«Уже виїхали й мої родичі із Садового. Села просто немає. Майже 3 роки життя в підвалі без води, газу та світла, під постійними обстрілами зі всієї зброї, що тільки придумали (як вони кажуть, що хіба ядерки ще не бачили)».
Це уривок з розповіді жительки Херсона, яка нещодавно змушена була покинути рідне місто, не витримавши інтенсивних обстрілів та полювання окупантів з дронів за людьми.
Історію своєї однокласниці опублікувала наша землячка та відома журналістка СТБ Тетяна Висоцька в рубриці #ХерсонськіГолоси, яку вона веде на своїй сторінці у Facebook від початку великої війни.
«Знаєте, як зараз мої земляки називають правобережну Херсонщину і Херсон? Пустелею для сафарі. Росіяни успішно контролюють не просто райони – вулиці, кожна машина на дорозі – це ціль для дрона.
Моя мужня однокласниця, завдяки якій ми знали ще з окупації, що відбувалося в місті, змушена була виїхати. Як і її родичі із Садового. Та втім, їй слово», – написала Тетяна Висоцька.
Далі – розповідь жительки Херсона.
***
На цей раз мій мактуб закинув мене до Первомайська Миколаївської області.
Слава про мої «золоті руки» у ремонтній справі дійшла вже й туди)))))
Я дуже довго пручалася, але в Херсоні просто безвихідь. Постійні обстріли і скиди дронів забрали останню надію якось заробляти на життя, і я виїхала працювати. Розумію, що це самообман, ніби це тільки по роботі і я дуже скоро буду вдома. Щодень, щоніч – там ні секунди тиші.
Дрони вже дісталися і до мого затишного Тавріка. Раніше це був чи не єдиний район Херсона, який жив більш-менш спокійно і можна було хоч людей побачити на вулиці.
А зараз ти йдеш на ринок і дивишся не під ноги, а на небо, і здригаєшся від птахів, прислухаєшся, щоб не «жужжало» поруч.
Тут у Первомайську ЗОВСІМ інше життя. Як сказав мій знайомий, «вони живуть тихо і розмірено, як ми в 14-му, тобто війна десь є, ми про неї знаємо, але це далеко».
Мене «приютила» родина військових (батько і син служать), прийняли як рідну. Виділили мені літню кухню і сказали – живи скільки хочеш, нічого тобі поки вертатися додому. Так що буде міська дівчина освоювати, що таке сільська хата з пічкою, літній душ на вулиці.
У моєму розпорядженні – величезний город, сад, виноград. Своїх бідось-кішок теж забрала з собою. Вони дуже здивувались, що є життя поза квартирою і вже ганяють сусідських котів зі свого(!!) двору.
І наче все так гарно, але дуже хочеться додому. Оцього відчуття, як в дитинстві: чік-чірік я в доміку – двері зачинив і нічого поганого з тобою вже не станеться…
Уже виїхали й мої родичі із Садового. Села просто немає. Майже 3 роки життя в підвалі без води, газу та світла, під постійними обстрілами зі всієї зброї, що тільки придумали (як вони кажуть, що хіба ядерки ще не бачили).
Виїхали в Очеретня – це теж Миколаївщина. Виїжджали на «аби куди», щоб тільки живі залишились. Ми зідзвонилися з Миколаївською ОВА, і вони знайшли, де приймуть безкоштовно. Голова-жіночка зустріла на краю села на ровері та провела машину до самої хати, що їм виділили.
Побачивши їхній нехитрий скарб, селяни окружили такою турботою, що вони були в шоці. Люди попритягували хто що міг: і речі, і їжу. Повезли в район, щоб зробити ВПО, і вже отримали виплату, хоча й 10 днів не пройшло. Зараз родичі обживаються і готують хату до зими.
Великий шок, як вони сказали, – це за 3 роки спати роздягнутими, у ліжку і в тиші, і ще й світло є. Коли вони спитали: а дрони у вас літають, то жіночка ледь не розплакалася і каже: які дрони? Заспокойтесь, уже все добре!
А по Садовому дрони скидами планомірно добивають хату за хатою, якщо до цього ще не знищила арта. Уже офіційно відключили газ та світло на село, але там ще живуть люди. Ніякі служби не приїдуть, автобуси не їздять, люба машина – це ціль для скиду. Люба людина – це ціль для скиду.
Немає вцілілих хат, багато людей загиблих та травмованих – просто знищене життя.
Нашу область перетворюють на суцільні Кринки. І що ми знаємо? Суха інфа?
«Під ворожим вогнем опинилися Зміївка, Тягинка, Антонівка, Садове, Одрадокам’янка, Качкарівка…»
А це ж чиєсь життя, а не суха статистика.
Нам дали назву «місто-герой» і забули. Я розумію, що не тільки наше місто обстрілюють. Є і Харків, і Суми, і Кривий Ріг – усім дістається. Але я ж херсонка і мені болить Херсон!
Друзі з Польщі питають: а що, не чутно нічого за Херсон?
Поки не зайдеш на херсонські пабліки – нічого не дізнаєшся, ніби в нас все тихо.
Так, я зараз в іншому безпечному місті, але серце розбите на мільярди уламків.
День починається і закінчується читанням новин.
І я розумію, що Херсон -– це не сухі цифри обстрілів і скидів, а це чиєсь життя.
Життя – це ж найголовніше, що в нас є.
Головне фото ілюстративне: TSN.ua
Джерело – Гривна
