо чесно, я був здивований, але ми всі були щасливі. Ми розуміли, що ми потрапили ще глибше в оточене місто, ми розуміли, що вийти з боями вже нам не вдасться, і що це останнє місце супротиву.
– І тут з'явилася ідея з екстракцією. Як вона виникла? Ви стали ідейним натхненником і головним спікером з боку України, який звертався до міжнародних лідерів з проханням про екстракцію гарнізону Маріуполя.
– Саме на той момент у Туреччині йшли перемовини. Ми не сподівалися на те, що все-таки буде якесь політичне рішення. Тоді і Папа Франциск висував пропозицію, щоб на турецькому кораблі припливти, забрати нас гвинтокрилами і багато-багато різних таких надможливих речей. Звісно, ми розуміли, що це дуже малоймовірно, але ми не полишали надію.
Точно було зрозуміло: якщо ми не будемо говорити, якщо ми не будемо допомагати Україні в цьому переговорному процесі і підсвічувати цю історію, то не буде взагалі жодних рішень.
– Так ви вирішили говорити, я так розумію? Як ви почувалися в цій ролі голосу Маріуполя?
– Якщо чесно, то і від особового складу, і від командирів суміжних підрозділів були прохання або пропозиції виходити в публічний простір і говорити, що відбувається насправді. Потім, коли ми прибули на "Азовсталь" і роль керівника впала на мене, було прийняте колективне рішення, що потрібно говорити, шукати шляхи і за будь-які історії чіплятися руками, ногами, зубами.
– Чи очікували ви, що ось ви пишете листа Франциску, а він реагує?
– Ця проблема стосувалася сотень тисяч людей. Було чітке розуміння, що на світовому рівні це дуже гостре питання. Я був впевнений у тому, що всі посилання отримали всі, кому їх адресували. Сотні людей писали зворотний зв'язок і що вони зробили для того, щоб ті люди отримали те, що ми їм посилали.
– Але при тому, я так розумію, остаточну роль у порятунку гарнізону Маріуполя зіграв все ж таки Реджеп Ердоган, турецький лідер?
– Я дуже вдячний президенту Туреччини за те, що він зробив конкретно для мене і взагалі, що цей трек він прийняв, що він став цим займатися. Сказати, хто більше, хто менше – я не буду брати на себе відповідальності. Але я щиро вдячний тим, кому була небайдужа доля цивільних і військових людей, які боронили там свою землю.
– А що зіграло все ж таки ключову роль, що врешті ви змогли вийти в полон і згодом командирів повернули? Як ви думаєте?
– Хочеться говорити не конкретно про себе, а про весь гарнізон і про цивільних людей, які втрапили в то горнило війни. На тому етапі, мені здається, це об'єднані сили і президента Туреччини, і інших президентів, дипломатів, журналістів, небайдужих людей по всьому світу. Що стосувалося конкретно моєї історії – то по обміну командирів величезна вдячність президенту Туреччини.
Коли всі морпіхи вийшли, ми йшли з ними останніми
– Розкажіть про рішення вийти з "Азовсталі", як воно ухвалювалося? Чи була якась комунікація з росіянами?– Дивіться, у мене за весь той період часу була одна комунікація. Вже коли приїхали представники ГУР МО на територію "Азовсталі", всі командири говорили із заступником (керівника – УП) ГРУ. До цього в жодні комунікації ми не вступали.
– Про що ви тоді говорили із заступником?
– На той момент вже були віддані накази про зупинку оборони, про евакуацію цивільних, поранених, і вже проговорювали етапність, як будуть евакуювати, брати в полон військових. Росіяни брали на себе відповідальність за збереження життя, здоров'я, гідності, честі, виконання міжнародних умов.
– Я пам'ятаю ці відео, коли командири виходили без зброї. Я так розумію, ваш особовий склад виходив без зброї?
– Все, що ми могли знищити, ми знищили. Були умови, що ми здаємо особисту зброю, і перед виходом із заводу ми здали цю зброю і далі рухалися по тому маршруту, який був вказаний.
– Насправді мало хто вірив, що командири, які стільки часу займалися порятунком Маріуполя, замкнули на себе переважаючі сили противника, зможуть вийти живими з полону. Чи було у вас усвідомлення, що після цього полону ще може щось бути?
