Чимало херсонців стали колаборантами
До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього.Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні.
До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.
Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу.
Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.
Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.
Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.
Приміщення слідчого ізолятора на вулиці Теплоенергетиків в Херсоні. Там російські військові катували цивільних українців. Фото: Роман БаклажовВід сина і чоловіка вимагали написати на мене донос
Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались:— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)
— Так.
— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)
— Племінник.
— Где прячешь? («Де ховаєш?»)
— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина).
Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.
Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.
Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).
І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову».
Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос.
Приміщення СІЗО у Херсоні. Фото: Michael Brochstein/SOPA Images/Shutterstock/East NewsТіла мертвих кидали у чорні пакети
У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.
Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.
В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.
Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.
Покарання за їжу для бранців
У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.
Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.
Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.
І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.
17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу — що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.
Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!
Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.
На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.
Ольга Черняк показує, як виглядала після звільнення з полону. Фото авторки
Євгенія Семенюк, sestry.euНа головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum
