Сільський ревізор: Великі Копані на Херсонщині. Частина перша

Щоб це дізнатися, Сільський Ревізор завітав у сільську раду, побував у кожному класі школи, зазирнув у дитсадок, приміряв костюм інопланетянина в будинку культури, подружився із котом-лікарем у місцевому Центрі первинної медико-санітарної допомоги. Ще ми розпитали про всі особливості тепличного виробництва овочів, дізналися, по чому яблука на ринку «Нежданний», відвідали голубину ферму і побігали з мікрофоном за фазанами. Усі об’єкти інфраструктури, де ступала нога Гусака-ревізора, зображені на карті.

На інспекцію у Великі Копані нас запросили працівники Великокопанівської сільської ради ще у вересні. Однак черга сіл, від яких ми отримали запрошення, дозволила приїхати лише в січні. Упродовж цих місяців працівники сільради телефонували до нас чи не щодня, очікуючи приїзду Сільського Ревізора.

Коли ж ми нарешті виїхали на Херсонщину, то зрозуміли, що маємо всі шанси не дістатися Великих Копанів і цього разу. Снігові замети та дводенні затори на Одеському шосе не надто сприяли нашій подорожі. Та для Гусаків-Ревізорів будь-яка погода — льотна:) Щоправда, у пошуках хорошої дороги довелося поблукати Одещиною. Замість Первомайська ми поїхали через Одесу, дали добряче коло, зате пообідали на Дерибасівській:)

Сільська рада

Одні чекали візиту Гусаків-Ревізорів, інші його страшенно боялися. Річ у тім, що у сільській раді вирішили зробити приїзд Сільського Ревізора у Великі Копані несподіваним. Мовляв, щоб побачили усе, як є — без підготовки. Ми підтримали таку ініціативу очільників громади і до останнього тримали в секреті назву села. Натомість, у місцевих газетах «Новий день» і «Вісник Олешшя» повідомили, що в район їде Сільський Ревізор.

"

Молоді люди горять цим! От було таке, що до нас пришов молодий хлопець. Каже: «Візьміть на роботу, я хочу писати проекти і розвивати громаду». Потім прийшла молода дівчина, теж хоче щось робити. А чого б ні? Давайте спробуємо, давайте будемо працювати. Ми залюбки беремо молодих, якщо треба, купуємо їм будинки в селі, у нас хороша заробітна плата. Тільки приходьте і працюйте в нас! — розповідає Валентина.

На Олешші не було в кого досвіду позичати, тому Валентина Костенко зі своєю командою почали знайомитися з іншими територіальними громадами.

"

Ви знаєте, нам ніхто ніде не відмовив! Ми шукали телефони громад, телефонували, знайомилися, дуже багато чого розпитували. І всі завжди відгукувалися, все нам пояснювали! — говорить сільський голова.

 

Тоді ж почали їздити на всілякі тренінги. Побували всюди, де навчали писати проекти: на Волині, у столиці. Валентина Костенко пригадує, що з першим проектом «провалилися» — занадто гарно описали село, тому у відповідь почули: «У вас і так все добре, нехай інші села «підтягнуться».

На техніці не зупинилися. Валентина Дмитрівна, заручившись підтримкою директора комунального підприємства Лариси Самойлової, зробила те, що раніше ніхто в Україні не робив. Вони забрали із балансу школи їдальню і передали її під керівництво комунального підприємства. Така ідея здобула 3-тє місце у Всеукраїнському конкурсі «Кращі ініціативи жінок України для місцевих громад».

"

Нехай школа займається навчанням і вихованням дітей, а про їхнє харчування подбаємо ми! — говорить Валентина Дмитрівна.

Щомісяця комунальне підприємство звітує перед громадою про свою роботу у місцевій газеті «КОпаняночка».

Окрім комунального підприємства, сільська рада зробила власне кафе, викупивши у держави старе приміщення. Там жителі можуть за дешевшу плату відгуляти весілля, ювілеї. Там же громада збирається на свята. До слова, сільська рада полюбляє давати життя старим будівлям. Чи не щороку вони викуповують на аукціонах старі закинуті приміщення, роблять капітальний ремонт і знаходять їм гідне призначення. Завдяки таким «реаніматологам» у селі майже немає закинутих і розвалених будівель:)

Звісно, рятуванням старих будинків не обходяться. Часто по допомогу звертаються селяни, які потрапили в скрутне становище. Для них сільська рада дає безтерміновий кредит. Хтось бере на 1 рік, комусь вдається повернути борг тільки за 5 років. Так чи інак, а не один житель села зміг пережити скруту завдяки цій допомозі.

