Про старовинні будівлі – частину культурної спадщини області та необхідність їх відновлення розповів краєзнавець і архітектор Сергій Дяченко.Гімназія, як частина архітектурної композиції, що утворювала історичний центр Херсона
Будівля гімназії № 20, зведена в 1863 році, – частина містобудівного задуму, втіленого в архітектурному ансамблі історичного центру Херсона. Основою його були й залишаються Краєзнавчий музей, Свято-Успенський собор та 20-а гімназія. Розташовувалися вони на Соборній площі, спроєктованій наприкінці XVIII століття. Краєзнавчий музей відкривав цю архітектурну композицію, а будівля гімназії її завершувала.Колись давно це була незабудована територія, що справді мала вигляд площі, а обидві половини вулиці називалися однаково – Соборна верхня і Соборна нижня, – розповідає Сергій. За задумом перших архітекторів – будівничих міста, фасадна лінія центру повинна була проглядатися з Дніпра, який тоді був головним шляхом до міста. Соборна нижня мала бути забудована одноповерховими чи максимум двоповерховими будинками. А верхня – будинками не вищими за три поверхи.Першою помилкою, яка перекреслила цей намір, стало зведення у радянські часи взуттєвої фабрики, вона була надзвичайно високою і закрила огляд. Пізніше вздовж вулиці Михайлівської звели ще кілька дев'ятиповерхівок, які зруйнували архітектурно-ландшафтну композицію центру. А найгірше, що сталося, це будівництво ТРЦ Суворовського, який просто розчинив у просторі величезні об'єми Успенського Собору, остаточно порушивши гармонію архітектурного ансамблю. Щодо самої гімназії, попри доволі сухе художнє рішення типової навчальної споруди, місцеві архітектори досить гармонійно вписали її в концепцію Соборної площі, і у місці завершення центральної наскрізної алеї, яка оминала собор, влаштували за допомогою огорожі та воріт нішу біля головного входу.
Під час війни гімназія зазнала значних руйнувань. Там залишилися фактично стіни, немає міжповерхових перекриттів. Знищені або сильно пошкоджені майже всі корпуси, що входили до складу гімназії. Утім, на думку Сергія Дяченка, війна, яка багато чого знищує, водночас дає нам можливість переосмислити цінність того, що маємо. Він переконаний: відбудовувати гімназію необхідно у первісному вигляді й разом із тим взятися за реконструкцію всієї Соборної площі, яка має повернути собі статус громадського й містобудівного ядра міста.
Бібліотека, яка була візитівкою та культурним центром Херсона
Бібліотека ім. Олеся Гончара має унікальне розташування. Кубоподібна будівля з цікавою фактурою буквально нависає над Дніпром, і з кожного її вікна відкриваються дивовижні краєвиди. З одного боку – паркова зона вільна від висотної забудови, з іншого – вертикаль античної колони зі скульптурою дівчини з вінком у руці та Дніпро. Ця композиція вертикалі та горизонтального геометричного прямокутника, який підіграє ландшафту, утворює динамічну й виразну композицію. З подібних реалізованих у Радянському союзі бібліотечних будівель херсонська – не просто найцікавіша, вона стала однією з візитівок міста.Гончарівка, як її тепло називають херсонці, була не тільки місцем для читання, а й культурним центром. Тут зустрічалися митці, літератори, театрали, проводилися художні виставки та інші заходи. Бібліотека стала впізнаваним, брендовим місцем, яке любили херсонці та гості. На жаль, сьогодні вона дуже постраждала від обстрілів. І, за словами Сергія Дяченка, влада нібито вже ухвалила рішення її не відбудовувати.
Сам він переконаний, хоча бібліотека сильно зруйнована, варто було б, якщо можливості відновлення в старих стінах не існує, відтворити її заново за тим самим проєктом. Але вже за сучасними технологіями й виправленням недосконалостей проєкту, який все ж таки не розраховувався на посушливий степ.
