Наприкінці жовтня 2022 року росіяни, які утримували Херсон та навколишні населені пункти, почали готуватися до відступу. Вони вивозили на лівий берег області техніку, документи, особовий склад, а також цивільних заручників, яких тримали у катівнях міста.20 жовтня з ізолятора тимчасового тримання Херсона вивезли 36 полонених. Серед них було чотири жінки, зокрема Ольга Черняк та Світлана Шукайло. Їх спочатку доправили до Голої Пристані, а пізніше – до Новотроїцького, де вони провели понад пів року.
У травні 2023 року росіяни вивезли жінок з поліційного відділку в Новотроїцькому та залишили на узбіччі окупованого міста. Їм довелося подолати близько чотирьох з половиною тисяч кілометрів, щоб повернутися на підконтрольні Україні території.
Про те, як росіяни вивозили полонених, поспіхом готували нові камери для них та утримували цивільних заручників на окупованому лівобережжі Херсонщини, Ольга та Світлана розказали ZMINA.
До повномасштабного вторгнення Ольга Черняк працювала головною державною соціальною інспекторкою в Херсоні. Навіть після окупації вона та її колеги продовжували роботу.
Однак 10 серпня 2022 року жінку затримали. Її відправили в ізолятор тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, 3.
Росіяни звинувачували посадовицю у співпраці з українськими військовими та за будь-яку ціну хотіли, щоб вона у цьому зізналася.
Жінку завели у кімнату, звідки регулярно доносилися крики, посадили стілець, під’єднали дроти до пальців рук та розпочали допит. Росіяни застосовували струм, доки Ольга не почала втрачати свідомість. Вже у камері у неї стався серцевий напад. Тоді наглядачі привели до неї іншого полоненого – мануального терапевта Михайла. Він і допоміг жінці.
На Ольгу завели “кримінальну справу”. Однак, у чому саме її звинувачували, жінці так і не повідомили.
У камерах ІТТ полонянка провела понад два місяці. За цей час її тричі водили на допити: змушували писати те, що хотіли представники РФ, залякували, що перевезуть її до Донецька, посадять за ґрати на 10 років та увесь цей час катуватимуть.
Зрештою Ольга стала однією з цивільних заручниць, яких окупаційні війська забрали із собою на лівий берег Херсонщини.
Будівля херсонського ІТТ Фото: ZMINA“Усіх відпускають додому”
З 18-19 жовтня у херсонському ІТТ почався небувалий рух – людей викликали з камер, казали, що збираються всіх відпускати. Так згадує ті дні Ольга. Її тримали в ІТТ вже третій місяць, і понад усе вона сподівалася звідти вибратися.Як потім з’ясувалося, частину заручників і справді відпустили, розказують колишні полонянки, однак більшість перевозили до інших місць несвободи: до Сімферопольського СІЗО №2 та незаконних місць утримання у Каланчаку та Генічеську.
Близько третьої години ночі 20 жовтня Ольгу та її співкамерницю розбудили та наказали збирати речі, бо усіх відпускають додому.
“Ми повірили. Зібралися додому, щасливі. Та не так сталося, як гадалося”, – розказує Ольга.
Жінку спочатку залишили в “стакані” – маленькій та вузькій камері, де може сидіти чи стояти одна людина.
Її виводили звідти, саджали до автозаку, відправляли назад до “стакану”, і, зрештою, завели в іншу машину, де було ще три жінки. Усі вони вже зрозуміли, що додому ніхто не їде.
Серед заручниць в автозаці була Світлана Шукайло. До повномасштабного вторгнення вона працювала заступницею директора Херсонської філії Інституту охорони ґрунтів. Коли росіяни захопили Херсон, жінка залишилась удома, опікувалась своїми літніми батьками, підгодовувала бездомних тварин та разом з іншими містянами допомагала пекти хліб для мешканців одного з приміських селищ.
Росіяни затримали Світлану 17 серпня. Їй, як і багатьом іншим цивільним заручникам, військові та силовики РФ закидали співпрацю зі Збройними силами України.
На момент вивезення, жінку тримали в ІТТ Херсона понад два місяці.
Коли росіяни прийшли до її камери у ніч 20 жовтня, жінка навіть не сподівалася, що вони когось відпустять.
“Ми здогадувалися, що відбувається щось серйозне. Звуки вибухів чулися частіше та гучніше. Ми зрозуміли, що нас тягнуть на той берег”, – переповідає Світлана.
