Проєкт Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» вирішив нагадати про те:
- Яким був спротив окупації три роки тому у Херсонській і Запорізькій областях?
- Як російські військові намагалися його знищити?
- На що вплинули тоді акції протесту жителів півдня, і чи залишається спротив сьогодні?
Люди тримали в руках українські прапори та плакати. Акції відбувалися не лише у Херсоні, а й в інших містах області, повторювалися багато разів до кінця квітня.
Російські військові ще від початку мітингів проти окупації намагалися їх розганяти – чинили психологічний тиск на активістів, а потім почали їх бити, затримувати, використовувати проти людей світлошумові гранати і сльозогінний газ.
З часом окупанти почали застосовувати ще більш жорстокі репресії проти місцевих жителів. Російські силовики ходили по квартирах українських військових, працівників СБУ, поліцейських, членів тероборони, журналістів та активістів. Багатьох відразу затримували.
«Стріляли поверх голів»
Галина Захарченко – активістка з Каховки, координаторка організації «Громадянська відповідальність». Вона розповіла «Новинам Приазов’я», що перший мітинг у Каховці відбувся 6 березня. Тоді на акцію проти окупації вийшли близько трьох тисяч людей.
«У нас лунали українські пісні, дуже багато прапорів було. Ми запустили прапор на кульках в небо. Це відбулося 6 березня, а 7 березня у нас відбувся другий мітинг в іншому мікрорайон міста. Наступний був вже 13 березня, а потім був останній мітинг, коли російські військові кидали шумові гранати, стріляли в повітря, поверх голів стріляли і двох людей поранили – дівчину і хлопця. Після цього наші люди вже не виходили на мітинг, тому що розганяли»
За словами Захарченко, російські військові почали переслідувати активістів відразу після початку мітингів.
«Олег Батурін – журналіст, він зачитував звернення, його потім окупанти затримали. Затримали потім і Кожемякіна (ексдепутат міськради Каховки – ред.), учасників АТО затримували, відправляли багато кого «на підвал», потім змушували робити звернення про те, як «ми чекали Путіна», ну і таке інше. Але всі ми розуміли, що людей змушували це робити. В ніч з 7 на 8 березня о 4 ранку прийшли по мене. Але ми встигли помітити, що вони прийшли і тому сховалися у підвалі. Вони не знайшли нас, я з колегою була. Потім я переховувалася ще майже місяць. І 5 квітня я змушена була виїхати з Каховки, так щоб мене не заарештували. До цього я переховувалася у двох місцях. До мене першої в місті вони прийшли, це був факт. До мене прийшли Росгвардія і ФСБ, судячи з одягу. Вони шукали мене. Я почула, як вони сказали: «Ее здесь нет» і вони пішли геть. Ну а потім я з будинку свого зникла вже назавжди», – розповіла пані Галина.
«Коли до тебе в дім вдираються чужі люди, ти швидко приходиш до тями»
Кандидатка історичних наук із Херсона, волонтерка Наталія Шушляннікова розповіла «Новинам Приазов’я», що спротив у місті був рішучим. Люди справді вірили, що можуть вплинути на ситуацію, проявляючи свою громадянську активність.«Більшість херсонців не очікувала того, що відбудеться. І перші години, чи перша доба розставила все по своїх місцях. Я думаю, що це був каталізатор такий нашої національної ідентифікації. Тому що, якщо до цього більшість не замислювалась, то коли до тебе в дім вдираються чужі люди, ти швидко приходиш до тями, і тому дуже рішуче, натхненно, з вірою в безперечну перемогу. Я не можу сказати, що всі 100% вийшли, ні. Але значна більшість херсонців рішуче протистояли і духовно, і фізично, і морально. Ну, хто як міг»
До того, як почалися мітинги, херсонці також активно включилися у волонтерську діяльність, каже історикиня.