Окрім того, у липні минулого року в селі також створили Центр первинної медико-санітарної допомоги. Приміщення центру облаштували новими меблями, для швидкої допомоги закупили новий автомобіль Renault Dokker. Понад те, для майбутніх лікарів закупили квартири. І це при тім, що будинок у Великих Копанях коштує по півмільйона доларів! Тут і море неподалік, і бізнес свій можна робити.

До слова, місця сімейних лікарів у центрі й досі вільні, а квартири чекають на своїх власників. Якщо маєте відповідну освіту, вперед! Вам будуть тільки раді!:)

Новенькими «колесами» поповнили і місцеву школу, закупивши ще один шкільний автобус. Для сільських рад у Великих Копанях і Абрикосівці закупили по одному службовому автомобілю. Щоправда, автомобілі поки що їздять на червоних номерах — триває процес реєстрації. Проте тепер зранку дорогою на роботу, поки водій кермує автомобілем, Валентина Костенко встигає поспілкуватися з керівниками установ і перевірити, чи все готове до нового робочого дня:)

До слова, у Великокопанівській громаді царить абсолютний матріархат, бо ж 99% усіх керівників установ — жінки.

Громада відповідає щирою вдячністю за таку турботу голови. На полиці ми помітили обережно складену стрічку із написом «Найкращий у світі сільський голова». Соромлячись, Валентина Дмитрівна таки розповіла нам, що стрічку їй подарували жителі на свято села.

«Всього 10%?», — перепитуємо із недовірою.

Забігаючи наперед, без жодного блефу повідомляємо, що нам не вдалося віднайти й 1% незадоволених. Ми запитували кожного, хто траплявся на шляху — від малого до старого. І всі хвалили сільського голову і керівників держустанов села.

На досягнутому Валентина Дмитрівна не зупиняється. Шкодує лише, що не може скинути роки, щоб устигнути все зробити. У планах жінки ще чимало мрій, бо знає про проблеми у селі.

"

Скинути б іще років 20! Зараз би ту енергію до цих можливостей! Я так рахую: ну, ще 10 років до 60-річчя я зможу проробити, а далі покинути теж не зможу! Бо школа тріщить по швах, дитсадок тріщить по швах, будинок культури не вміщає й половини відвідувачів. Треба збудувати нове приміщення, треба! Ми вже знайшли земельну ділянку, тепер треба зробити такий проект, якого ще ні в кого не було! Щоб уже як зробили, то був результат! — ділиться планами Валентина Дмитрівна.

Поки нам розповіли про громаду, надворі настала ніч. І хоч Сільський Ревізор добряче помучив своїми запитаннями жінок із сільради, вони провели нас до готелю і пригостили вечерею. А в готелі нас зачекався його власник Антон Гукасян. Він розповів, що колись потрапив у Великі Копані рослідувати кримінальний злочин. Але місцеві жителі і колорит села так зачепили його за серце, що він залишився тут жити. Згодом інвестував у село чималі кошти, побудував готель і торговельно-розважальний комплекс.

Антон Петросович говорить, що Великим Копаням надзвичайно пощастило із сільським головою і її командою.

"

Ви знаєте, за 12 років нашої дружби Валентина Дмитрівна просила в мене допомоги всього тричі — на АТО, на АТО і знову на АТО… Я захоплююся трудолюбивістю і силою цієї жінки! — сказав Антон Гукасян.

Власник готелю міг би говорити про Великі Копані ще цілу ніч, але справи кликали до Одеси. Тому нам прочитали вірші, спробували подарувати живого фазана і перепела, але наш Пан Гусак виявився ревнивим:)

До слова, власник готелю має власну міні-ферму. Тому всі овочі — із городів місцевих жителів, м’ясо — теж власного виробництва. Окрім фазанів і перепелів, на фермі також вирощують гусей, індиків і свиней, котрі вміють посміхатися, а ще — утримують голубів! Щоправда, останніх тримають не для кухні, а для задоволення. Ми теж погодували пернатих кормом!

