Вона шукала свою долю 10 років і нарешті зустріла його. Річницю весілля відсвяткували у лютому, а далі — все змінила війна. Три тижні жителька Нової Каховки Софія шукала свого коханого у госпіталях, а потім дізналась, що він загинув в перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Свою історію, яка змінила її життя, Софія розповіла Суспільному."Мій чоловік Володимир був одним із перших у лавах новокаховської тероборони. Він розповідав, як набирали людей, домовлялися про помешкання, чекали на фінансування. Робота, за його словами, була лише на початку", - почала свою розповідь Софія.
Вранці 24 лютого його підняли по тривозі. Телефоном повідомив, що їх відправляють у Херсон. Їй теж пропонував їхати до обласного центру, та жінка вирішила зачекати.
"Близько 12-ї Володимир зателефонував, розповів, що вони перебувають у районі Антонівського мосту. Навіть гелікоптери російські літають, сказав. І додав, що вимикає телефон, бо батарея сідає. Це була наша остання розмова", - каже жінка.
Згодом бойові товариші чоловіка розповіли Софії, що розвідзагін, у якому опинився Володимир, пізно ввечері потрапив під обстріл із гелікоптера. Чоловік був поранений у стегно. Аптечки не було, ногу перетягнули відрізаним від рюкзака ременем, щоб запобігти втраті крові. За деякий час приїхав автомобіль і забрав пораненого.
"Мені сказали, що в міській лікарні, куди відвезли чоловіка, просто відмовилися, приймати. Пораненого відправили в шпиталь у Миколаєві. Який — ніхто не знав. Я три тижні обдзвонювала всі медичні заклади міста, шукаючи чоловіка. А коли його телефон нарешті відгукнувся, відповіла мені медсестра. Вона розказала, що Володимира привезли вже непритомного, і за кілька годин він помер від втрати крові", - згадує жінка.
Чоловіка треба було поховати, забрати його документи, говорить Софія. Через це вона вирішила виїздити з окупованої Нової Каховки. Вдалося не з першого разу.
"Все було наче в тумані. Дорога через блок-пости, морг, цвинтар. Пам'ятаю порив вітру, який зметнув прапори на кладовищі, та як метушилося полум'я моєї свічки в церкві. І ще — як мені віддали бойову нагороду, якою нагородили мого чоловіка — посмертно", — розказує Софія.
Говорить, досі не може прийняти серцем, що чоловіка немає. В лютому він відсвяткував свій день народження, відзначили першу річницю весілля.
"Я шукала свою близьку людину понад 10 років. І не розумію, чому доля дозволила нам так мало щастя. Його можна було врятувати — ця думка не дає спокою", — ділиться Софія.
В місті, де вона перебуває зараз, мало що нагадує про війну, і вона майже звикла до життя без окупації. Тільки до життя без коханого, говорить, звикнути важко.
Суспільне Херсон