Вони намагалися підтримати українських військових, які нерівними силами воювали проти окупантів. Також люди згуртувалися, щоб вирішувати гуманітарні питання. Це також є проявом спротиву, зазначила Шушляннікова.
«У перший тиждень, коли були протистояння у нас на Антонівському мосту дуже серйозні, Бузковий сквер – там було дуже багато поранених. І в перший тиждень величезну роль ми відводили лікам, кровоспинним препаратам, антибіотикам, які ми купували у величезній кількості по лікарнях. Друга хвиля – це був такий свідомий спротив. Люди обʼєднувалися, групувалися за своїм баченням майбутнього, за оцінкою ситуації. В першу чергу це були виробництва та установи, де люди працювали. По-друге, це були житлові масиви, де навколо якогось керівника ОСББ люди об'єднувалися. Вирішували, як жити далі, як протистояти, як забезпечити всім необхідним, тому що не працювала більшість аптек, магазинів. Були створені миттєво в соцмережах групи, які працюють до сьогодні»
Херсон окупували російські війська в перші дні повномасштабного вторгнення в Україну, 11 листопада 2022 року Збройні сили України звільнили місто. Лівобережна частина регіону досі залишається окупованою.
Спротив на лівобережній Херсонщині існує і досі, каже історикиня. За її словами, жителі правобережної частини області також мріють про звільнення окупованих територій регіону й об'єднання Херсонщини під контролем України.
«23 лютого над Голою Пристанню й іншими окупованими селами літали дрони з синьо-жовтими прапорами. Хто їх запустив, я не знаю, але я знаю точно, що репортаж був і казали про те, що ось така акція відбулась. Вивішують прапори на свята українські на якихось величезних спорудах і продовжують поширювати українські новини, хоча це там заборонено», – додала Шушляннікова.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
Бердянськ: «хотіли показати, що ми – Україна»
Тетяна Тіпакова – організаторка мітингів у Бердянську. Вона розповіла «Новинам Приазов’я», що перша акція спротиву у цьому місті відбулася ще 28 лютого 2022 року. Спочатку вони були не дуже багатолюдними. Але після 5 березня, коли ситуація в місті ставала дедалі більш напруженою, люди почали масово протестувати, розповідає активістка.
«Я написала 5 березня, що я запрошую всіх, хто живе з Україною в серці, вийти на марші свободи. Ми навіть не казали, що це мітинги протесту якогось. Це марш свободи. Я знаходжусь у своїй країні, у своєму місті, я українка, скрізь висять ще українські прапори і мені хотілося цим маршем свободи показати, що ми вільні, що ми можемо спокійно пересуватися, ми можемо сказати не тільки своїй владі, що ви там неправі, а й окупантам можемо сказати, що ми вас не чекали. Не було ніякої стратегії, що нам робити. Чи нам перекривати місто? Чи нам варити протитанкові їжі? От що робити? Ми лягли спати 26 лютого Україною, прокинулися 27 лютого окуповані»
До мітингів долучалися дедалі більше бердянців, згадує організаторка.
Були дні, коли на вулиці виходило до 15 тисяч людей. Але з часом почалися сутички.
«Кидали димові шашки вже вони (окупанти), стріляли в повітря, машинами перегороджували нам дорогу. Вони вже хотіли нас розділити. Наприклад, частина колони пройшла, вони заїжджали автозаками і перегороджували проїжджу частину, щоб люди не могли пройти, але люди обходили. Навіть було таке, що гойдали ту машину, ми думали, що люди перевернуть її. Ми ж розуміли, що це буде потім побиття і все інше. Тож ми вже навіть просили людей, щоб вони не чіпали ті машини. З нашого боку ці всі марші свободи були мирні. Ми просто хотіли довести світу і навіть тим українцям, які в Києві, у Дніпрі в інших містах, що південь України не весь проросійський. Всі бачили, що робили в Херсоні, в Мелітополі, в кожному маленькому селі, де люди голими руками зупиняли російські танки»
Бердянських активістів почали затримувати, розповідає Тетяна Тіпакова.