Сільській раді ставимо заслужену 5-ку! Бажаємо жінкам не втрачати ентузіазму й обов’язково втілити в життя усі задуми!

Освіта

У понеділок зранку біля Великокопанівської школи не пройти. Тут утворюється справжній затор із автомобілів, велосипедів, санчат. Дітей ведуть на навчання. Над усім цим сонним хаосом стоїть директор школи і просить прибиральницю підмести на порозі. Секрет про наш приїзд за ніч було викрито, тому директор готується до візиту Гусаків-ревізорів.

А ми не забарилися:) Щойно пролунав дзвінок на урок, ми пішли знайомитися. Директора звуть Віктор Коновалов. Змалечку він ріс у жіночій компанії, бо батько загинув на війні. Певно, тому Віктор Вікторович відчуває себе не так учителем, як військовим.

Нині у Віктора Коновалова за плечима 50 років педагогічного стажу, із яких 16 років він пропрацював директором Великокопанівської школи. Чоловік і досі пам’ятає перший день роботи на поважній посаді. За його словами, починати було дуже важко, бо тоді з державного бюджету на школи майже нічого не виділяли. На території школи не було навіть води. Але спільними зусиллями із колегами, батьками та завдяки підтримці сільського голови вдалося відбудувати школу і зробити із неї один із кращих навчальних закладів району.

"

Я вважаю, що директор повинен займатися адміністративними справами, що я й робив. А навчання дітей — це турбота вчителів, — ділиться поглядами Віктор Вікторович.

 

Сьогодні у школі навчається 792 учні. Для цієї будівлі такої кількості дітей забагато, тому навчання відбувається в 2 зміни. Для дітей тут створені найкращі умови. Класи початкової школи обладнані плазмовими телевізорами, тут є аж 30 комп’ютерів, а в бібліотеці — вільний Wi-Fi. Тепер не дивно, чому на перерві під дверима бібліотеки завжди скупчення учнів:)

Познайомившись із директором, ми вирушили оглядати школу. Уже в коридорі зрозуміли, що школі є чим пишатися. Бо ж такій фотогалереї можуть позаздрити світові зали слави. На почесному місці висить фото юнака у футбольній формі. Як виявилося, саме тут виростили нинішнього захисника донецького футбольного клубу «Шахтар» Павла Шушка. Батько футболіста запевнив нас, що своїми успіхами син завдячує місцевому учителеві фізкультури Василю Довгалю. А от сам фізкультурник сказав, що вся справа у дисципліні.

"

Я строгий тренер! Бо, як кажуть в народі: «Дисципліна б’є порядок». Де дисципліна, там діти гарно працюють і досягають результатів, — стверджує Василь Петрович.

На жаль, є у школі й сумні історії. У грудні 2015 року в зоні АТО загинув кіборг Олексій Болдирєв. Олексій назавжди залишиться в пам’яті українці незламним Кіборгом, про якого скажуть: «Він вистояв, не вистояв бетон». Саме його великокопанівці упізнали на відео з аеропорту, коли під обстрілами ворожої артилерії Олексій підняв стяг на даху будівлі летовища.

Сьогодні у школі встановлено меморіальну дошку Олексієві Болдирєву та афганцю Олексієві Кононенку. А в коридорі діти з учителями виготовляють маскувальні сітки для АТО. Сільський Ревізор також пов’язав стрічку на сітці.

Ми тільки почали оглядати школу, а вже зрозуміли, що система навчання тут зовсім не така, якою ми її пам’ятаємо зі своїх шкільних років. Діти з учителями спілкуються по-панібратськи, директора не бояться, проте поважають. Це вам вже не ті часи, коли директор, бува, вийде в коридор, то наставала мертва тиша.

"

Ні, у нас такого нема. Ми для дітей — не керівники, ми для них партнери. Вони це розуміють, відкрито спілкуються і при цьому слухаються, — пояснює директор.

