"У мене пробило дві ноги, руку і зайшов осколок в легені. Я почав задихатися, але я все-таки зміг повідомити по рації, що я поранений. Я був шокований, намагався якось затягнути собі турнікети, хоч я був під завалами".
Ярослав Портьє, на позивний "Ярий", став на захист України за три місяці до початку повномасштабного вторгнення. Він обороняв передмістя Маріуполя та важкопораненим потрапив до російського полону. Йому було 19.
19 квітня 2025, на свій 23-й день народження, Ярослав повернувся додому в межах обміну. Нині з сімʼєю живе у Черкасах та планує долучитися до Сил безпілотних систем.
Про перші тижні оборони Маріуполя на початку повномасштабної війни, примусові "паради" на 9 травня у російському полоні та рідне село на Херсонщині, яке затопило після підриву Каховської ГЕС, Ярослав Портьє розповів Суспільному.
Як розпочався ваш шлях у війську?
Я родом з Херсонської області, з невеликого села Кардашинка, там пройшло моє дитинство. Я підписав контракт з 36-ю бригадою у грудні 2021 року. Я знав, куди йду, готувався морально і фізично. Мені спочатку казали: хлопче, тобі 19 років, а ти вже хочеш в бойовий підрозділ?
Ми мали заїхати в зону бойових дій, і треба було отримати дозвіл батьків. Я розумів, що моя мама так просто цей дозвіл не підпише, але пояснив, що хочу цього і впевнений у своєму виборі. Мама через сльози, після невеличкого скандалу, погодилась.
Сину Олександру на той момент було три роки, він ще був маленький і йому весь час казали, що тато на роботі. 31 грудня 2021 року я зайшов у зону бойових дій.
На початку повномасштабного вторгнення Росії ви утримували позиції в передмісті Маріуполя, де отримали поранення. Якими для вас були перші тижні оборони?
Я спочатку до кінця не розумів моєї ролі. Але коли мій батальйон зібрали на заводі та поставили задачу поїхати у передмістя Маріуполя під назвою Мирне, і там я почав розуміти, що нам треба стримати просування росіян і не дати їм прорвати наш фланг.
2 березня 2022 року у нас було завдання зайняти повністю передмістя — селище Мирне. 1 квітня було затишшя, а коли було тихо — було напружено. І я хлопцям на позиції казав: таке відчуття, що вони перегруповуються, підтягують сили, щоб потім вдарити з тим, чим є, зсередини.
Ми були в кільці, і щоб вийти з нього, треба було пройти 120???? кілометрів. Ми намагалися жартувати, підбадьорювати себе і один одного, але все одно розуміли, що це кільце, це котел.
2 квітня я заступив на пост зі своїм побратимом. О 8-й ранку почався штурм — виїхали два танки, і вони просто по полю, по нас почали стріляли з усього. У нас не було навіть чим уразити танк, бо позакінчувалося все, що могло бути. Окрім стрілецької зброї, вже не було нічого.
Коли я чув в рацію "200", "300", "300", воно почало так морально тиснути. Наша позиція була на передньому краї. Я був на позиції з побратимом Сергієм з позивним "Агроном". Я йому сказав: давай відкривати вогонь по танках, я розумію, що, окрім як ми фарбу подряпати, нічого не зробимо, але треба було щось робити, щоб хлопці могли відійти. Шанс того, що ми виживемо, був один на мільйон.
Танк бачив, що ми по ньому працюємо, і почав щільний вогонь. Ми тоді вкопалися на рівень дороги, зробили кулеметне гніздо, але в нас закінчувалися набої. В один момент нас контузило — ми впали. Сергію важче було, бо він старший за мене, але встали і продовжували вогонь.
Чи вдавалося підтримувати звʼязок з рідними, які опинилися в російській окупації?
