У цивільному житті Василь Паламарчук — професійний адвокат у «Херсонській колегії адвокатів». На війні саме його спеціальність стала натхненням для «другого імені» — позивного «Адвокат», а історія служби військового тягнеться ще з часів АТО.«Маю досвід війни в АТО з 2014 по 2015 рік у 28 бригаді, в артилерії та потім у піхоті. Після цього була перерва, а потім наступний досвід почався вже у лютому 2022 року. З 15 лютого нас почали мобілізовувати. Служба почалася з 24 лютого в одному підрозділів, але так як ми потрапили в оточення, то в той же день і закінчилася. Після цього я вибрався з оточення і потрапив аж у Київ. Тому що на той момент Херсон вже окуповували. Не було ні формувань толком, ні правоохоронних органів. Вони залишили Херсон», — розповідає Василь.
Василь Паламарчук з побратимом«Спочатку був кулеметником-розвідником. Був одним із перших, хто заходив у Бучу. Ми тоді прикривали. Потім уже перейшов із розвідки у звичайну стрілецьку роту. Був головним сержантом протитанкового взводу. Далі… Що далі? Далі на Миколаїв, Херсон. Ми були в херсонських степах, вивели нас за три дні до звільнення Херсона. Пів року ми за нього «бодались». А десь, не пам’ятаю, чи 8, чи 9 листопада нас вивели в Київ. І звільнення Херсона відбувалося без нашого підрозділу.
Потім нас закинули на Харківський напрямок — місто Вовчанськ, воно ж «Очковськ». Там побули на кордоні з Російською Федерацією, якраз де Шебекино. «Дамбілі Бебекіно» чи «шембілі Бебекіно» — це ми. А вже звідти — на Бахмут.
У Бахмуті нас на чотири, ні, на вісім тижнів вистачило. Потім уже нас розмотало — і батальйон вивели на відновлення. А після цього Соледар іде, вже шостий місяць на Соледарському напрямку», — додає військовий.
Василь Паламарчук — автор книги «Військовий непотріб», у якій він розповідає про події на Донбасі у 2014 році. Під час служби військовий вів відеощоденник, у якому фіксував, що відбувалося навколо. Згодом ці короткі відео з описами його буднів на фронті стали матеріалом для книги.
«Писалася вона довго, нудно, однак був період в житті, коли вона все-таки була написана. І в 2019 році вона побачила світ. І в принципі це книжка, яка вже пережила 5 перевидань. З різним накладом, десь по тисячі штук. Досі має право на існування», — коментує свій досвід письменництва Василь Паламарчук.
«Військовий непотріб», автор Василь ПаламарчукВійна у прозовій формі
На офіційній сторінці Всеукраїнського форуму військових письменників у Facebook можна знайти короткий, але красномовний опис: «Літературний фестиваль, що об’єднує військових авторів».«У 2019 році, коли моя книжка тільки вийшла, і я сам займався її розповсюдженням. Дзвонить Таня (Тетяна Пилипець, співзасновниця Всеукраїнського форуму військових письменників — ред.) і каже: «Я зі Львова, директорка бібліотеки (Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука — ред.), і знаю, що ви надрукували книжку. Ми хочемо вам допомогти. І взагалі у нас ідея форуму військових письменників. Ми вам оплатимо дорогу і хочемо провести цей захід на базі бібліотеки.
Влад Якушев тоді був одним із зачинателів цього всього. Якраз їхня 14 бригада міняла 28. Ну і з того моменту я приїхав у Львів, побачив всю цю двіжуху письменників, авторів. Про когось я знав, книжки когось я читав. А когось побачив вперше. І після цього в нас вже почалася навіть не співпраця, а дружба. Тому що перетиналися потім і надалі з хлопцями, з дівчатами на різних теренах, допомагали одне-одному. Приїжджали коли вже форум розрісся, коли там вже народу було дохрен*ща. Бачиш людей, яких знаєш. А вони, виявляється, пишуть. І вони — поважні митці», — розповідає Василь.
Василь Паламарчук залишає автограф у книзі власного авторства/Фото надане Громадському радіоОкрім літературних заходів, волонтерський центр на базі бібліотеки надає військовому допомогу.
