«Це фото найбільше сподобалося, – каже Вікторія. – Він тут такий усміхнений. Саме таким я його і полюбила. Він завжди такий відповідальний, але усміхнений, з гумором, з ним неможливо було сумувати. До життя ставився дуже-дуже легко. Не було таких вершин, не було таких завдань, які він би не міг виконати. Він надихав енергією. Таких людей дуже мало».
Сергій Зелінський був одним із засновників ветеранської піцерії «Sale e Pepe» в Херсоні, під час окупації очолював у місті рух опору, виїхавши на вільну територію, вступив до лав ЗСУ. У загоні 8 полку Сил спеціальних операцій розвідував найбільш відповідальні та небезпечні ділянки фронту. Сергій загинув 4 червня 2023 року, виконуючи бойове завдання на Харківщині. За героїзм та відвагу нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Петиція про присвоєння Сергію Зелінському звання Героя України (посмертно) набрала необхідні 25 тисяч голосів.
Родина. «Він завжди був поруч і завжди був на висоті»
Перше, про що згадує Альона Зелінська, що її брат був гумористом з самого дитинства, а ще дуже активним і непосидючим. Змалку вона як старша сестра слідкувала за ним, щоб Сергій не втрапив в історію, а в дорослому житті вже він нікому не давав ображати її.
Розповідаючи про Сергія, Альона намагається не забути нічого, адже сфера його інтересів була безмежною. Бізнес, сім’я, мисливство, спорт, волонтерство, донорство, участь у місцевому самоврядуванні – охопити все здається неможливим.
«Він із дитинства був світлою і легкою людиною, – згадує Альона Зелінська. – Ми були дуже-дуже близькі змалку, і в дорослому житті завжди підтримували одне одного. Він завжди був поруч і завжди був на висоті. Це справді була та людина, з якою море було по коліно, а гори по плече. Не було жодної ситуації, яку б він не міг вирішити».
Сергій з мамою та сестрою Альоною. Фото з сімейного архіву
Альона розповідає, що Сергій завжди мріяв брати участь у місцевому самоврядуванні. Вже будучи військовослужбовцем, казав, що повернеться і стане головою Херсонської адміністрації, бо хотів впорядковувати та розвивати свій край.
Сергій жив в Херсоні, але майже щовихідних приїздив до батьків у Кізомис, де народився, та ще й у справах. Альону запитували, чи він херсонець, чи більше до Білозерської громади себе відносив. Жінка думає, що він вболівав як і за Херсонську громаду, так і за Білозерську, та все ж вважає брата приналежним до Білозерської громади.
Згадує Альона і як вони разом організовували фестиваль «Kizim Юшка Fest», як Сергій і піцерія постійно допомагали, і коли вони не могли отримати дозволи, брат казав не хвилюватися, займатися своєю роботою, а він проблему вирішить – і вирішував.
Сергій Зелінській та його сестра Альона (друга зліва) на фестивалі
«Для мене він людина-мотиватор, – розповідає дружина Сергія Вікторія. – Ти на нього дивишся і думаєш: Серьожа може все, і ти також зможеш».Друг і партнер по піцерії Віталій Лелюк наголошує: за яку б важку і важливу справу Сергій не брався, він робив це буденно і ніколи вихвалявся.
«Вважаю, його найбільш важлива справа, історія, якою він пишався, – це сім'я. Його сім'я, жінка і діти, і велика родина, якою він опікувався. Це було не на показ. Він просто це робив за замовчуванням. І це в нього дуже добре виходило, я знав, що для нього значить сім'я», – ділиться Віталій Лелюк.
Сергій Зелінський із дружиною та дітьми. 2020 рік
Спілка ветеранів. «Не було більш гідної та більш придатної людини»
2014 рік для багатьох став переломним. Сергій занурився у волонтерство. Спочатку хотів йти у військо, але родина відмовила: тато дуже хворів, дворічна донька... Своє бажання допомогти він реалізував через волонтерську діяльність: плів сітки, збирав кошти, закуповував і передавав різні речі для військових. Але думав, що мало робить.
Донька Аня вже допомагає татусеві плести сітки
Той факт, що Сергій Зелінський очолював спілку ветеранів АТО в Білозерському районі, але сам не був ветераном, дивує багатьох. Але всі, хто знав Сергія, в один голос говорять: обрали його не випадково.
«Причиною були його особисті якості – вважає друг і бізнес-партнер Сергія Віктор Алексєєнко. – Серед людей, які були АТОвцями, не було більш гідної та більш придатної людини, яка могла б очолити цю групу людей і виконувати ці функції».