У Кардашинці в мене було дуже багато родичів — батьки, син, брат. Крайній раз я з ними перед полоном звʼязувався 20 березня 2022 року. Мій батько в окупації допомагав диверсійно-розвідувальній групі, він через річку постачав їм їжу. Мій тато допомагав їм, хоч і розумів всі ризики. Брат їздив на мопеді по всіх магазинах і купляв продукти, він в різні магазини їздив, щоб росіяни нічого не запідозрили, бо він скуплявся на велику суму. Мама пекла ящиками пиріжки, а батько їх доставляв нашій ДРГ, вони були дуже вдячні йому.
Біля мого дому недалеко стояв російський "Град". Там були танки. Моя бабуся знайшла, кому передавати координати про пересування російської техніки, і наші хлопці багато техніки вразили, про яку вона повідомила. На жаль, вона не могла довго виїхати і була в окупації до 2025 року, але зараз вже в безпеці.
Тато з мамою встигли виїхати до того, як односельці їх здали. Росіяни ходили, шукали батька, прийшли на подвірʼя тітки і застрелили собаку. Не вірили, що батько поїхав. Потім вже дізнався, що коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, то мої тітка і дядько загинули: вони втонули, і їхні тіла впізнали за волоссям.
Як вам вдалося евакуюватися після поранення?
Один з ударів танку був прямо біля нашого окопу, до нас залетіли осколки. Сергій одразу загинув на місці — йому осколок якось попав у скроню. А в мене пробило дві ноги, руку і зайшов осколок в легені. Я почав задихатися, але я все-таки зміг повідомити по рації, що я поранений. Я був шокований, намагався якось затягнути собі турнікети, хоч я був під завалами.
Прийшов побратим, почав мене діставати, я задихався, мене поклали на ковдру затягнули в хату, бо сам йти я не міг. Потім на пробитих колесах ми їхали на евакуацію, але нас ніхто не зустрів, і ми не знали точно, де ця точка евакуації. На той момент я втратив вже дуже багато крові, тож почав засинати. Ми приїхали до закинутого магазину продуктового, там мене вивантажили і обперли об холодильник з морозивом.
Приїхала машина евакуації, зупинилася біля магазину. Я пояснив медикам ситуацію, але вони не встигли мене забрати, вони спустилися вниз, бо російська артилерія влучила в машину. Вона почала вибухати, і знов все летіло на мене. Але пощастило, що я встиг впасти між холодильниками, і один з них взяв на себе основний удар вибухової хвилі.
Вийшли медики з підвалу і забрали мене, але тим часом вже почали росіяни працювати артилерією по цьому магазину. У тому підвалі було багато поранених — вони просто качалися по підлозі від болю, бо не було знеболення.
В госпіталь треба було їхати на завод Ілліча, але нова машина не могла під'їхати, бо наш квадрат був під постійним обстрілом. В госпіталі мені надали допомогу, витягли осколки з руки, перевʼязали. Через втрату крові було дуже холодно. Медсестра на мене ковдр з пʼять наклала. Дуже важко було дихати, я лежав і розумів, що просто борюся за життя.
Потім наш госпіталь почали перевозити, ми, мабуть, підвалів чотири змінили. Було дуже багато поранених — людей 300. Не було місця їх нормально розмістити, то хлопці просто на дверях лежали. А потім розбили наш склад, де медикаменти зберігали.
У нас був вибір: здатися в полон або померти там. Першими в полон виходили жінки, потім важкопоранені. Це було 12 квітня 2022 року.
Чи надавали вам медичну допомогу у російському полоні?
Коли ми потрапили в полон, спочатку нас завезли в такі корівники, великі ангари. Мене помилково поклали до непоранених, тому спочатку ніякої допомоги не було. Потім нас відвезли в Оленівську колонію, десь тиждень ми там були. Там була жахлива "прийомка": били дуже сильно всіх.
От мене коли заносили на ношах, то наглядачі дали запотиличник і хлопців били, поки вони мене несли. В Оленівці мені надавали допомогу наші медики. Коли ми виходили в полон, то мені в кишені понапихали різні таблетки, які були, знеболювальні, то я їм там роздавав, бо розумів, що комусь ще гірше ніж мені, собі нічого не залишив.
