До 24 лютого у мешканця Олександрівки Станіславської територіальної громади Анатолія Ковальчука (на фото праворуч) були і свій будинок, і робота, і машина. Коли ж на Херсонщину прийшли росіяни і перетворили це село на зону бойових дій, чоловік втратив усе… «Як тільки російські фашисти з 19 березня почали заходити до Олександрівки, ми з родиною весь час сиділи в підвалі. Наші надавали їм так добряче з боку Очакова, що вони повтікали, а потім почали обстрілювати село. Після 24 березня обстріли були такі потужні, що ми змушені були виїхати. Від хати нічого не залишилося – російські фашисти її спалили, від неї залишилися самі стіни. Покрали колеса з «КамАЗа», весь транспорт і три гаражі з моєю майстернею побили, усі мої акумулятори, генератори, інструменти, навіть акваланги – все згоріло», – з гіркотою розповідає Анатолій Ковальчук. Після звільнення села чоловік повернувся до рідної домівки, сподіваючись хоч якось її відновити. Змушений ночувати в своєму старенькому «Москвичі», щоб не їздити постійно до Первомайська, де залишається його родина. Відновити свої розбиті будинки мріють й інші мешканці Олександрівки. Після звільнення вони повертаються до села подивитися, що залишилося від їхніх домівок. Дістатися до них вдається не всім: багато доріг після втечі російських окупантів непроїзні. До того ж, вони можуть бути досі замінованими. «Ми навіть дійти до нашої хати не можемо – вона розташована на березі лиману. Хочемо її відновити і повернутися до свого села. Але поки це нереально. Що робити далі – не знаємо», – бідкається мешканка Олександрівки Марина Кирик. До повномасштабного вторгнення російських загарбників в Олександрівці проживало близько 2,5 тисячі людей, з яких під час окупації залишилося лише 16. З майже 900 житлових будинків вціліло не більше кількох десятків. Загиблими вважаються 19, а без вісті зниклими – двоє мешканців села. Однак точної кількості загиблих тут не знає ніхто. В Олександрівці загинули й жителі інших районів Херсонської області, адже в березні шлях через це село став дорогою життя. Сотні людей тоді намагалися виїхати через Станіслав і Олександрівку на підконтрольну Україні територію. Виїхали не всі: досі на дамбі за селом можна побачити колону розбитих навесні цивільних автівок. Де поділися тіла водіїв і пасажирів – невідомо. Місцеві припускають, що їх росіяни могли потопити в лимані або закопати в степу. Полягла тут й частина бійців 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу ЗСУ, яка всі ці місяці тримала оборону і не дозволила ворогу наблизитися до Миколаєва. Вже після звільнення Станіславської територіальної громади тут провели їх ексгумацію і встановили ім’я кожного загиблого. Про всі ці трагічні події на офіційній сторінці громади в Фейсбуці постійно інформував її голова Іван Самойленко. «З першого дня повномасштабного вторгнення ми з працівниками сільської ради залишались у селі і продовжували працювати. Добре пам’ятаю, як після захоплення росіянами Херсона, а потім Білозерки, загарбники зайшли в Станіславську громаду. Спочатку вони в нашу роботу не вручалися, лише розпитували у місцевих, чи влаштовую їх я як сільський голова. А коли почалися масовані обстріли, наше життя перетворилося на пекло», – продовжує Іван Самойленко. За небажання йти на співпрацю з ворогом Івана Дмитровича двічі викрадали. Перший раз росіяни схопили його 24 червня і чотири доби незаконно утримували в приміщенні Білозерського районного суду. Вдруге викрали ввечері 15 вересня з власного будинку. Голова громади підозрює, що його міг «здати» хтось із мешканців Олександрівки за те, що він радив місцевим не тримати у себе рублі, отримані як «допомогу», або «пенсії» від росіян. «Я радив усім швидше від тих рублів позбутися, щось купити на них або обміняти на іншу валюту. Казав, що наше село неодмінно звільнять і тоді ці «гроші» перетворяться на фантики. Хтось ці мої слова доніс окупантам, і вони мене забрали. Спочатку тримали в Станіславській школі, били по ребрах і голові. А потім відвезли на БТРі до Білозерського районного суду. Там підключали до мого тіла дроти і катували електрострумом. Допитували і били мене там щодня, звинувачуючи в контактах з ЗСУ і в тому, що я нацист. Відпустили 19 вересня в обмін на вимогу піти на їхній «референдум» 23 вересня під російським прапором. Інакше погрожували розстріляти. Я погодився на їхні умови, але, потрапивши на волю, одразу переїхав до Херсона і до звільнення нашої громади переховувався там», – згадує Іван Самойленко. Після звільнення Станіславської територіальної громади перед місцевою владою постало безліч проблем: відновити подачу електроенергії і роботу водогону, забезпечити людей дровами і ремонтними наборами для відновлення пошкоджених будинків. Разом із сільським головою цим займається призначений на посаду начальника Станіславської сільської військової адміністрації Олександр Бабуцький. До того він очолював тепер уже колишню Іванівську райдержадміністрацію. А потім працював заступником селищного голови в тій же Іванівці тепер вже Генічеського району, яка досі перебуває в окупації. Але якщо допомогти менш постраждалим від російських загарбників селам Станіслав, Широка Балка і Софіївка більш реально, набагато важче зі зруйнованою практично вщент Олександрівкою. Там обірвані всі дроти, тож відновити подачу електрики та води в селі буде непросто. До того ж, ще не вся його територія обстежена вибухотехніками. Тож перезимувати мешканцям цього багатостраждального села Олександр Бабуцький радить в більш безпечних місцях. Але запевняє, що роботи над відновленням інфраструктури вже розпочато. Людям обіцяють надати ремонтні набори для перекриття пошкоджених будинків. Також у село хочуть завезти генератор, аби забезпечити жителів мобільним зв’язком, дати змогу заряджати свої телефони і зв’язатися зі своїми рідними. Олег БАТУРІН, newdayua.net Фото автора.