– Так як цей наказ давав нам главком, його підтверджувало все військово-політичне керівництво, такі рожеві надії були. Але вони дуже швидко розсипалися.
– Коли?
– Коли ми тільки потрапили в колонію. А можливо, ще до того.
– Якими були перші дні перебування в полоні?
– Вийшло так, що ми вирішили розбити весь особовий склад, який у нас знаходився, на групи – хворих жінок у першу чергу, і потім поетапно ми знімали позиції, які охороняли власну безпеку нашого підрозділу. Після чого з начальником штабу ми йшли в замикання. Коли вже всі морпіхи вийшли, ми йшли з ними останніми.
Після чого нас роззброїли, обшукали і посадили в автобуси. Потім повезли в Оленівську колонію. По прибуттю туди нас роздягали, допитували, складали анкети, розподіляли по бараках. Потім починалося найцікавіше. Коли почалися допити, катування і такі різні страшні історії.
– Що найбільше цікавило росіян на допитах? Ви були одним із облич, голосів Маріуполя. Я так розумію, що до вас була прикута максимальна увага з їхнього боку.
– В першу чергу їх цікавило, як ми потрапили із Ілліча на "Азовсталь". Але це ж не складало ніякої таємниці. Вони вимагали, щоб ми брали на себе кримінальні справи по розстрілу цивільних, по різних мерзенних речах для того, щоб можна було сфабрикувати якісь кримінальні справи.
– Фактично вони вимагали свідчень щодо воєнних злочинів українських військових?
– Так.
– Якщо зізнаєшся, то можеш отримати пом'якшення покарання? Чи не йшлося взагалі про пом'якшення?
– Я думаю, що всі абсолютно розуміють, що коли є вирок суду, то ситуація стає гіршою. А коли ти точно розумієш, що ти не вчиняв жодних неправомірних дій і взагалі захищав тих людей, ту територію... Ти розумієш, що ти медійна особа і шляху назад не буде. Відстоювання своєї позиції дуже тяжко і болісно давалося. Мені це давалося болем і втратою здоров'я, а багатьом хлопцям це коштувало життя.
– Як ставилися в полоні до морських піхотинців? Чи вас якось відокремлювали? Або до всіх ставилися однаково погано?
– Катували всіх. Це була епізодична історія, коли шукали кримінальні справи. Тих людей, які були і свідками, і, на їхню думку, винуватцями, піддавали тяжким катуванням для того, щоб вони підписували ті чи інші документи. І морпіхи, і азовці, і розвідники, і прикордонники – абсолютно всі потрапляли в дисциплінарний ізолятор, де проводили всі ці страшні речі.
– Я не хочу питати про катування в полоні – є дуже багато історій і цивільних, і військовополонених. Що вам психологічно допомогло не зламатися в тих умовах?
– Сто відсотків – це люди, які були поруч.
Наприклад, ТРОшник Микола. Я потрапив до нього в камеру, в ДІЗО, він мене годував, допомагав мені справляти нужду, вкривав мене, захищав мене, прикривав мене, робив для мене дуже багато таких речей. Слава Богу, він уже обміняний. Це як брат на все життя.
– Чи багато з людей, які пройшли тоді Оленівку, вийшли з полону?
– Вийшли не всі. Це величезний біль. І говорити багато чи мало, мені здається, не конструктивно. Кожне життя – це цілий всесвіт, і ми маємо робити все для того, щоб всі опинилися вдома.
Після мого повернення командувач зі мною не зв'язувався, пропозицій про посади не було
– Коли ви повернулися, Денис Прокопенко пішов одразу воювати, Святослав Паламар займається, я так розумію, рекрутингом. Як ви для себе обрали, на чому хочете сфокусуватися після обміну?– Після мого повернення командувач на той час морської піхоти жодного разу не зв'язувався зі мною, жодних пропозицій про якісь посади не було. Наказами главкомів спускали двічі призначення в сухопутні бригади з пониженням. Я це сприйняв на власний рахунок і завершив службу в Збройних силах.
– Як ви думаєте, чому? Якась ревність, заздрість з боку командування?