Мені робили перевʼязки, перевели в окремий барак, де були всі поранені. До нас приїздила дуже хороша медсестра з Донецька. Вона брала номери телефонів рідних полонених і дзвонила їм, щоб повідомити про полон, привозила хлопцям цигарки, щось перекусити, ковбаски трошки.
Росіяни якось побачили, що вона нам це приносить, і заборонили їй це робити, але вона все одно приносила, ховала. І нічого за це не просила. Там були хороші медсестри, вони тихенько нам дякували за захист, казали "Слава Україні", казали, що чекають Україну.
Більшість часу ви перебували в Луганській колонії суворого режиму. Чи була там можливість отримувати медичну допомогу?
Самі росіяни нам допомогу надавати не хотіли — рятували бойові медики, які теж були в полоні. Максимум, що росіяни приносили, — якісь бинти для перевʼязок, ліки. У нас були такі випадки, що у хлопців там, у кого куля в кістці вже почала заважати, у кого осколки.
В нас був бойовий медик в полоні, нейрохірург, то росіяни дали йому добро видаляти кулі та осколки. Переді мною був хлопець, якому кулю мали з кістки дістати, але лікарю не вдалося. Я був наступним на операцію, бо в мене в нозі був осколок, який стирчав і мені дуже заважав. Тоді я ще не міг ходити. Місяці через два-три після видалення осколка я зміг знов ходити.
Якими були ваші умови перебування в полоні?
Там все за розкладом: підйом, зарядка, сніданок, ранкова перевірка, обід, вечірня перевірка, перегляд телебачення, відбій. Духом не падав через думки про родину, про те, що я повинен буду їх знайти.
На кожному допиті я думав про сина. Що я йому потрібен і що я маю бути для нього прикладом, і я повинен витримати все. Щоб розповісти йому справжню історію, щоб він знав, хто його тато і що він робив.
Більше ніж пів року я ще не міг працювати, бо ледве ходив. А потім зрозумів, що треба якось рухатися, була можливість спортом займатися. Бувало раніше вставав, до підйому, щоб позайматися.
А взагалі, змушували хлопців виходити траву щипати по колонії рачки. Багато завантажували-розвантажували різного — борошно, картопля. Більшість хлопців в полоні самі йшли працювати, бо там важко морально, а робота відволікала. Я, коли виходив працювати, розвантажував фуру з овочами, перебирав їх, то мені було легше, ніж сидіти на ліжку і мучити себе думками. За роботу давали по дві сигарети і на одну чашку чаю на день більше.
Але роботу пропонували не тільки таку: дехто погоджувався йти працювати в адміністрацію. Люди різні там були і по-різному реагували на перебування в неволі.
Ми жили в бараках, там такий дворик був і локальний сектор чоловік на 500. Двоярусні ліжка, у спальному секторі було 120-130 людей. Умови були мінімальні — ліжко, постіль, форма на розміри два більше.
Яким було харчування в полоні?
Нам давали перловку, ячну кашу, пшеничну, супи різні, щось типу борщу, свєкольнік цей їхній, розсольник. Взимку нам це не варили, там просто були такі концентрати в банках, його кипʼятком розводили і картоплі додавали. В сезон, коли літо, там привозили свіжі овочі, тобто капусту, картоплю, то вони вже самі робили супи.
На Великдень до нас в колонію приїздив священник, нас святив водою, комусь хрестики давав, іконки. Там також були паски, яйця. Навіть давали колись по дві цукерки — було так по-святковому. На Новий рік могли там тушковану картоплю зробити, з якимось м'ясом, капустою.
Який епізод перебування у російському полоні був для вас найскладнішим?
Мій найстрашніший сон — "парад" на 9 травня. У них такий маразм в голові — ставили завдання зробити з дерева чи картону макети танків, "БУКів", "С-300". А потім ми одягали на себе ці картонні макети і виходили на "парад", а позаду маршували всіма відділеннями. Відмовитися від цього було неможливо.