За словами жінок, у той день з Херсона виїхало щонайменше 8 автозаків із полоненими. Ольга чула, як один з керівників ІТТ, Андрій “Злий”, говорив, що він відправив п’ять автозаків до херсонського СІЗО, і три залишив для ізолятора тимчасового тримання.
Тільки з ІТТ 20 жовтня росіяни вивезли 36 заручників.
“Нами прикривали військову техніку, коли переправляли через Дніпро”, – розказує Ольга.
Так, за її словами, росіяни заганяли на понтони військову техніку, а між нею – автозаки з полоненими.
“Було дуже страшно. Ми боялися, що, як прилетить, нас ніхто не врятує“, – додає жінка.
Поряд з полонянками у автозаці розмістили каністри з бензином. Через сильний сморід пального жінкам ставало погано. Вони просили відкрити вікна, однак їх ігнорували, допоки Ольга не почала втрачати свідомість. Тоді вона отримала черговий серцевий напад.
Проміжна зупинка
Усіх 36 полонених привезли до ізолятора тимчасового тримання у Голій Пристані.“Уздовж коридору стояли озброєні військові. Вони кричали на нас та заганяли у вже відкриті камери”, – згадує Ольга.
Чотирьох жінок посадили у камеру №9, розраховану на двох людей.
“Усередині було брудно, темно, сиро та холодно. І сильний сморід стояв”, – розказує Світлана.
У камері було вікно, але відкрити його було неможливо, додає вона.
Перші кілька днів заручниць не годували взагалі. З харчів було лише те, що вдалося забрати з ІТТ – трохи яблук, печиво, сушки та інші дрібниці, пригадують жінки.
“Спочатку до нас ставилися, як до ув’язнених, – переповідає Світлана перші дні в Голій Пристані. – А як сказали, що ми полонені, стали трохи ліпше з нами поводитися. Навіть старший там, Володимир Володимирович, почав інакше на нас дивитися”.
Володимир Володимирович – місцевий колаборант, який раніше працював у Голопристанській виправній колонії № 7 у Збур’ївці, розказують жінки.
За кілька днів місцеві мешканці дізналися, що до ІТТ привезли нових полонених, і почали через начальника передавати туди їжу. Володимир приймав і готову їжу, і продукти, з яких його дружина готувала для заручників.
Однак цих харчів критично не вистачало на всіх, наголошують колишні полонянки. Наглядачі ж часто роздавали щось схоже на кашу з дерті, однак їсти це було неможливо, згадують жінки, тож її викидали.
У Голій Пристані жінки та більшість інших полонених провели 10 днів. П’ятьох перевезених з Херсона ще раніше відправили до Каланчака. Про це полоненим розказав старший по ІТТ Володимир.
Зранку 30 жовтня полоненим знову наказали збирати речі, посадили їх у автозаки та повезли на Схід, у глибокий тил.
Сморід, задуха та голодування
Машини з полоненими спочатку приїхали до Чаплинки. Там росіяни залишили близько 10 заручників. Решту повезли далі – до Новотроїцького, де їх розмістили у відділку поліції.Там полонених зустрів місцевий колаборант Едуард Юрійович Бондаренко. Він спитав, чи є у полонених із собою матраци.
“Вибачте, не встигли підготуватися”, – саркастично кинули йому у відповідь жінки.
Приміщення було геть не розраховане для тримання такої кількості полонених – у черговій частині районного відділку було тільки дві камери для адмінпорушників. За спогадами жінок, розміри цих камер не перевищували 2 метри в ширину та 2,5 метра у довжину, однак часом у кожній з них тримали до 15 полонених чоловіків.
“Нас, жінок, запхнули у пусту кімнату з голими стінами. Ні розетки, ні крана, ні туалету. Одне вікно, й те ДСП забите”, – описує Світлана їхнє вже третє місце утримання.
Це було невелике приміщення на першому поверсі, яке колись слугувало архівом. Неподалік від кабінету розташована чергова частина, де постійно були охоронці. Це давало змогу жінкам час від часу підслуховувати їхні розмови.
Пізнього вечора 30 жовтня їм в кімнату принесли два матраци. Вони були брудні та смерділи сечею.
“Ми накрили їх своїми ковдрами та простирадлами, що привезли ще з Херсона. Так і перебули першу ніч”, – розказує Світлана.
Жінкам здавалося, що у цьому місці незаконного утримання про них забули:
“З нами до Новотроїцького приїхав “Злий”. І як тільки нас сюди привезли, він сказав: “Баби нам не потрібні”. Після цього він до нас не приходив. Ніхто не приходив”.