Віталій Лелюк розповідає про комунікаційні здібності Зелінського, вміння погасити суперечки чи конфлікти, організувати справи так, як не міг це зробити ніхто:
«Сергій молодший від мене, але це не заважало йому бути моїм вчителем. Я десь тихо дивувався його навичкам, коли він уникав конфліктів, коли він міг їх погасити. Там, де я вже, напевно, сперечався б, а може навіть у бійку поліз, Сергій міг заспокоїти людей, і мене в тому числі, а це не дуже просто».
Вікторія Зелінська розповідає, що Сергій міг зірватися опівночі та поїхати, бо людині треба було поговорити. Дуже опікувався тими, кого брав під своє крило – аж до того, що нагадував, що завтра в людини екзамен.
Також Вікторія каже, що попри велику довіру до нього, йому, голові спілки ветеранів, було соромно, що сам він не служив. Тому, коли Сергій вихав з окупації та сказав, що вступив до лав Збройних сил, вона його навіть не відмовляла, бо розуміла, що він мусить пройти по цьому шляху, і втримати його вона не зможе.
Бізнес. «Сергій – як бурхлива річка, його неможливо було зупинити»
Власна піцерія «Sale e Pepe», яку він заснував з друзями, стала здійсненням однієї з багатьох мрій Сергія. З майбутнім партнером по піцерії Віталієм Лелюком він познайомився у 2015-му, коли організовував відпочинок на Арабатській стрілці для учасників бойових дій на сході, з Віктором Алексєєнком був знайомий ще раніше.
І коли здавалось, що шлях до мрії відкритий, з’явилися сумніви: Сергію запропонували директорську роботу з великою заробітною платою. Вікторія Зелінська згадує, що тоді він вагався: з одного боку – омріяна власна справа, з іншого – треба про сім'ю дбати, от-от народиться друга дитина. Але дружина підтримала, і вони вирішили, ризикнути.
Альона Зелінська згадує: Сергій, який завжди переймався ветеранами, наголошував, що це соціально орієнтований бізнес, і в інтерв'ю завжди проговорював, що піцерія – це те місце, де ветеранів добре приймуть і допоможуть. До роботи в піцерію залучали учасників АТО, допомагали їм соціалізуватися, реабілітуватися.
За улюбленою роботою. Фото надала Альона Зелінська
Віталій Лелюк розповідає, що ідейним натхненником справи був саме Сергій – його вразила діяльність закладу «Veterano Pizza», який вже існував у Києві, і подібне він запропонував організувати в Херсоні.
«Сергій дуже ініціативний, енергійний, самовпевнений, чого нам не вистачало, – продовжує Віталій. – Основна проблема була запуститися, і ми бачили купу причин відкласти справу. Для Сергія таких проблем не було, він рухався тільки вперед, і це надихало нас. Сергій – як бурхлива річка, його неможливо було зупинити, і ми вимушені були бігти за ним і робити все так, як треба».
Також він згадує, що безкорисність Сергія дозволила бізнесу розвиватися без великих фінансових вкладень чи додаткових ресурсів. Багато він робив власними руками і навіть ввів партнерів в оману, коли казав: ми все придбаємо, кошти є. Це були сімейні кошти Сергія.
Робочі будні піцерії. Власники власноруч облаштовують свій заклад. 2018 рік. Фото надав Віталій Лелюк.
«Для мене він був чудовим прикладом людини, яка не боїться зробити перший крок. Людина, у якої час від плану до дії займає мінімум. Швидкість, з якою він приймав рішення, з якою діяв і доводив їх до кінця, мене вражала. Це стосувалося і бізнесу, і особистих справ. Він сам став вирощувати виноград, і від моменту, коли тільки планував завести виноградник, і до моменту, коли перший раз мене вже пригостив цим виноградом, мені здалося, що пройшла просто мить», – розповідає друг і бізнес-партнер Сергія Віктор Алексєєнко.
Марафон. «Я можу робити все, що захочу»
Попри те, що Сергій у дитинстві перехворів на менінгіт і йому не дозволяли значних навантажень, він завжди займався спортом. У школі й у студентські роки це був баскетбол, потім захопився марафонським бігом, який став однією з пристрастей.
«Він дуже любив різні аскези – розповідає сестра Альона. – Тобто, не курити, не пити. Для нього марафонський біг – це теж своєрідна аскеза. Якщо він сказав, що він це буде робити, він це робив».