Великоолександрівська гідроелектростанція – зразок українського модерну
Гідроелектростанція, споруджена в 1922 році у Великій Олександрівці на річці Інгулець, – одна з перших в Україні. За словами Сергія Дяченка, цю промислову споруду створили в стилі українського модерну, розробленого українськими архітекторами на початку XX століття на основі мазепинського бароко. Сергій описує станцію як неймовірно цікавий комплекс, який до руйнування на подив добре зберігся. На зруйнованих стінах всередині були виявлені навіть сліди розписів – периметр споруди був оперезаний декоративним паском на основі рослинних стилізацій.
Не всім відомо, але ГЕС, яка давно не працювала, отримала нове життя у 2017 році, коли попит на альтернативні джерела електроенергії почав зростати. Однак війна внесла свої корективи, і станція дуже постраждала від обстрілів. Сергій Дяченко переконаний: як історична будівля вона заслуговує на відновлення у її первинному вигляді з дамбою й пішохідним мостом, аби бути доступною туристам. У комплекс можна включити кав'ярню. Звідси відкривається чудовий краєвид на селище, неподалік розташований і музей, який дивом залишився цілим. Але історичному центру Великої Олександрівки не пощастило, – на жаль, знищено багато історичних будівель.
Гідроелектростанція в цьому чудовому місці, де річкові пагорби й ліси утворюють дивовижні ландшафти, заслуговує бути одним із брендів Херсонщини. Тим більше, що зразків українського модерну на півдні майже немає, – пояснює Сергій.
Найкрасивіша архітектурна пам'ятка Станіслава
Найкрасивіша старовинна будівля Станіслава, яка збереглася до початку російського вторгнення, – приміщення сільської ради. Ця неоренесансна будівля – своєрідний бренд села. Разом із нею ще шість споруд, розташованих на центральній трикутній площі, є дуже цінними об’єктами, вони формують обличчя селища і розповідають про його багату історію.
Сергій Дяченко згадує: колись на тій площі в центрі стояла старовинна церква, яка фактично слугувала маяком. Але її знесли. Як і іншу церкву неподалік від Станіславського археологічного городища. Така ж участь може спіткати й приміщення сільради. Після влучання в будівлю ворожого снаряда та її часткової руйнації ухвалили рішення про знесення. З чим категорично не згоден Сергій.
Як архітектор він пояснює, чому це так важливо:
Ми маємо йти до того, щоб у нас не тільки регіони бути самобутніми й цікавими, а й щоб у кожного населеного пункту, навіть маленького села, було своє обличчя. Адже це так і було.
Будинок, який був витвором мистецтва, а став символом трагедії
Затоплений будинок Поліни Райко сьогодні став символом багатостраждального Лівобережжя та подій, пов'язаних із повінню після підриву окупантами Каховської ГЕС. Щобільше, це бренд всієї Херсонської області, відомий тепер далеко за межами нашої країни.
Розписи в будинку Поліни – важлива складова українського наївного мистецтва. Як зауважує Сергій Дяченко, Поліна Райко не спиралася на якісь зразки. Вона їх просто не бачила. ЇЇ мистецтво не мало під собою теоретичної основи, а йшло щиро від душі. Вона створила абсолютно унікальну річ, вкривши розписами буквально кожен сантиметр своєї оселі. У цих розписах відчувається певний трагізм її життя, а з низки сюжетів складається цілісна картина створеного Поліною власного всесвіту.
Будинок Поліни Райко – всередині був зведений із саману на дерев'яному каркасі. Після затоплення стіни з усіма розписами попливли, берегти їх від ще більшої руйнації чи відновити наразі неможливо. До війни чимало ентузіастів намагалися зробити цей будиночок музеєм, але встигли лише зареєструвати його в переліку пам’яток. Сергій Дяченко вважає дуже важливим, аби на місці будинку, у якому б вигляді він не зберігся, після деокупації все ж таки створити музейний комплекс. Для втілення цього задуму він пропонує пошукати якісь нестандартні надсучасні рішення для відтворення розписів, оголосити конкурси. Зробити все можливе для увічнення пам'яті про унікальну мисткиню та її роботи.
Фото з альбому Максима Афанасьєва
Ганна Щидловська, Вгору