Чи була можливість звʼязатися з рідними, перебуваючи в полоні?
Не давали писати і тим паче дзвонити. Ніякого зв’язку не було, один лист за три роки я отримав, за пару місяців до обміну. І він додав ще сил, бо там я дізнався, що рідні живі. А із зовнішнього світу, був тільки телевізор та пропаганда.
Нам вечорами показували їхнє телебачення. Ми розуміли, що там пропаганда, але можна було якось робити з неї висновки. Якось вони показували, що штурмували Бахмут, і так ми розуміли, де приблизно лінія фронту зараз знаходиться. Там само я дізнався про підрив Каховської ГЕС. Звісно, там українців в усьому звинувачували, але ми так могли хоч щось знати про те, що відбувається в світі.
Як ви дізналися про те, що скоро будете вдома? Які емоції у вас були?
Я про обмін дізнався за кілька днів до того, як офіційно повідомили про це, тоді я не повірив. Тоді був обмін молодих, тих, хто народився після 2000 року. Це якраз напередодні мого дня народження було.
Спочатку нас забрали, перевезли на іншу колонію, потім автобусом везли, завʼязали руки і очі. Був момент, коли ми довго чекали, тільки слухали, як літаки заходять на посадку і йдуть на зліт — майже добу нас тримали в ангарі. Потім ми зрозуміли, що ми чекаємо, коли ще хлопців привезуть. Далі було ще кілька перельотів, і вже як були в Білорусі, то зняли маски і розвʼязали руки.
Коли нас посадили в автобус, там на місці в кожного був такий пакуночок з їжею, консервами, водичкою. Ми перекусили, і потім ми почали їхати, і я розумію, що ми сильно якісь вільно їдемо, ніхто на нас не кричить, ніхто нам ніяких команд не дає.
Біля кордону зустріли автобус з росіянами, яких везли з нашого полону. То вони там виходили з такими рюкзаками, відгодовані, видно, що непогано себе тут почували. А у нас забрали все, і хрестики, і обручки, ніяких речей з собою не було. Це трохи зачепило.
Так ми помінялися автобусами, а коли вже переїхали наш кордон, то в гучномовець оголосили: "Вітаємо вдома, хлопці!" Якось так легко відразу стало, аж сльоза скотилася.
До мене підійшла Юлія Павлюк з координаційного штабу і привітала, бо якраз 19 квітня був мій день народження. Подарувала мені футболку і книжку. Я був здивований, що зі мною фотографувалися. Це був найкращий подарунок на день народження — воля.
Якою була перша розмова з рідними після повернення з полону?
На момент повернення я тільки завдяки єдиному листу знав, що мої рідні живі. Коли нас відвезли в лікарню, там вже подзвонив мамі. Вона плакала, всі були дуже раді. Мама, дружина, син і брат приїхали до мене, і це були незабутні емоції.
Сину не казали, що я в полоні. Він з дружиною жив у Німеччині, і йому казали, що я на роботі. Він знав, що тато військовий і його захищає. Я вже сам йому все розповів, коли повернувся.
Як ви опинилися в Черкасах і чому вирішили тут залишитися?
Я взагалі в Черкаси приїхав на лікування, але так вийшло, що мені сподобалося місто, і я вирішив, що я тут і залишуся. Мені тут все підходило: і річка, і менталітет людей. Я багато друзів до себе перетягнув, мій кум зараз тут теж з родиною, ми з ним разом служили, він теж пройшов полон, але пізніше звільнився.
Живемо зараз з дружиною, сином і її донькою в Черкасах. Збираюся тут вчитися на реабілітолога, але заочно, бо я готуюся долучитися до Сил безпілотних систем. Я був дуже вдячний всім, хто брав участь в цьому обміні, хто мене витягнув з того пекла, я нарешті вдома, я роблю те, що я хочу робити.
Джерело – Суспільне