– Я вважаю, що історія, яка відбувалася з морською піхотою в Маріуполі, вона взагалі неоднозначна.
– Чому?
– Тому що ми не зробили жодних висновків з тої трагедії, яка сталася. По виконанню планів стратегічних, яке малювало весь час командування АТО, ООС. Через те, що розподілилися думки, точки зору командирів і підлеглих. Через те, що неоднозначні долі склалися у військовослужбовців, які захищали землю Маріуполя.
– Хто має нести за це відповідальність, як ви думаєте?
– У нас є відповідні органи, які мають розслідувати цю всю історію. Наскільки мені відомо, є відкриті кримінальні провадження. Але ніхто нічого не зробив.
Як держава ми не винесли уроки після Іловайська, після Дебальцевого – з'явився Маріуполь. Якщо ми і в цей раз не скажемо, що тут ми були праві, а тут ми були неправі, і не визначимо, як треба було вчиняти на тому чи іншому етапі, то такі епізоди будуть повторюватися в нашій історії.
– Чим ви зараз займаєтеся? Є фонд, наскільки я знаю.
– Так, є благодійний фонд "Сталеві", є громадські об'єднання ветеранів, є проєкти, які стосуються гірськовидобувної сфери, металургії, залізної дороги, оборонки. В цілому ми займаємося допомогою фронту, поверненням людей з полону, реабілітацією, лікуванням і реінтеграцією ветеранів після військової служби. Допомагаємо на всіх етапах людині сформуватися і знайти себе в цивільному житті. Ми також проводимо спільні роботи абсолютно з усіма державними органами, які стосуються цих питань.
– Чи чують вас, чи ідуть назустріч?
– Так. Мені здається, що абсолютно кожному зрозуміло, що тема і військовополонених, і військових, і ветеранів, вона значуща сьогодні в державі. І що стати осторонь цієї проблеми ні в кого не вийде. Ми всі маємо робити все для того, щоб забезпечувати цих людей достойним життям і під час проходження служби, і після неї.
Є великий соціальний проєкт "Прапор надії". Це такий німий крик нашого болю, болю родин, дружин, дітей, матерів. Ми маємо собі відверто відповісти на питання, що полонені і безвісти зниклі як військові, так і цивільні – це найбільша рана сьогоднішнього українського суспільства.
– Розкажіть про "Прапор надії". Ми вже бачили ці прапори на залізничному центральному вокзалі Києва.
– Ці прапори не тільки там, вони взагалі по всій країні. Вони на кожній акції нагадування про безвісти зниклих, полонених. Україна має мати свій символ нагадування українцям і всьому світу про те, що в неї є незагоєна рана.
Командування має понести відповідальність за операцію на Кринках
– Давайте поговоримо про операцію на Кринках. Це величезна трагедія для морської піхоти. В чому був ключовий прорахунок, на вашу думку?– У відсутності об'єктивних розвідданих.
– Це, звісно, відповідальність командування.
– Вже так повелося, що у нас приймаються рішення, спираючись на таланти полководців. А якби ми спиралися на об'єктивні розвіддані, і керівники й начальники розвідок давали об'єктивну ситуацію і розвиток подій, мені здається, що таких ситуацій не виникало б.
– Ви точно як людина, дотична до морської піхоти, розуміли, що відбувається, ще на етапі підготовки до цієї операції. Тому що не можу сказати, що вона була величезним секретом – навіть журналісти про неї знали і розуміли.
– Дивіться, журналісти знали, але ж ніхто не говорив про це, правильно?
– Так.
– Я вважаю, що будь-які операції можна проводити і реалізовувати. Але якщо ми чітко бачимо, що ми не маємо успіху на тому чи іншому етапі операції, нам не потрібно вкладати тисячі людей на тих холодних берегах, розумієте?
– Я правильно розумію: те, що пішло щось не так, було зрозуміло десь на першому тижні реалізації цієї операції?
– Я впевнений, що всім стало зрозуміло, коли на тактичному рівні ми не досягли успіхів, які мали досягти на першому етапі цієї операції. Якщо ми цього не зробили, навіщо було продовжувати цей весь спектакль?
– Як ви думаєте, чому все ж таки командування прийняло таке рішення?
