«Спочатку ми плакали. Потім тихенько розмовляли на кухні. Знову плакали і довго обіймалися. У Миколи Сливкіна чудова донька і дружина. Попри весь біль і випробування вони зберегли світло душі й щедро ним діляться», - написала керівник апарату Херсонської ОВА Тетяна Козирська, яка вручала нагороду родині, що нині змушена була залишити рідне село через російські обстріли.
Тетяна Сливкіна розповідає, що її чоловік народився у селі Петранка Рожнятівського району на Івано-Франківщині 30 березня 1978 року. Коли був маленьким, родина переїхала на Херсонщину, в село Широка Балка. Він там ходив до школи, потім у селищі Білозерка вчився на тракториста.
«Познайомилися як? Я сама родом з Херсонщини, але з Каланчака. Та в мене мешкала бабуся у Широкій Балці. Тому Миколу я знала давно. Коли він прийшов з армії, ми з ним почали спілкуватися, це було 8 березня. Згодом одружилися. Двоє доньок народилося, одна вже доросла, а іншій зараз 14 років», - каже жінка.
Мешкала родина у Широкій Балці, а працював Микола останнім часом у Херсоні водієм вантажівки. Тетяна розповідає, що чоловік дуже любив доньок. Мав хобі - власну автівку, яку сам ремонтував.
Людиною він був позитивною, привітною. Коли просили про допомогу люди - завжди відгукувався. А от чого він не любив, то це соцмереж, навіть власної сторінки не мав.
«Він служив в АТО з 2014 по 2015 рік, був водієм - возив боєприпаси. Це все, що я знаю, ніяких подробиць. Скільки я не намагалася у нього випитати, мовляв, розкажи мені, що там було, як - він відмовлявся. У відповідь казав: «Воно тобі не треба, я не розкажу все одно», - ділиться Тетяна.
Вона згадує, що чоловік велику війну прогнозував, але трохи помилився в часі - припускав, що це станеться десь через рік.
«Як потрапив у 124-ту бригаду ТрО? Перед самим широкомасштабним вторгненням зателефонували з Білозерського військкомату, і він погодився. Зранку 24 лютого, я це пам’ятаю, наче було зараз, поїхав на роботу, як завжди. Мені вчителька молодшої доньки написала: почалася війна. І я сиджу з тим телефоном, і до мене не доходить, я не розумію, як же це так… І я відразу телефоную Колі, а він мені каже, що вже їде у військкомат. Приїхав звідти після обіду, а 26 лютого разом з іншими чоловіками автобусом з Широкої Балки поїхали у Херсон», - розповідає Тетяна.
«Я з ним розмовляла у понеділок (28 лютого 2022 року - авт.). Він мені сказав: «Я вдома, я вас дуже люблю». І все, більше він не зміг розмовляти. «Вдома» - це означало на місці в Херсоні, їм не можна було казати, де саме вони знаходяться», - каже жінка.
Уже у вівторок, 1 березня, вона не могла до нього додзвонитися. Про його смерть у бою біля обласного ліцею дізналася наступного дня.
«Приїхала Миколина племінниця, донька його сестри, у середу це було. І каже: тьотя Таня, маю щось показати», - згадує Тетяна.
Племінниця зробила скріншоти з соцмереж, де викладали фото вбитих росіянами херсонських тероборонівців.
«І вона мені показує, а я, коли побачила цю фотографію, втратила свідомість… Їх ховали без нас», - розповідає жінка.
Тетяна ділиться, що коли тримає в руках нагороду чоловіка, то плаче.
«Спогади про нього… Ціную взагалі, що він у мене був, що я жила з ним таке чудове наше спільне життя», - каже Тетяна.
Вічна слава і шана Герою!
ukrinform.ua
Фото із сімейного архіву та Херсонської МВА