У квітні 1920 року між представниками Військового міністерства Польщі та Урядом Симона Петлюри була підписана Військова конвенція.
Згідно з Конвенцією, польські та українські війська повинні були діяти спільно як союзні армії. У випадку польсько-українських дій проти радянських військ на території Правобережної України військові операції мали проводитись під керівництвом польського командування.
Вже у квітні-травні 1920 року українсько-польські війська почали швидко просувались вглиб українських земель, а на початку травня увійшли до Києва.Проте вони невдовзі були зупинені. Більшовики піддягнули значні сили. РККА почала швидко просувалась на захід. На початку липня більшовики вийшли до річки Збруч, на кордон між УНР та Польщею, а наприкінці липня більшовики вийшли безпосередньо на польську територію.
12-25 серпня 1920 року розгорнулась масштабна Варшавська битва, яка увійшла в історію під назвою “Диво на Віслі”. Основний тягар оборони Варшави лежав на армії Північного фронту генерала Юзефа Галлера. У кровопролитних оборонних боях за Радзимін, Зєльонку та Оссув поляки знекровили противника. Юзеф Пілсудський зібрав на південний схід від Варшави групу свіжих частин, у складі п’яти дивізій піхоти і бригади кавалерії, та 16 серпня 1920 року з-над річки Вєпш вдарив у фланг наступаючих армій Західного фронту під командуванням Тухачевського. Протягом кількох тижнів поляки розгромили між Віслою та Німаном кілька червоних армій.
Після Варшавської битви більшовики змушені були піти на перемовини з Польщею. За наслідками перемовин 12 жовтня 1920 року в Ризі підписано радянсько-польське перемир’я, а 18 березня 1921 року — Ризьку мирну угоду. Згідно з угодою більшовики визнавали за Польщею входження до її складу західнобілоруських земель до рік Двіни і Березини та західноукраїнських теренів у районі Полісся.
Стосовно галицьких земель, більшовики погоджувались з їх міжнародно-правовим статусом як підмандатної території Ліги Націй з тимчасовим управлінням Польщею, затвердженим Верховною Радою Паризької конференції 25 червня 1919 року. На сході Галичини польські повноваження тимчасового зверхника мали за межу річку Збруч.
Під час польсько-радянської війни 1920 року українська сторона надала суттєву військо-політичну допомогу Польщі та зарекомендувала себе як надійного партнера. Завдяки грамотним тактичним діям українського командування Армії УНР, героїзмові та звитязі рядових військових, вдалося не просто зупинити більшовицьке просування на захід та відвернути трагедію під Варшавою, але й, в ґрунті речі, зірвати більшовицькі плани “світової революції”.
В ейфорії перемоги Пілсудський сказав буквально наступне: “Від імені Польщі я закликаю – “Хай живе вільна Україна!”. Проте з плином часу вдячність українцям за дійсно неоціненну розчинилась і він волів про незалежну Україну не згадувати.
Після підписання сепаратної Ризької угоди, українські дивізії було залишено напризволяще поляками під Проскуровом та Кам’янцем-Подільським. Не витримавши більшовицького наступу, українські війська перейшли 21 листопада 1920 року Збруч і були інтерновані поляками в таборах у Каліші, Александрові Куявському та інших містах. Так поляки віддячились своїм українським союзникам, які допомогли врятувати Варшаву від більшовиків.
Також варто ще згадати, що під час святкування двадцятиріччя відновлення Польської держави одного з творців “Чуда на Віслі”, очільника оборони Замостя генерала Армії УНР Марка Безручка, польська влада нагородила вищим орденом “Vіrtutі Міlіtarі”, проте той прийняти його відмовився. “Я воював за Україну, а не за Польщу” – заявив бойовий генерал.
Джерело – Вгору
