Не знав, що чоловіки вміють так гірко плакати. Не підозрював, що можна бути настільки позбавленим страху.Тридцята бригада однією з перших увійшла на Луганщину, ще навесні. Пам'ятаю, як брат скептично розповідав про їхню техніку, що її доводилось тягнути тракторами. І розповіді друзів пам'ятаю, про те, як годували військових, як приносили їм одяг та взуття. Вони прийшли саме вчасно – завдяки їхньому приходу на півночі Луганщини не стріляли.
Не певен, що всі місцеві належним чином усвідомлюють, наскільки їм пощастило, хтось, підозрюю, радо б зустрічав у своєму місті яких-небудь козаків. Все пізнається в порівнянні, і переваги миру, зазвичай, найбільш чітко відчуваються саме після бомбардувань у твоєму кварталі. Так чи інакше, тридцяту бригаду з Донбасу перевели – нині вони прикривають кордон із окупованим Кримом, стоять у полях, між солончаків та крижаних озер, готуються до морозів, що невблаганно насуваються.
Підрозділи розташовані на території колишніх ферм. В розвалених корівниках стоїть перемащена землею холодна техніка. Коло наметів, під навісом, вкопано в землю турнік, трішки далі знаходиться прикрашена паперовими янголами новорічна ялинка. Останні кілька тижнів стояла тепла погода, проте зранку почало мести, повалив сніг. Мокра земля ще не встигла промерзнути, ноги провалюються, машини грузнуть. Військові спілкуються з волонтерами, говорять із панотцем, якого вже давно знають. Панотець десь "намутив" причепика до своєї автівки й привіз два телевізори та труби для "буржуйки". Не найнеобхідніші, очевидно, речі, проте можна навіть не сумніватись, що крім волонтерів ніхто цього не привезе.
Комбат дякує волонтерам, виголошує промову, солдати чемно слухають. Комбат небагатослівний, з нами говорить українською, з підлеглими переходить на російську. Кидається в очі, як його слухають – з повагою, проте без страху. Мабуть, там і має бути. У них у всіх за спиною бойові дії, втрати, місяці війни, схоже, вони навчилися давати собі з цим раду. Не в останню чергу – завдяки таким ось командирам.
Заїздимо ще на один пост, вже під самим кордоном. Траса забита колоною фур, що не можуть потрапити на захоплений півострів. Машини розтягуються кілометрів на десять, водії ховаються в кабінах від пронизливого вітру, під колеса вантажівок забивається перекотиполе, сніг мертво пересипається темним асфальтом. Уздовж траси тягнеться викопаний нашими рів, видно місце, де влітку стояла техніка. Панотець киває головою ліворуч: мінні поля, – говорить. Чому немає табличок? – Запитую його. А для чого? – Дивується панотець. – Міни ж протитанкові. Людина може собі вільно гуляти. Хоча, - додає, подумавши, - думаю, там не лише протитанкові.
Про росіян військові говорять неохоче. Говорять, що перетинались, говорили, не стріляють. На питання, чи виловлюють диверсантів, стверджують, що ні, але при цьому показово сміються й переводять розмову на щось інше. Загалом, після Донбасу в них тут спокійно. Хоча й холодно. Дуже холодно.
Дорогою назад панотець дискутує про політику. Про перекритий кордон, про санкції, про події останнього року. Кожну свою тезу намагається проілюструвати анекдотом. Розповідає, як їздив кілька разів у військові частини на Донбас, аби хрестити солдатів. Скаржиться на "махновщину" в церковному керівництві. Говорить, що іще вчора не мав коштів, аби заправитись і з'їздити до військових. Але увечері хтось дуже доречно перевів кошти на карточку, якраз стало на бензин. Якщо думаєш про царство боже, - пояснює, - можеш не хвилюватися з приводу різних дрібниць. Ну й далі знову анекдоти.
Я собі подумав, що ніколи так довго не розмовляв зі священиком. І військових стільки в житті не бачив. І до міліціонерів ніколи не ставився з такою ніжністю, як в останні півроку. Ніколи не бачив таких цілісних, цікавих людей. Не бачив таких глибоких очей і чорних рук. Не чув таких спокійних голосів. Не знав, що чоловіки вміють так гірко плакати. Не підозрював, що можна бути настільки позбавленим страху. Не вірив, що можна настільки легко ставитись до труднощів та негараздів. До спеки, до холоду, до небезпеки. Але все вірно – якщо думаєш про царство боже, можеш не хвилюватися з приводу різних дрібниць.Сергій Жадан
поет, прозаїк, лауреат премії „Книга року ВВС”, входить у п’ятірку...