Поки йдемо до класів, заступник директора школи з навчально-виховної роботи Наталія Євдокименко розповідає, що від стандартної системи навчання відійшли вже давно. Так, у школі є 4 класи з інклюзивним навчанням — це класи, де діти з особливими потребами навчаються разом зі своїми однокласниками.

До таких змін школа ретельно підготувалася. Учителі пройшли спеціальні курси, сільська рада закупила спеціалізовані меблі й підручники, для дітей та батьків психолог провів бесіди. Звичайно, деякі консервативні батьки були проти, когось довелося переконувати. Та найважче було розробити індивідуальну навчальну розвитку дитини, адже з особливими дітьми треба працювати по-іншому.

За кожним класом з інклюзивним навчанням закріплена команда спеціалістів — учитель, психолог, соціальний педагог, медсестра. Батьки особливих дітей також беруть активну участь у навчальному процесі.

"

Із батьками ми регулярно проводимо бесіди і залучаємо їх до навчального процесу. Наприклад, у школі дитина вчить цифру 3. Її треба добре засвоїти. Ми просимо маму чи тата, щоб вони, ідучи зі школи, порахували з дитиною 3 сходинки, щоб мама вдома з їжі виклала циферку 3 на тарілці. Так діти запам’ятовують, — пояснює Наталія Миколаївна.

В одному з інклюзивних класів Великокопанівської школи навчається «сонячна» дівчинка Світланка. На жаль, нам не вдалося із нею познайомитися, бо вона у той день захворіла. Але ми дуже багато дізналися про Світланку від її однокласників. Діти розповіли, як люблять свою подругу, як вони допомагають їй у навчанні. Більше того, разом з учителями вони зняли короткий фільм про один день життя Світланки. Завдяки такій підтримці і допомозі однолітків дівчинка уже вміє читати, рахує до 10. За словами Наталії Миколаївни, це велике досягнення.

Окрім класів з інклюзивним навчанням, у школі є також розвивальні класи. Наталія Миколаївна пояснила, що в таких класах дітей навчають не методом зубріння напам’ять, як то часто бувало у звичайних школах, а розвивають у дітей логічне мислення. Нам вдалося потрапити у такий клас на урок математики до першачків. І ми геть нічого не второпали. Натомість діти вправно розв’язували приклади і просто-таки навипередки бігли до дошки.

Та щойно пролунав дзвінок, усі вже бігли до Пана Гусака на інтерв’ю розповідати про свої мрії:

— Я мрію про нову машину Bugatti!
— А я мрію про квадрик!
— А я мрію стати військовим!, — розповідали один поперед одного хлопці.

А от про проблеми не дуже хотіли говорити:
— Нуууу, в мене одна буква не вчилася… Ніяк не міг її вивчити. Тяжко було…
— А я не могла вивчити скоромовку! Але я прийшла додому і коли лягала спати, я так мріяла про неї, мріяла-мріяла — і на ранок уже її знала!, — розповідає першокласниця.

Старші учні мріють про зовсім інше:
— Хочу переїхати у Нью-Йорк..
— Хочу стати програмістом!
— Хочу в Коблево на 2 тижні, щоб зняти стрес! 

Певно, помріяти перед сном уже не допомагає у вирішенні проблем старших учнів, а от поїздка в Коблево — куди більш дієвий метод:)

Коли ж Гусак запитав у малечі, чи не прогулюють вони уроки, усі запевнили нас, що таким не грішать:) Та й хто б грішив, коли тут так цікаво! На уроках трудового навчання діти роблять ловців снів, вишивають, ліплять, в’яжуть магічні вироби, які здійснюють бажання. Один із таких виробів подарували Сільському Ревізору. Кажуть, коли бажання здійсниться — магічний виріб треба спалити:)

Поки дівчата чаклують, хлопці тим часом у майстерні теж створюють неймовірні речі. За станками вони вирізають із дерев’яних дощок різноманітні частинки, із яких потім складають дивовижні предмети. Тут і вишукані сови, і велетенські скорпіони, та навіть Ейфелева вежа. Під керівництвом учителя Миколи Макаренка діти створюють шедеври.

"

У мене немає неталановитих дітей. У всіх все виходить зробити. Вони вигадують, щоб хотіли змайструвати, а я даю їм дошки, наношу на них контури частин. Діти вирізають і складають фігури, — розповідає трудовик.