20 березня відбувся останній масовий мітинг, тоді російські військові затримали і її.
«Ми що робимо? Ми об'єдналися. Я сказала, я виходжу, бо я вивела людей, я не можу їх підвести. І ми ще виходили. 20 березня, тоді забрали мене, з дому викрали. Люди вийшли навіть без нас. Але вже 20 числа були автозаки, я не знаю скільки людей забрали «на підвал», дуже багато. Було страшне побиття, були зламані ребра, ноги. Бо коли розтягується колона, вони її просто різали, вони якусь частину не пропускали, 20 березня це був останній наймасовіший день зборів. Потім люди вже після цього побиття менше збиралися і з кожним днем все менше. Але, якщо чесно, оці збори, продовжувалися до листопада 2022 року», – стверджує активістка.
Як окупантів не пускали в Енергодар
Викладачка Запорізького національного університету, вчителька історії пологівського ліцею «Основа» Софія Тоцька зазначила, що спротив у цьому регіоні був потужним у багатьох містах.
«Пологи, Бердянськ, Мелітополь. І саме в цих містах відбувався надзвичайно масштабний спротив. Це акції непокори, це поширення різноманітних листівок, партизанська боротьба, поява руху «Жовта стрічка», вибухи на залізничних коліях, які ускладнювали логістику окупантам. І до цього часу партизани це намагаються робити. Надзвичайно хотілося виділити місто Енергодар, де з самого початку, коли російські війська намагалися увійти до цього міста, населення і зокрема працівники Запорізької атомної електростанції, протистояли цьому, виходили на пікети, намагалися не пустити окупантів до міста»
За словами Софії Тоцької, ті події свідчать, що українські громадяни півдня чинили спротив окупації, і боротьба триває.
«Величезну роль також зіграла пологівська територіальна оборона, яка з самого початку – з 3 до 7 березня 2022 року тримала і не давала окупантам масштабно потрапити до нашого міста. Фактично з автоматами пологівська ТРО протистояла танковим військам РФ. Це дало можливість таким містам, як Гуляйполе, Оріхів та іншим населеним пунктам, хоча б якось на початку активної фази війни масштабніше укріпитися. Це надзвичайно важливий момент», –наголошує Тоцька.
«Підривали моральний дух окупантів»
Спротив, як мирний, так і партизанський, давав свої результати, вважає науковиця.«Серед основних проявів спротиву були підриви складів, техніки, це були атаки на колаборантів, саботаж на залізниці. Це також інформаційний спротив, злами проросійських медіа, відмова працювати з окупаційною адміністрацією. І ось ці елементи спротиву, вони звичайно призвели до своїх наслідків»
Протести, які демонстрували жителі півдня, впливали на моральний дух окупантів та підтримку України у світі.
«Звичайно, це підрив морального духу окупантів. Так сталося, що я майже п'ять з половиною місяців була в окупації. І вони завжди розповідали про те, що вони вже взяли Оріхів, захопили Запоріжжя та Дніпро, а це насправді було не так. Це було намагання дестабілізувати моральний дух населення, яке було в окупації, яке до сьогодні знаходиться в окупації, намагання маніпулювати, проводити свої фейки, як це завжди робили в Російській імперії, Радянському Союзі, і в сучасній РФ. З іншої сторони, українство консолідувалося. Дійсно, ті люди, які зараз, на жаль, ще знаходяться в окупації, вони відчувають ще більший поклик до української ідентичності», – наголошує Софія Тоцька.
На думку викладачки, українці як на вільній території, так і в окупації досі потребують підтримки.
Щоб не дати Росії реалізувати її геноцидні наміри проти українців, необхідна консолідація суспільства, усіх людей доброї волі у світі, військова і гуманітарна підтримка України і посилення санкцій проти Росії.
Олена Бадюк