Сергій був щасливий, коли пробіг перший марафон в Києві від фонду «Повернися живим», потім 50-кілометровий марафон по пустелі в Олешках витримав...
«Після марафону в Олешківських пісках він повернувся на роботу, ближче вже до вечора, втомлений, дуже втомлений. І не поїхав додому, відпустив кур'єра, якого запросив його підмінити, а сам допрацював вечір, бо вважав, що окрім нього ніхто краще цієї роботи не зробить», – розповідає Віталій Лелюк.
Згодом виявилося, що в лавах ЗСУ Сергій взяв позивний «Марафон». І цей позивний точно відображає його сутність, вважає Альона Зелінська.
Окупація. «Ми знали, що він постійно передавав контакти з локацією росіян»
Бізнес розвивався дуже успішно, у Херсоні відкрили третю точку, планували навесні відкривати заклад у Миколаєві, або в Одесі. Не склалося... Зранку 24 лютого 2022 року, дізнавшись про напад Росії, Сергій з родиною поїхав у Кізомис. Здавалося, там безпечніше. Та майже одразу повернувся в Херсон. Сказав, партнери Віктор і Віталій вже рушили в Миколаїв до військової частини, мовляв, треба з продуктами розібратися, щоб не зіпсувалися. Сім’ї він повідомив, що збирається в територіальну оборону, але сестра Альона вважає, що не пішов туди, бо знайшов якісь контакти зі спецслужбами:
«Якийсь час вони з дружиною жили у нас в Кізомисі. Ми знали, що він постійно передавав контакти з локацією росіян. Ми знали, що постійно хтось щось йому скидав. Ми ніколи не запитували. Він ніколи не розказував».
Дружина Вікторія теж розповідає, що Сергій просив її рахувати вертольоти, але не надала цьому значення – думала, просто цікавість. Потім, коли росіяни увійшли в село, коли почалися обшуки, дружина наполягла, щоб Сергій забрав її з дітьми в Херсон. Згодом з’явилася можливість виїхати з окупації, але Вікторії довелось виїздити без чоловіка, бо він не міг кинути свої справи.
Рух опору. «Можеш цілу книжку написати»
Про те, що Сергій Зелінський очолював рух опору в Херсоні, близькі дізналися вже після його загибелі. Хоча багато хто розумів: він не міг би всидіти і нічого не робити.
«Сергій не та людина, яка чекала б повернення наших військ чи відхід ординців, Сергій робив справу як завжди – якісно», – каже Віталій Лелюк.
Дещо докладніше розповідає колега Сергія Зелінського, ім’я якого задля його безпеки називати зараз не можна:
«По місту він пересувався пішки або на велосипеді. Це дозволяло уникати перевірок на блокпостах. Потім відправляв геолокації ворога».
Про один з епізодів, як Сергій врятував 12 людей, розповів Валентин Кучеренко. Тоді хлопці-тероборонівці, яких росіяни місяць шукали, переховувалися на островах біля Кізомису. Вони «замаскувалися» під рибалок – взяли сумки, спінінги. Потім перебралися на базу відпочинку, де працювала теща Валентина, Таїсія Короткевич, яка теж стала учасницею подій. Десь за тиждень їх виявили росіяни, можливо, побачили з дронів. Хлопці втекли, заховалися. А окупанти влаштували облаву і двох людей забрали, Таїсу Володимирівну теж.
Але все обійшлося, розповідає Валентин, ніхто нікого не здав. Тоді сімдесятирічну жінку росіяни не били, тільки питання позадавали. Бабуся нікого не виказала, і її відпустили.
Тільки після цього сім’я дізналася, що Сергій був у русі опору. Альона навіть не думала, що допит, на який росіяни забирали її з чоловіком, міг бути пов’язаний із братом, бо не знали, чим він займається. Гадали, що це через її депутатську діяльність.
Друзям і рідним Сергій нічого не розповідав відкладав на «після війни». Хіба що зовсім трохи.
«Він розповідав про те, що очолював в Херсоні рух спротиву, про виведення наших хлопців на безпечні ділянки, коли вони потребували його допомоги, бо Сергій дуже добре орієнтувався на місцевості, саме там, де були бої. Але, знову ж, це все було, як у Сергія, поверхнево і скромно. Коли я питав якісь деталі, він казав: «Лелюк, все буде потім, я розповім. Можеш цілу книжку написати», – згадує Віталій Лелюк.