Перебування у відділку поліції жінки описують, як витончені, сплановані та довготривалі тортури.
“Здавалося б, нічого такого, однак кімната без вентиляції, без денного світла, ти навіть до туалету піти не можеш – треба проситися”, – переповідає Світлана.
До вбиральні, за її словами, жінок виводили тричі на день – не по графіку, а коли заманеться охоронцям.
“А вони весь час зайняті були – то базікали, то курили”, – додає жінка.
Регулярно митися у більш-менш нормальних умовах полонені теж не могли – за понад пів року перебування у Новотроїцькому, жінок виводили в душ близько трьох разів.
“У нас була маленька миска, у якій ми розводили гарячу воду. Її нам приносили охоронці в чайниках. Так ми постійно обтиралися, щоб хоч якось утримувати себе в належному вигляді”, – переказує Світлана.
Однак і гарячу воду часом доводилося випрошувати, як і усе, що могло хоч трохи полегшити їхнє перебування в ув’язненні.
Через задуху жінкам постійно було погано, і доводилося викликати лікарів. Зрештою, лише за півтора місяця їхнього там перебування охоронці погодилися прорубати в ДСП невелике віконечко, щоб в кімнату заходило свіже повітря.
“А за ДСП ставні метелеві. То ми бачили лише смужку світла через них”, – згадує Світлана.
Через відсутність свіжого повітря, полонянкам постійно хотілося спати. Вже за два тижні перебування в камері жінки помітили, як без фізичної активності стали боліти м’язи.
“Ми могли ходити хіба по периметру свого матраца, тож ми переважно або сиділи, або лежали”, – згадує одна з колишніх заручниць.
Жінкам спочатку не надавали навіть засоби гігієни:
“Мені 47 років, а я стою і розповідаю сопляку тридцятирічному, що у мене місячні йдуть, і мені потрібні прокладки. “Що дивишся на мене? – кажу. – Я тебе не просила мене красти з дому і везти сюди”, – розказує Ольга.
Після цього жінкам принесли шампунь, мило, порошок та прокладки.
Одного дня колаборанти-наглядачі сказали жінкам, що усіх заручників мають випустити з ІТТ до Нового року. Однак час ішов, а про звільнення більше не йшлося.
“Кожного дня ми втрачали надію. Вже 30 грудня. Вже 31 грудня. Вже січень, а про нас ніхто не згадує”, – переповідає Світлана свої тодішні переживання.
Невизначений стан та відсутність жодної інформації щодо майбутнього найбільше гнітило заручниць. Щоразу, як відкривали двері камери, жінки запитували, коли їх нарешті звільнять.
Вони усіма способами намагалися привернути до себе увагу та добитися, якщо не звільнення, то хоча б оголошення підстав, з яких їх тут тримають.
За словами жінок, ще у херсонському ІТТ їм казали, що проти них завели кримінальні провадження, однак вже у Голій Пристані начальник повідомив, що жодних матеріалів їхніх справ йому не передавали.
На початку березня до Новотроїцького приїхали представники ФСБ. Вони пообіцяли жінкам “подарунок” на 8 березня – звільнення. Однак цього не сталося.
У середині березня Ольга запропонувала Світлані оголосити голодування.
“Вони думали, що це несерйозно, та ми 10 днів відмовлялися від усього”, – згадує Ольга.
Жінки їли лише хліб та брали теплу воду на чай.
“Я сказала, що як на нас не звернуть увагу, то я й це перестану брати”, – додає колишня полонянка.
Голодування спочатку спрацювало – до жінок прийшли співробітники ІТТ та склали щодо них запит до центральної поліції – чи є за що їх тримати далі? Однак на цьому усе закінчилося.
У квітні росіяни поміняли адміністрацію регіону. Так, призначили іншого керівника конвойної служби та начальника ІТТ.
Жінки згадують, як обурився новоприбулий очільник ізолятора: “Ви що, на підлозі спите без ліжок?”. Однак він так нічого і не зробив, аби це змінити.
Спитав він і про те, чи добре полонених годують. На це жінки запропонували йому самому спробувати “їжу”.
“М’ясні консерви були такі, що й у туалеті не тонули. Їх відкриваєш, і вже на блювоту тягне. Та доводилося їсти і це, бо нічого не було”, – згадує Ольга.
Зазвичай полонянки отримували дві пачки локшини швидкого приготування та банку м’ясної консерви на цілий день для п’ятьох людей, розказує Ольга. Питної води в камері не було – тільки з крана.
