Білозерчанка Тетяна Єльник разом зі своїм чоловіком Володимиром волонтерять від початку повномасштабної війни.
Коли в Білозерку зайшли окупанти, з магазинів швидко зникли продукти. Не можна було зняти готівку з банкоматів, а людям потрібно було харчуватися і жити. Тоді Володимир Іванович зі своїм другом почали їздити на Біле озеро і на моторному човні ловити рибу. А Тетяна Іванівна на велосипеді безплатно розвозила її людям.
За національністю Тетяна Єльник – росіянка, родом вона з Кубані. Там і до сьогодні мешкають її рідні – мати, дві сестри, брат, племінники з родинами. Та на початку великої війни жінка розірвала усі зв’язки з рідними по той бік кордону.
“Я ж приїхала до Білозерки у 19 років, за чоловіком. Тут ми самотужки побудували дім, виростили дітей. Тепер я особливо часто згадую, як працювали вдень і вночі, щоб швидше закінчити свій будинок… Ну хіба я можу це все покинути? А з ріднею я не спілкуюся. Це дуже важко морально, два роки після початку війни постійно через те плакала… А зараз сльози почали закінчуватися, хоча інколи таки накриває!” – ділиться емоціями жінка.
Тетяна розповідає, як вагітна донька виїхала з окупації у Польщу, і там народила синочка Гліба. Йому два з половиною рочки, але бабуся ще не бачила онука. Сумує й за двома старшими онуками Єгоркою і Дар’єю, й, звісно, за дітьми – сином Олексієм та донькою Ольгою. Каже, діти не раз кликали до себе, просили усе покинути, та й знайомі пропонували допомогу, але вона з чоловіком залишається у Білозерці.
Цікаво розповідає білозерчанка про те, як окупанти переступили поріг їхнього дому:
“Прийшло двоє росіян, молоді. Запитую: “Чого ви тут?” “Партизанів, АТОвців, зброю шукаємо” – відповідають, починаючи нишпорити по дому. “Ні, – кажу, – були у мене діти, але й тих через вас тепер вдома немає!” “А чому через нас?” “Бо принесли війну на нашу землю!” – відповідаю. Якби мені теперішній розум, може б, і промовчала, а може, і ні… Бо така злість на них, сил нема! А вони тоді далі: мовляв, автівка у вас гарна. А на подвір’ї стоїть “Тойота” зятя. Відказую: “Прийдете забирати, обіллю бензином та підпалю!” Зараз думаю, могли б дати автоматом по голові і все. Але лишень сказали: дивіться, багато говорите, може наступного разу так не обійтися…», – згадує білозерчанка.
А далі жінка продовжує розповідь про день визволення селища. Як з квітами та гостинцями зустрічали своїх, мліючи від щастя та почуття перемоги.
Та коли Білозерку почали вкривати артилерією та дронами з Лівобережжя, ейфорія минула. Тетяна Іванівна почала шукати волонтерів для допомоги постраждалим від обстрілів, підтоплення. І гуманітарка прибувала! Жінка звикла дивитися як живуть люди, знала про їхні потреби і допомагала адресно – саме тим, хто дійсно знаходився у кризі.
“У грудні 2022 до мене прийшли люди з проханням зайнятися видачею гуманітарної допомоги. Так я і стала квартальною двох вулиць – Київської та Тайгова. Спочатку було важко, пам’ятаю, як вистоювала чергу з п’ятої ранку, щоб отримати ті коробки, а потім шукала, чим привести і як роздати. Зараз уже легше, ми разом з адміністрацією призвичаїтися робити усе швидко. Лише дзвінок – наймаємо машину (свого транспорту немає, тому вулицями скидаємося на бензин), забираємо допомогу, розвантажуємо – тут нам допомагають сусіди, і роздаємо мешканцям. На наших вулицях 47 будинків і 90 людей. Ми тримаємося, лише три сім’ї виїхали, а всі інші вдома”, – розповідає про роботу квартальна.
Тетяна Іванівна упевнено каже: якби не допомагала людям, мабуть, з глузду з’їхала б! Бо коли не залишається часу на емоції, їй на душі якось легше. Однак громадською роботою квартальної відважна жінка не обмежується. Вона й сама шукає волонтерів, та й продуктами з дому ділиться з тими, хто не має можливості самотужки подолати кризу. Упевнена, якщо кожен хоч трішки допомагатиме, перемога стане ближчою.
“Коли прилетіло вперше, нас не було вдома. Я роздавала допомогу, а чоловік був на роботі – він працював у газовому господарстві. А от на другий раз скло летіло прямо на мене. І це було страшно. Та всяке у нас буває! Ось нещодавно їду на велосипеді, а над головою – дрон. І бомбу бачу. Та пронесло, полетів далі! Тепер здається, я уже нічого не боюся. Мені 55 років, за час війни я схудла на 10 кілограмів і на 10 років постаріла… Живу з Богом, і думаю, як вже буде. Головне – я вдома. Лише хочу, щоб мої рідні у Білозерку повернулися, ми ж раніше усі разом жили!” – говорить жінка.
Квартальна каже, коли на вулиці після обстрілів є пошкодження будинків, вони усі разом допомагають вигрібати сміття, а згодом – з ремонтами.
“Не можеш матеріально, допомагай фізично” – таке гасло Тетяна вже давно взяла собі за правило.
Незламні жителі Білозерки, на яку ворог не шкодує снарядів та дронів, продовжують демонструвати приклад людяності. А ті, хто виїхали з дому, з почуттям безмежної подяки дивляться на їхню мужність та незламність. Бо доки є такі ЛЮДИ, живе надія повернутися додому.
Ірина Квітка, bilozerka.info