Відвідуючи клас за класом, ми все більше дивувалися цій школі. На дверях кожного класу написи «Тихо, працює геній» навіювали нас на думку, що ми потрапили на екскурсію в ту веселу країну знань, про яку співають у піснях. Та найбільше здивування нас чекало попереду. Як виявилося, на перервах у коридорах влаштовують танцювальні флешмоби. Під гучні звуки хіту Despacito діти танцювали, стрибали, ганяли.

"

А що? Усі діти люблять бешкетувати. От ми й вирішили дати їм можливість спалювати енергію правильно! — пояснює директор таку дивину.

На завершення нас повели у їдальню — ту саму єдину в Україні їдальню, яка належить комунальному підприємству. Учні початкової школи тут харчуються безкоштовно, для старших обід коштує 18 грн. На цю суму діти отримують гарячий суп, гарнір і м’ясо, а також сік чи компот. Поки діти жують, ми з Паном Гусаком розпитуємо, які страви найбільше смакують.

— Ми любимо тушену картоплю.
— А що не любите?
— Суп з фрикадельками!

Сільского Ревізора теж пригостили обідом. І, на щастя, у день ревізії дітей годували супом з фрикадельками. Спробувавши суп, запевняємо — він дуже смачний! І за що його можуть не любити?

Поки обідали, заступник директора Наталія Миколаївна ділилася мріями про вдосконалення школи. Звичайно, в першу чергу тут мріють про більшу будівлю, де навчання проводили би в одну зміну, де актова зала поміщала б усіх дітей, а не лише один клас. Віримо, що так і станеться, бо ж мрії мають особливість збуватися. Тим більше, коли про це ще й мріє сільський голова.

Школі Великих Копанів ставимо 5 балів! Дякуємо за вашу відданість дітям і справі, а також за гостинний прийом Сільського Ревізора. А на згадку про наш візит — фото з Паном Гусаком.

Дитсадок

Поки ми упродовж 5-ти годин ревізіювали у школі, нас уже зачекалися в дитячому садочку. Тому після обіду ми швиденько поїхали у ясла-садок «Ягідка». Директорку дошкільного закладу зустріли на порозі — вона саме проводжала малюка з батьками додому.

— Ви так усіх діток зустрічаєте і проводжаєте?, — запитуємо в жінки.
— Аякже, — посміхається вона і запрошує всередину.

Директорку звуть Любов Білобородько. Дітям вона присвятила 50 років щасливого життя. Чому щасливого? Та тому, що важко не помітити світло і тепло в її очах, коли вона дивиться на дітей.

Малюків у садочку чимало — 162 дитини. Їх розподілили між 5-ма різновіковими групами, а також створили групу короткого дня — для тих, хто лише починає своє виховання у «Ягідці». Окрім того, близько 200 дітей стоять на черзі, бо дитсадок просто не може вмістити усіх бажаючих.

Для кожної групи дитсадка — окремий блок у приміщенні. Усі блоки оформленні по-різному — різноманітні малюнки на стінах, різні іграшки, своєрідне оформлення кімнат. І все нове, охайне та яскраве. Ремонт тут проводять щоразу, коли виникає потреба. До прикладу, у 2017 р. тут відремонтували одну з ігрових кімнат. Ремонт тоді обійшовся у 23 тис. грн.

Загалом на дитсадки Великокопанівської громади із бюджету 2017 р. було виділено понад 2,3 млн грн. Значна сума цих коштів пішла на садок в Абрикосівці, адже там зараз реалізують проекти щодо капітального ремонту та системи водопроводу садка, а також із реконструкції газопостачання.

Дитячий ясла-садок «Ягідка», як і школа, теж нестандартний. Тут виховують діток за екологічно-гуманітарним напрямком. Спеціально для цього біля закладу облаштували сквер. Жінка пригадує, що колись він належав громаді. Але колектив дитсадку звернувся до сільського голови з проханням перевести сквер на баланс закладу, щоб його ніхто не міг забрати. Влітку там висаджують сотні різноманітних квітів і рослин, діти доглядають за ними і пізнають навколишній світ.

