Як ми жили в окупації? Всім знайомим я казав, що якось тримаємось. Але постійно у твоїй голові живе такий собі «брат», який постійно за тобою спостерігає, контролює тебе і ти не маєш моральної свободи. Це дуже мене пригнічувало і я не відчував себе нормальною людиною. Інколи від цих постійних утисків здається сходиш з глузду.»
Згадувати 24 лютого і захоплення рідного міста ворожою армією захоче не кожен, натомість хлопець погодився розповісти про все, що вдалося пережити за 255 днів життя під триколором.
Справи ще вирішують війнами?
Для молодого фотографа інформація про війну здавалася чимось позаможливим. Адже як і більшість українців, хлопець був заклопотаний своїми справами і думав, що війна – подія середньовіччя.Тільки зараз ми зрозуміли що це за війна, і що вона принесла у нашу країну…Я не готувався, заздалегідь не збирав тривожні валізи, я не вважав це за потрібним. Історія мого 24 лютого банальна: про повномасштабне вторгнення мені повідомила зранку дівчина. Просто зателефонувала і сказала про це. Навіть мої рідні у це не вірили, але першим ділом ми вирішили закупити продукти, ліки. І це було правильним рішенням, бо далі на нас очікувала невідомість»,- згадує ті часи Антон.
Оговтавшись від новин за два дні, Антон разом із друзями вирішують спрямувати всю свою енергію у волонтерство. Першими, кому надали допомогу стали поранені тероборонівці, які мужньо тримали оборону Херсона.
Який сенс від того, що ти просто читаєш новини і сидиш вдома? Ось і ми подумали, що ніякий. Одного разу я натрапив на інформацію про те, що в одну з місцевих лікарень треба продукти, ліки, одяг для військових. Ми з хлопцями поступово закуповували, що могли і привозили. Також відкривали збір у соціальних мережах і люди активно нас підтримували», – каже фотограф.
Я та мої друзі з вікон бачили, як російські військові зайшли в наше місто. Як вони обходили прибудинкові території, як тицяли автоматами у перехожих, як розбивали вітрини магазинів.. Було не по собі, адже ніколи не знаєш, що тебе чекає попереду і куди наступного разу вони прийдуть. Кілька перших тижнів окупації ми пересиджували вдома і якраз був час на облаштування підвалу. Ми живемо у приватному будинку на Житлоселищі, тому він у нас в дворі і бігти нікуди не треба. Ми в підвалі застелили матраци, трохи утеплили стіни, занесли деякі продукти.. І за потреби ми туди спускалися», – розповідає Антон.
Простягни руку допомоги
Через деякий час хлопці вирішують продовжувати волонтерити. Свою увагу вони вирішили приділити пенсіонерам. Та чи все вдавалося? Хлопець відповідає так:У нас залишалися благодійні кошти, що люди надсилали на потреби військових. Ми вирішили, негарно залишати їх просто так на картці.. Тоді закупили продукти і почали готувати супи, борщі. Ось так прямо вдома на кухні все це готували. Розливали в банки і розвозили пенсіонерам. Де ми брали контакти? Та багато знайомих жили у багатоповерхівках. І такі самотні пенсіонери є майже у кожному під’їзді. От саме знайомі і розповідали про них. Я вважаю, літні люди – найбільш незахищені під час війни. А деякі взагалі не можуть самостійно сходити в магазин, аптеку, щоб купити щось. Ми постійно опікувалися майже 100 родинами пенсіонерів, доки не розпочалася атака на волонтерів.»
Продукти у наборах були базові. З ліками було складніше, адже аптеки майже не працювали. А якщо працювали, то були чималі черги. Волонтерство займало багато часу. Але коли літні люди просять, то важко їм відмовити. Ми всі продукти та ліки звозили до мене додому. Така собі база була. Сортували і потім розвозили. Ми намагалися допомагати тихо, аби зайвий раз не потрапляти на очі окупантам», – згадує фотограф.
Зафільмована розповідь про окупацію
Попри те, що окупанти постійно навідувалися в гості до різних херсонців, Антон продовжував займатися фотографією. Йому вдавалося зробити кадри, що у майбутньому стануть підтвердженням всіх злодіянь російської агресії. Розстріляні та спалені автівки, зруйновані від обстрілів будинки та життя….
Я не передам свої відчуття, коли ти виходиш з підвалу після масового обстрілу і бачиш понівечинений дах будинку, а на вулиці знаходиш шматки воріт сусідів… Бо приліт був у них в дворі. А на ранок дізнаєшся, що без жертв не обійшлося. Або ж, коли йдеш вулицями району, а серце кров’ю обливається від цинічності, жорстокості та нелюдяності цих тварин», – каже Антон.
Фотограф пригадує проведення весільних та проукраїнської фотосесії під час окупації просто в одній з маленьких фотостудій Херсона. Така собі підпільна робота. Разом із героями фотосесії обережно пронесли містом українські вишиті сорочки та вінок. Це вчергове доводить, наскільки херсонці вірили у найближче звільнення міста.
Так, коли Валентина до мене звернулася з пропозицією влаштувати зйомку в українському стилі, то я навіть не думав відмовляти. Це такий адреналін, наша таємна подія, про яку ніхто не знав. Але я розумів, що окупанти і без причини можуть прийти додому або схопити на вулиці. А тут я був впевнений у господарях фотостудії і розумів, що вони не здадуть нас окупантам за проукраїнські настрої», – переконує фотограф.
Я очікував, що наше місто звільнять. Це був найкращий день для нашої родини. Пам’ятаю, мені знайомі казали: «Я бачив ЗСУ на Шуменському», «Я бачив наших військових на Таврійському». Були думки, що це просто провокації…. Але на свій страх і ризик ми поїхали подивитися. Приїхали, а там вже справжній двіж. Люди зривають російські плакати, встановлюють українські прапори. Боже, це була така ейфорія. А фотоапарат у мене був із собою і я зловив історичну красу», – ділиться хлопець.
Херсон плюс