«Вони займалися цим від початку вторгнення, ще у 2014-2015 роках. Просто у масштабах АТО це було зовсім інше. Коли почалося повномасштабне вторгнення, постало питання: у нас була гвинтівка, а на неї не було патронів. Навіть мисливських. Тобто в Києві їх не було. І тоді кажу: «Тетяно, не знаю де, але треба патрони». На початковому етапі вторгнення дефіцит був у всьому. Каже: «Якби ви бачили, з яким поважним виглядом на мене дивились, коли вже розібралася з ситуацією, прийшла в магазин. І вивалила всі знання, які я знаю про 308 калібр». Тоді це була серйозна підтримка. І сітки нам направляли, грілки, шкарпетки, смаколики різні. Завдяки Тетяні у нас і тепловізор з’явився, і коптер. Він уже почив. Загинув на полях Донеччини», — ділиться Адвокат.
Побратим Василя з волонтерською допомогою від Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука
Василь з волонтерською допомогою від Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа ІваничукаПро військову літературу та суспільство
Василь розповідає, що на початку великої війни продажі книжок були дійсно на високому рівні, проте з часом ажіотаж минув.«На нашу громадськість література ніяк не вплине. Тому що люди не читають. Так, є та частина населення, яка читає. Вони вже знають, мають уявлення про те, що відбувається. Звичайно, не у деталях, але загальна картина, як війна влаштована, є. Вони в курсі. І основними читачками є жінки. Чоловіки, на жаль, не читають. Якраз та маса, яка повинна воювати, не читає», — коментує він.
Також письменник звертає увагу на те, що масово суспільство починає цікавитися військовими авторами та авторками тільки після їхньої смерті.
«Є у нас такий серед письменників військових жарт: «Твої книги стануть популярними тільки після того, як ти собі башку знесеш». Гемінґвей — військовий письменник, став популярним після того, як застрелився. І так далі. Насправді популярних і видатних військових письменників, які стали відомими за життя, досить мало. Єдиним, по-моєму, хто став видатним і живим, це у нас був Толкін. Ну й Еріх Марія Ремарк. Але це, скоріше, виключення із правил. Йому пощастило, що у нього таке ім’я, запам’ятовується», — ділиться роздумами Василь.
Василь Паламарчук з побратимами/Фото надане Громадському радіо«…зрештою люди закінчаться. І цю ділянку фронту прорвуть»
Свої роздуми Василь Паламарчук називає «сухою статистикою», оскільки для розуміння ситуації та подальшого її розвитку вистачає лише переглянути штатно-посадову книгу:«Дивишся, скільки втрат було поранених і вбитих за певний період часу. Все. І ти чудово вмієш рахувати, що зрештою люди закінчаться. І цю ділянку фронту, де знаходишся, прорвуть. Тому, що на місце загиблого чи пораненого ніхто не приходить. От і все».
Також на стан речей впливають втрати не тільки безпосередньо у бою, а й стан здоров’я військових через довготривале перебування на фронті.
«Військові хочуть бачити, як це слово називається (згадує), справедливість. Кількість серцевих нападів, смертей від інфаркту та інсульту починає збільшуватись. У нашому підрозділі за цю ротацію вже двоє померли саме від сердечних хвороб. І кількість обмежено придатних збільшується. Взагалі, ефективність впала.
Ранок у мене починається вже з трьох «колес» зранку, ще одне — ввечері. Раніше було 5 зранку, одне в обід та три ввечері. Зараз курс закінчився, але деякі з них я буду пити все життя. Нам потрібна заміна. Не те, що заміна, хоча б нам потрібне поповнення.
Люди йдуть, а на заміну ніхто не збирається йти. І суспільству це абсолютно в кайф. Тому що є десь там війна, ті, хто народився для війни. І хай вони там за мільйони воюють. А нам мільйони не треба. Ми тут спокійно в тилу будемо «просувати економічний фронт».
А я кажу про те, що яким би я вже досвідченим і хитрим воїном не був, я б мав просто в один день закінчитися. І таких як я досить багато. Тому що множинні контузії своє дають, нові хвороби. Ми — не молоді. І всі ці болячки, на які не звертали уваги, загострюються. Ось і все. Людей у нас немає. А ті, хто є в строю, вони вже… моторесурс їхній закінчується», — каже Василь.
Валерія Саранча для Громадського радіо
