«Херсон – це чути виліт/приліт, а ти врубаєш українські пісні й танцюєш на кухні крізь біль». Це цитата херсонки, яка розповіла – як воно, нинішнє життя в Херсоні.
Останні події, пов’язані з чутками про можливий російський наступ на Херсон та зі спробами окупантів штурмувати острови, вплинули на рівень тривожності населення міста. Яке й так живе в постійній напрузі через безперервні дронові атаки ворога. Як сьогодні живуть херсонці?
Історію жительки Херсона опублікувала наша землячка та відома журналістка СТБ Тетяна Висоцька в рубриці #ХерсонськіГолоси, яку вона веде на своїй сторінці у Facebook від початку великої війни.
Далі – пряма мова.
***
Дуже лячно після ночі, коли до нас на острови спробували прорватися групи ДРГ. Вони і раніше намагалися, але щоб так гучно і з такими обстрілами, то ні. У місті понівечені дуже багато будинків, адмінбудівлі, навчальні заклади, медустанови. І що саме страшне – поранені і вбиті люди. Нам радять не розслаблятися, бо вже є фіксація заходу нової техніки та арти (поповнення запасів боєкомплекту).
Зранку сьогодні розвернули димові завіси в бік островів. Це означає, що обов’язково будуть спроби захоплення островів, а це означає – і масовані обстріли міста теж обов’язково будуть. Ми розуміємо, що Херсон у спокої не залишать, але в нас одна надія – на наш Дніпро і наших хлопців-титанів.
Що зараз для мене Херсон?
Херсон – це чути виліт/приліт, а ти врубаєш українські пісні й танцюєш на кухні крізь біль. Бачити на гаражах закрашені Zетки й згадувати, через що пройшли в окупації. Чути автоматні черги, розуміти, що щось збивають, і накручувати народні пісні в машині на повну й співати (кожен з розуму сходить по своєму).
«Як же хочеться чистих веселощів – не через страх» – такий вислів недавно я почула, і це дуже боляче.
Бачити свою жовто-блакитну парасольку, під якою простояла на базарі всю окупацію, і посміхатися крізь сльози. Читати ці гойдалки в новинах «’захоплять – не захоплять знов Херсон, коли все ж таки зможуть зайти і що буде з нами» і здригатися від однієї цієї думки.
2 роки після звільнення не розбирати облаштовану в підвалі кімнату. Носити теплу шубку (яку прислала мені в минулому році дівчинка, яку тронули мої оповіді) і бути їй вдячною за це тепло.
Посилати хлопцям на Донецьке направлення смаколики й знати тільки, як звати одного, що отримає посилку. А потім отримати відеозвіт і пишатися, немов я пікапи або мавіки посилала))))
Треба їхати в район, де постійні скиди з дронів, і ти з ранку не можеш настроїтись на це і все ж таки вийти з дому. Вмовляти себе заспокоїться, бо причина дуже поважна – забрати фото моєї малявки, яку я не бачила пів року. Кожен ранок починати з погляду у вікно. Біля даїшників купа машин – значить, усе добре в місті. Слухати, як сестра пробирається перебіжками до лежачої хрещеної на Східному. Сестра каже, там гірше Чорнобиля: їжаки, гробова тиша й ні душі навкруги. Слухати, як до знайомих на СТО приїздять машини після «сафарі» на них. Коли збираєшся кудись в місто у справах і слухаєш настанови: червону куртку не вдягай, чуєш, що жужжить, – падай, чуєш виліт – стань під стінку й не рухайся.
Кожен день заспокоювати подругу, що вона ще повернеться додому і все буде добре. Зустріти знайомого після гучних прильотів і дізнатися, що це до нього в квартиру. Постраждали квартири з 5 по 9 поверх, загинула теща, дітей він прикрив собою. Зараз доказує лікарям, що був там на момент прольоту, постраждав, а не просто хоче довідку й гроші.
Питаю в знайомої, чи оформлювала 1000 грн та на що витратить, і вона впевнено каже – перекине на збір Мадяра, бо хлопцям треба допомога. Друг не може приїхати додому за речами, бо мешкає в такому районі, що каже «я не доїду, на мене скинуть і якщо пішки спуститись без машини – все одно скинуть», тобто варіантів немає дістатися дому.
Варіантів немає… Це якийсь сюр, це якась паралельна реальність. А ось і ні – це життя в Херсоні.
Ілюстративне фото: ТСН.ua
Джерело – Гривна
