Анна Баца служить на Херсонщині у районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки з жовтня 2025 року. Народилася у сім’ї військовослужбовців і з дитинства мріяла пов’язати своє життя з військовою справою. З 1997-го по 2009 рік жінка служила у війську. У 2014-му стала волонтеркою.
З початку повномасштабного вторгнення пережила окупацію на Київщині. Після деокупації мобілізувалася в одну з бойових бригад. Далі – Донецький, Запорізький, Харківський, Сумський, Чернігівський напрямки. Анна розповіла, чому прагнула потрапити на Херсонщину.
Анна Баца пів року служить у Херсонському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки в адміністративному відділенні.
"Працюємо всі на те, щоб люди зрозуміли, що без участі кожного: пасивної, активної, співчуття — деякі навіть пропонують молитви свої, роботи в тилу — глибокому, не глибокому, без цієї роботи кожного, ми все одно переможемо, але це буде трохи довше і важче", — говорить військоволужбовиця.
У військовій справі Анна з 1997-го року. За цей час отримували нагороди. Жінка говорить, їх присвячує людям та пережитим подіям.
"З найвищих нагород – це орден “За мужність III ступеню”. 2023-й рік. Донецький, Дніпровський і Запорізький напрямки. Там виконували задачі, брали участь у контрнаступі. Це пам'ять про події, людей, надзвичайних людей. Люди в Україні найкращі в світі", — говорить жінка.
Вон з дитинства прагнула бути військовослужбовицею. Мрію здійснила після навчання в педагогічному інституті у Миколаєві.
"Я дитина військового, ми все життя проживали в військових гарнізонах, містечках. Тобто оточення було одноманітне і таке, що налаштовувало на дуже активне життя, і цікаве. З 1997 року була призвана на дійсну військову службу в авіаційний гарнізон. Була звільнена у 2009 році. Потім події 2014-го знову привели до армії, силових структур. Спочатку волонтеркою", — розповідє Анна.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, вона працювала у школі на Київщині. Там пережила майже півтора місяці окупації.
"24 лютого 2022-го року о 5-ій ранку зателефонувала директорка школи села Дмитрівка. Вона розташована за три кілометри від Бучі та сім кілометрів від Ірпеня. Там на той момент я працювала вчителькою трудового виховання, вчителем-інклюзивником і психологинею. І вона зателефонувала, каже: "Анно, що робити?" Я кажу: "Почалась війна". Майже з 19 тисяч населення Дмитрівської громади залишилось в нас там десь до 50-ти людей. Причому більшість були люди лежачі, кого не могли вивезти і евакуювати", — згадує Анна.
Після деокупації майже два місяці залишалась на Київщині.
"Там не одразу люди стали повертатись. Було дуже багато роботи по розмінуванню. І весь цей час треба було комусь координувати дії, комусь знаходитись там. А потім в травні я виїхала до родичів в Миколаївську область і через Миколаївський центральний ТЦК мобілізувалась", — розповідає Анна.
Вйськова служила на Донецькому, Запорізькому, Харківському, Сумському, Чернігівському напрямках. Але завжди прагнула потрапити на Херсонщину.
"Тут поховані батьки моєї мами. І мої батьки, вони вже не з нами, але вони проживали тут. У батька була мрія, коли він був військовим; він казав: "Я хочу отримати квартиру, щоб з вікна було видно Дніпро". Вони отримали квартиру біля Антонівського мосту. Але в 2012-му році переїхали з Херсона", — розповіла Анна.
Джерело – Суспільне