“Це було страшно. Я навіть не думала ніколи, що буду збирати зі столу крихти, їсти їх та радіти. Що я буду плакати, коли мені дають варену картоплю”, – розказує Ольга.
Від такого харчування у жінки загострилася алергія, а на тілі з’явилися висипання, які у тих умовах неможливо було належно обробляти.
4500 кілометрів додому
Час від часу до ІТТ приїздили представники окупаційної влади та російські військові. Так, одного разу прибув поставлений окупантами начальник поліції Генічеського району.Він зайшов до кімнати, де утримували жінок, та побачив саморобний календар – Ольга позначала на стіні кожен день, що була в полоні. Це був 235 день. Світлана згадує, як військовий буркнув, що це задовго, та становище жінок це не змінило.
У травні до поліцейського відділку Новотроїцького приїхав черговий високопоставлений офіцер. Жінки чули, як його називають генералом.
Ользі вдалося підслухати його розмову з місцевими окупантами та колаборантами: він давав їм 120 годин, щоб розсортувати полонених:
“Якщо є справа – покарати, якщо немає – відпустити”, – наказав генерал.
Вже за кілька днів, 17 травня, до ІТТ приїхали ще двоє представників окупантів та викликали Ольгу.
Спочатку розповідали про те, яка “чудова Росія”, згадує жінка. Після цього їй наказали написати три розписки.
У першій військові вимагали зазначити, що жінка не знає, як саме вона опинилася у відділку поліції Новотроїцького.
“Як це я не знаю? – обурилася Ольга. – Я знаю. Мене викрали з дому, привезли в ІТТ, перевезли до Голої Пристані, а потім – сюди. Тут тримають майже 7 місяців”.
На це військовий відповів, що вона або буде писати те, що їй кажуть, або й далі сидітиме у відділку.
У другій розписці вона під диктування писала, що у поліцейському відділку не було ані фізичних, ані психологічних тортур, а отже претензій до керівництва відділку вона не має.
В останньому папірці йшлося про те, що Ользі повернули усі її особисті речі.
Після цього жінці наказали йти збиратися, і вона запитала чи відпустять Світлану. Однак росіяни планували звільняти жінок “по одній на день”.
“Я так не поїду. Куди я без неї? Як її не відпустите, то і я буду сидіти”, – сказала жінка окупантам.
Це спрацювало – Ольгу відправили збирати речі, а Світлану викликали писати такі самі розписки.
Жінок посадили у білий мікроавтобус, вдягли їм на голови мішки та вивезли з території відділку.
Приблизно за 15 хвилин машина зупинилася. Полонянок вивели, поставили обличчям до паркана, зняли мішки та наказали рахувати до 50 – лише після цього їм дозволили розвертатися та йти.
“Коли ми опинилися на вулиці, у нас був такий сильний шок. Я не могла повірити своїм відчуттям. Геть не вкладалося в голові, що я нарешті на волі”, – згадує Світлана хвилину, коли стояла під огорожею.
Усього вона провела у російському полоні 273 дні, Ольга – 280 днів.
Наступним кроком для цих жінок було повернення додому, тож одразу після звільнення вони почали шукати шляхи. Виїзд з окупованих територій Херсонщини був можливий лише через Крим, а звідти до Росії, і це найбільше страшило жінок.
“На Чонгарі я чекала на Ольгу понад годину. Вже боялася, що її знову затримали”, – згадує Світлана.
Її подругу тим часом прискіпливо перевіряли.
“Змусили мене підняти кофту та показати коліна – перевіряли чи немає у мене синців, поранень або татуювань. Оглядав мене знову чоловік”, – переповідає Ольга.
Жінкам вдалося виїхати в Ростов, а вже звідти – через Москву – до країн Балтії, Польщі та зрештою повернутися до України.
Колишніх полонянок вивезли з херсонського ІТТ до селища Новотроїцьке за день. Та дорога назад зайняла жінкам майже чотири доби.
Полон залишив серйозні відбитки на їхньому здоров’ї. Зокрема, за увесь час в ув’язненні Ольга мала сім серцевих нападів. Жінки вже двічі лікувалися у стаціонарі та донині проходять фізичну та психологічну реабілітацію.
Інших жінок, яких тримали в ізоляторі Херсона, відпустили ще раніше. Історії деяких з них ZMINA задокументувала та проаналізувала у звіті “Жіночі камери” херсонської катівні: аналітичний звіт за свідченнями утримуваних”.
Діана Колодяжна