У розшуку. «Наче якогось дуже серйозного злочинця шукали»
Після облави Сергій став переховуватися, і вже на початку червня 2022 року розповідав сестрі, що за ним приходили. Він вже давно жив в іншому місці, але, мабуть, інтуїція спрацювала, і в той день заночував у товариша. А камера відеоспостереження зафіксувала непроханих гостей – озброєні, екіпіровані, з щитами, у касках...
«Вони наче дуже серйозного злочинця шукали, – ділиться Альона. – Ну звичайно, якщо він був керівником опору, то це зараз дивним не здається. А тоді, коли ми цього всього не знали, ми просто знизали плечима».
Облава у помешканні, де тимчасово жив Сергій Зелінський. Стоп-кадр із відео камери спостереження
Шукали окупанти його й у тій квартирі, де вони з дружиною жили. Він виїхав звідти, а росіяни все одно не раз туди приїздили, розповідав родичам Сергій.
У лавах ЗСУ. «Це дуже схоже на Сергія»
Сергій Зелінський виїхав з окупації на свій день народження – 19 липня 2022 року, і не за своїми документами. Три дні з ним не було зв’язку, в сірій зоні потрапив під обстріл, але зрештою дістався підконтрольних Україні територій.
Дружина розуміла: Сергій піде в ЗСУ, але минуло пару тижнів – а він про це і не обмовився. Коли Вікторія сказала, що вона шукатиме роботу, і спитала, чи зможе він підстрахувати, коли діти будуть хворіти, почула: «Ні, не зможу, бо я вже пройшов медкомісію». Так вона дізналася, що він вступив до Збройних Сил України.
Сергій завжди казав, що його не влаштовувала робота на блок-постах. Ніхто не знав, куди він пішов, а він обрав Сили спеціальних операцій. Ще й казав рідним: не переживайте, туди, куди я хочу, мене ще може не візьмуть. Дружина та сестра голову ламали: ну, куди можуть не взяти добре підготовленого, сильного, атлетичного чоловіка? Але його взяли. Якось він сказав дружині, що його можна привітати: він вступив до восьмого полку Сил спеціальних операцій у Хмельницькому.
«А я ж не розуміла, чим вони займаються в цих підрозділах, – розповідає Вікторія Зелінська. – Це вже згодом, коли вони їздили в Литву, коли вони тут готувалися, я бачила цей рівень підготовки. Він приходив дуже вимучений. Навчали їх дуже добре. Забезпечення було, підготовка була, і я була спокійна. Якщо я в Херсоні за нього хвилювалася, то тут вже ні».
Віталій Лелюк каже, що служба Сергія в ССО його здивувала, бо це непрості війська для служби, але, в принципі, це дуже схоже на Сергія.
У бою та побуті. «Три топора» знову працюють»
Побратими називають Сергія Зелінського дуже компанійським, живим, хазяйновитим, відповідальним, відмічають його жагу до життя і бажання розвиватися. Сергій був одним зі старших, але це не заважало йому знаходити спільну мову з усіма.
Побратим Сергія Ярослав розповідає, що спочатку Сергія взяли на відносно безпечну посаду. Але він одразу попросився в бойову групу. Був кулеметником, дуже завзято вчився, вдосконалювався, і за короткий час він став прекрасним воїном.
Незабаром він став заступником командира групи.
«У нього було бажання робити нашу групу кращою, – каже побратим Зелінського Бен. – Перші бойові дії у нас відбулися на Бахмутському напрямку. З ним я ходив в парі, ми одне одного прикривали. Він був готовий віддати життя за побратимів. Він хотів керувати, він хотів розвиватися, він хотів, щоб наша країна перемогла».
Олександр, інший побратим Сергія, розповідав, що той був дуже хазяйновитим і досвід, набутий у піцерії, впроваджував і у своєму житті військового. Він міг сказати, що, наприклад, сьогодні м’ясо замовляти не треба, бо воно буде пропадати. Або ті крупи, які вони фізично не встигали з’їдати, збирав у мішечки-клуночки, відносив у місцевий магазин і просив продавчинь роздавати нужденним бабусям. Олександр каже, що спочатку цього не розумів, але коли вони заходили в той магазин, їх зустрічали зі словами вдячності:
«Він завжди про всіх піклувався, така добра, щира душа, велика душа».