– Мені здається, що хтось на себе взяв зобов'язання на першому етапі, а потім просто не міг відмовитися від своїх слів.
Якщо той контингент, який був спрямований на цьому напрямку фронту, не міг захищати небо, навіщо було залишати людей в сирому ґрунті? Це дуже велика трагедія, і мені здається, що ми все ж таки маємо розбирати ці трагедії. Ми не маємо орієнтуватися тільки на переможні треки, бо це ні до чого доброго не доведе.
Ми маємо по кожній трагедії по крупинках розібрати і зрозуміти, що ми зробили так, а що ми зробили не так. Наскільки мені відомо, поки командувач, на той час Гнатов, не доповів президенту, і після того були дивізіони ППО виведені на позиції і були збиті три російські Су, Росія взагалі безнаказанно, як артилерією, била КАБами до цього моменту.
– …КАБами, дронами – всім, чим завгодно...
– А в умовах водної перешкоди, в умовах тяжкої логістики, в умовах слабкої забезпеченості і підготовленості особового складу ця операція була провалена.
– Ми бачили відео, з яких очевидно, що на цих надувних човнах в людей не було навіть жилетів для порятунку. Тобто прорахунок командування був навіть у забезпеченні, не кажучи про розвіддані.
– Ті командири тактичного рівня, які отримали ці завдання, стали жертвами. Але ж під цими наказами зверху донизу, від главкома до командира бригади всі підписались, вірно? Тому казати, що якийсь командир бригади або якийсь командир батальйону щось не забезпечив, це абсурд.
– Ні, забезпечувати мало командування. Наскільки я розумію, проблема була, що наші партнери також не надали певну кількість цих засобів морській піхоті.
– Мені здається, якщо в тебе немає засобів, то ти не виконуєш ніяких заходів. Якщо ти плануєш якісь заходи, то ти маєш бути забезпеченим.
– Я пам'ятаю дискусію стосовно того, що командування в якийсь момент зрозуміло, що не вистачить човнів, не вистачить захисних жилетів. І можна було тоді б відтермінувати цю операцію, але її не відтермінували.
– На всіх етапах цієї операції всією країною ми збирали човни, мотори, надувні жилети… Піхотинці знаходилися на берегах, у вологому ґрунті. Ти не можеш там створити якусь інженерну лінію, бо все заливає водою. Це дуже страшна важка робота. Якщо ми не змогли забезпечити ППО, якщо ми не змогли забезпечити підтримку ударами авіації, ракет, якщо ми не змогли забезпечити артилерійський вогонь – взагалі про які успіхи ми можемо казати?
Сергій Волина: Ми все ж таки маємо розбирати ці трагедії. Ми не маємо орієнтуватися тільки на переможні треки, бо це ні до чого доброго не доведе
– Хто має понести відповідальність за те, що сталося з Кринками?
– Командування.
– Тобто Содоль конкретно?
– Він у тому числі, сто відсотків. Я вважаю, що має бути до Юрія Івановича багато питань, починаючи від Маріуполя і закінчуючи Кринками. Давати якісь юридичні оцінки я не беруся, але ми маємо почути чіткі відповіді, чому були прийняті такі рішення.
– Рішення були не просто прийняті, вони ще були прийняті в тривалому часі. Операція тривала 9 місяців, незважаючи на те, що було зрозуміло, що вона закінчиться трагедією. Це, зокрема, історія про те, що ми не хочемо доповідати якісь погані новини політичному керівництву?
– Звісно, а які ще можуть бути інші причини, чому не забирали людей? Чому потім ми всі разом шукали понтони, шукали нові евакуаційні судна…
– Це ви цим займалися?
– Ми в тому числі.
– Чи можемо ми оцінити приблизну кількість людей, які загинули в Кринках?
– Я впевнений, що це тисячі людей. Мені відомо, що понад тисячу військовослужбовців зараз рахуються безвісти зниклими.
Моє відношення до кожної людської долі як до всього всесвіту. І мені здається, що це велетенський провал, трагедія і пекло. І знайти знову людей, які б сіли в холодні човни пливти на необладнане узбережжя, мені здається, буде важче.
Севгіль Мусаєва
Українська Правда