Але скверик — це забавки для малюків, порівняно зі справжньою лабораторією. Тут є дитячі мікроскопи, лупи, пісочні годинники. Уявіть собі, цьогоріч у цій лабораторії діти виготовляли лосьйони з листочків герані! А що робили ми в дитинстві? Так, ліпили пироги з піску й робили ляльок із кульбаби:)

"

Ми часто проводимо різноманітні досліди відповідно до пір року. От у нас зараз зима, тому ми досліджуємо сніг, лід. Діти вже знають, що вода може бути в твердому, рідкому і газоподібному стані. Ми досліджували, як утворюється лід. Ми дізналися, що те, що сніг білий, не означає, що він з чистої води. І таких дослідів у нас дуже багато, — розповідає вихователька Анастасія Острянська.

Звичайно, лабораторія — не єдина гра дітей. Тут є декілька видів театрів, серед яких і ложковий. У цьому театрі фігурки героїв кріплять на ложки, а діти вже вигадують вистави. Також тут є куточки з іграшковими кухнями, перукарнями тощо. Пан Гусак приміряв собі декілька нових професій і розпитав у малюків, про що вони мріють. Ось якими секретами поділилися з Сільським Ревізором дітлахи:

— Я мрію стати лікарем тварин.
— А в тебе є вдома домашні тварини?
— Нема, тільки два кота. Але один здох.
— А ти його лікувала?
— Ні, я ж іще не вмію!

— Ти мамі вдома допомагаєш готувати їсти?
— Да, я допомагаю блінчики готувати.
— Я що треба, щоб приготувати млинці?
— Я забула…

 

— Що ти найбільше любиш їсти?
— Пюлешку!
— А що це таке?
— Пюлешка — це коли товчеш калтошку.
— А м’ясо ти любиш?
— Нє, я люблю пупики з кулочки!

— А я мрію стати поліцейським і ловити бандітів!
— А у Великих Копанях є бандити?
— Нема.
— То де ж ти їх знайдеш?
— Зловлю.

Ми впевнені, що з такими підростаючими спеціалістами здоров’я і безпека жителів Великих Копанів — у надійних руках:)

А поки дитячий ясла-садок «Ягідка» оцінюємо на 5! Малюкам бажаємо нових експериментів і відкриттів, а вихователям — більшого приміщення!

Спорт

У Великих Копанях спортом займаються всі, а спортивний інвентар знайдеться у кожному подвір’ї. Тут вам і важка атлетика — перекопати город лопатою, висадити моркву, капусту, огірки. Ну, і куди ж без легкої атлетики? З сапкою по городу походити, з вилами поганяти курей, щоб кукурудзу всю не виклювали:) І головне, що такий вид спорту підходить і малим, і старим.

Більше того, село не маленьке, тому велосипед тут — ліпший друг. На ньому і до магазину, і за дровами, і за здоров’ям.

Звичайно, є у Великих Копанях і професійні спортсмени. Про одного ми дізналися під час ревізії у школі, де нам розповіли про Павла Шушка — захисника футбольного клубу «Шахтар». Звісно, такі успіхи односельчанина не могли не надихнути дітей на спортивні заняття. Тому тепер чи не кожен великокопанівський хлопець мріє стати футболістом.

На щастя, у Великих Копанях для цього створили всі умови. За кошти сільської ради в селі облаштували футбольне поле з поливом, обгородили його високим парканом. Сільрада також покриває всі витрати на догляд за стадіоном, закуповує спортивний інвентар і підтримує своїх чемпіонів на спортивних змаганнях. У секції футболу займається аж 140 юнаків! Їх тренує Василь Довгаль — учитель фізкультури. Звичайно, юні футболісти віддячують перемогами. Нині вони збираються на матч за місце в ? фіналу обласного чемпіонату.

Але не футболом єдиним цікавляться у Великих Копанях. Є тут і волейбольні зірки, яких тренує Сергій Шушко — батько великокопанівського футболіста. Він розповідає, що саме завдяки підтримці сільського голови у селі настільки розвинений спорт.

"

Ви знаєте, талановиті діти є в кожному селі. Але спорт — це відображення самого сільського голови. Якщо сільрада підтримує і дає кошти на розвиток, то й будуть результати. Нам пощастило із головою, тому є чим пишатися. Не в кожному селі є такі сильні команди, як у нас, — говорить Сергій Шушко.