Побратим Лео розповів, що в різних населених пунктах він не втрачав можливість куштувати піцу. Казав, що це професійно, пояснював, що треба знати всіх своїх конкурентів України. Він завжди мріяв про розширення свого бізнесу, викриття нових піцерій по всій Україні. А ще Лео згадав кумедну ситуацію, яка трапилася в Бахмуті:
«Нам повідомили про вихід для підтримки наших побратимів. Ми приїжджаємо, повністю в амуніції, зброя, і говоримо: ми, друзі, ваше підкріплення. А вони: та ні, хлопці, ми ще викликали «три топора». А Сергій жартома і каже: «Ми майже те саме, ми три сивих топора». З того часу кожного разу перед виїздом на інші завдання він посміхаючись промовляв: «Три топора знову працюють».
Сергій Зелінський серед побратимів. Фото надала Вікторія Зелінська
Останнє завдання. «Загинув як герой»
Альона Зелінська розповідає, що 31 травня, лягаючи спати, подумала: «Серьожа скільки для нас зробив... А я за цей час так йому не подякувала. Завтра в мене день народження, він зателефонує, і я скажу, як його люблю, як я йому вдячна».
Але не судилося. 1 червня Сергій пішов на завдання і з нього не повернувся, загинув у бою. Його друг і побратим Бен розповідає, що Сергій взяв полоненого, були поранені, один не міг йти, і його мусили доставити до точки евакуації.
«Була евакуація полонених. Група нарвалася на засідку, Сергій з командиром групи перші вступили в контакт, перші загинули, ми потім взяли в полон агресорів. Я особисто бачив, як це все скоїлось, – розповідає Олександр. – І ще багато місяців собі в голові прокручував, трохи себе звинувачував... Все було миттєво, раптово. Він вчинив дуже мужньо, перший зайшов, прикрив хлопців, тримався. Яка б не була сильна, мужня людина, на жаль, перед кулею всі рівні. Ми всі ним пишаємося. Дуже хочеться, щоб пам'ять про Сергія була дуже довга, і всі згадували про нього».
Побратим Сергія Лео так каже про свого товариша:
«В той жахливий день ми втратили частинку душі, частинку нашого серця. Сергій був більше ніж товариш. Він був братом, нашою надією, нашою силою. Сергій завжди йшов попереду, підтримував нас, коли здавалося, що світ руйнується. Його голос і сміх лунатиме у наших спогадах, а його сміливість надихатиме нас навіть тоді, коли руки опускаються від втоми. Сергій залишив після себе спадщину мужності, дружби та непохитної віри в краще. Пам'ять про нього завжди буде жити в наших серцях і надихатиме нас продовжувати боротьбу за ті ідеї, за які він віддав своє життя».
Вшановуючи героя
На пам’ять про Сергія друзі та сім’я запустили лімітовану серію футболок. Реалізував ідею бренд «Kramatan».
«Ми співпрацюємо за початку нашої справи, Іван (власник бренду – прим. ред.) розробляв нам перший логотип, футболки персоналу, – розповідає Віталій Лелюк. – Жодного разу він за це не брав гроші, і це була принципова позиція. Так і в реалізації цього проєкту все фінансове навантаження лягло на його плечі, за що йому великий респект».
Також Віталій має плани в пам'ять про Сергія втілити в життя те, ще не вдалося реалізувати раніше:
«Історія про відновлення нашої справи набула нових сенсів. Розумію, це буде непросто без Сергія, без команди, яка в нас була, але потрібно відновити роботу, реалізувати всі ті плани, які у нас були з Сергієм. Напевно, ми б їх і з Сергієм не всі змогли реалізувати, бо ми ще ті мрійники. Це надпотужні були ідеї. Чи зможу я хоч щось зробити?» – розмірковує Віталій Лелюк.
Альона Зелінська мріє про відновлення фестивалю «Kizim Юшка Fest», бо це теж частинка пам'яті про Сергія:
«Останнім у нас був фестиваль культурної спадщини, де ми представляли культурну спадщину кожної нашої об'єднаної громади. Тепер, коли все зруйновано і все треба відновлювати, то це як якийсь фундамент того, на чому ми тепер зможемо далі будувати наше життя, вже післявоєнне. Наш фестиваль – це також дуже великий вклад і досягнення саме Сергія, він був тим стовпом, який робив все, щоб наші плани й наші мрії втілити в життя».
А щодо петиції, рідні розуміють, що зібрати підписи – не стовідсоткова гарантія присвоєння Сергію Зелінському звання Героя України, але вважають, що він його заслуговує.
Лариса Жарких, Вгору