Не забули й про тих, хто любить настільний теніс. Стіл для гри поставили у холі будинку культури, і тепер там завжди черга до тенісних ракеток. Грають усі — і молоді, й люди похилого віку. Більше того, бувалі чоловіки часто дають фору молодим хлопцям. Щоправда, на змагання їздити не дуже хочуть. У районі честь громади здебільшого захищають юнаки і часто приїжджають додому із перемогами.

Також у селі є секція карате, яка теж добре відома в районі та області. Каратисти часто беруть участь і різноманітних змаганнях та чемпіонатах і майже завжди приїжджають додому з перемогою.

Юні каратисти ділять одне приміщення зі старшими хлопцями, які займаються воркаутом. Ще їхні батьки більше 15 років тому облаштували тут тренажерний зал, власними силами зробили тренажери, облаштували роздягальню. Тепер старші зрідка сюди приходять займатися, а от молоді хлопці тут бувають часто.

— Це ми набираємо форму перед городами, — жартують хлопці.
— І давно займаєтеся?, — запитуємо одного.
— З понеділка…
— Так сьогодні ж понеділок!
— От я й сьогодні почав. 

Звичайно, хлопцям доводиться більше стояти в черзі, а менше займатися. Бо охочих до спорту багато, а тренажерів зовсім мало, та й ті в жахливому стані. Хлопці просять нас передати сільському голові, щоб допомогла оновити тренажерку. Ми пообіцяли передати прохання за умови, що й вони самі підуть говорити в сільраду. То що, виконали обіцянку?:)

А ми тим часом ставимо спорту 4-ку. Віримо, що почуємо про багатьох успішних спортсменів, яких виховали у Великих Копанях, і бажаємо тільки перемог!

Аграрії та підприємства

Великі Копані по праву можна назвати овочевим раєм в Україні. Бо де ви ще бачили село, щоб у кожній хаті — по овочівнику? Хоча колись усе було по-іншому. Тут у кожного в подвір’ї буяли виноградники, а на території села працював виноробний завод. Та з часом завод закрили, виноградники вирізали і забули. Зараз завод викупила компанія «Шустов» і потрохи відновлює виробництво.

Тепер же Великі Копані годують всю Україну. На місцевому ринку скуповуються найбільші супермаркети нашої країни, а продукція майже вся місцевого виробництва. Із висоти гусячого польоту видно, що в селі більше теплиць, аніж хат. Воно й не дивно, бо одне літо на ринку годує сім’ю цілий рік.

Звичайно, для цього треба добряче попрацювати. Щоби дізнатися всі особливості тепличного овочівництва, Сільський Ревізор напросився в гості до Сергія Ковальова. Щоправда, потрапити до аграрія нам вдалося пізно вночі, та це не завадило нам усе роздивитися і розпитати.

Сергій Ковальов уже понад 20 років вирощує овочі в теплицях і продає їх на ринку. За цей час господар чимало експериментував з різними культурами, проте останні кілька років зупинився на вирощуванні редиски, перцю, баклажанів та капусти.

У першій теплиці господар показує нам розсаду капусти, яка зійшла місяць тому. Їх тут близько 30 тис. штук, і кожна посаджена руками господарів. Уявіть собі, 30 тис. крихких рослин, які саджали руками! Спочатку насіння висівали в ящики, де воно місяць проростало. Потім рослини розділяли у так звані касети, де вони підростають і чекають теплої погоди для висаджування у відкритий ґрунт.

Така ж сама схема із перцем. Проте він потребує вищої температури для росту. Якщо оптимальна температура для капусти +20⁰С, то для перцю треба щонайменше +25⁰С. Щоби забезпечити рослини теплом навіть у морозну погоду, Сергій Ковальов побудував котел, який працює на дровах. Він подає тепло у кожну теплицю, де його розподіляє вентилятор.

Звісно, це чималі затрати. Тільки будівництво теплиці обходиться близько 100 тис. грн, не кажучи про витрати на насіння, опалення, торф тощо. А от прорахувати економіку і дізнатися, за який час повернуться витрати, неможливо.

Далі буде...

 Сільський ревізор