15 січня цього року виповнилося 22 роки, як не стало Поліни Райко – жительки міста Олешки, яка подарувала Україні своє наївне мистецтво. Ділимося ексклюзивними спогадами про художницю-самоучку.
Свого часу, у 1998 році, вперше про самобутній талант бабусі з Олешків жителям Херсонщини розповіла саме «Гривна». Уже потім, після нашої публікації, обласне телебачення зняло короткометражний фільм про Поліну Райко, про неї написали інші видання, почали їздити мистецтвознавці. Так проста бабуся стала відомою, а її малюнки – яскравим прикладом жанру наївного мистецтва.
- ДОВІДКА. Поліна Андріївна Райко народилася 15 травня 1928 року, усе життя прожила в Олешках (тоді – Цюрупинськ). Мала тяжку долю, поховала чоловіка та обох своїх дітей. У віці 69 років, не маючи художньої освіти, почала малювати. Жінка розмалювала всі поверхні власного будинку в Олешках, на ґанку, на огорожі й навіть на могилах рідних. Звичайною емальованою фарбою бабуся відтворювала квіти, міфологічних тварин, човни, риб, лебедів, Бога та Богородицю, себе й свою родину тощо. Малювала до кінця життя – померла Поліна Райко 15 січня 2004 року. Але мистецьку цінність її будинку офіційно визнали тільки перед самою війною – у листопаді 2021 року дім Поліни Райко нарешті було внесено в реєстр пам’яток монументального мистецтва місцевого значення. Однак у червні 2023 року, після того, як російські окупанти підірвали дамбу Каховської ГЕС, будинок-музей було повністю затоплено.
Автором тієї найпершої публікації про Поліну Райко в «Гривні» був наш фотожурналіст Анатолій Андрєєв. Подорожуючи по Херсонщині велосипедом, він приносив до редакції цікаві фотосюжети як з Херсона, так і з районів області.
Звідки дізнався про Поліну Райко, про що говорив із нею та як домовився, щоб вона взялася розмалювати храм у Бериславському районі, – ексклюзивними спогадами про бабусю-художницю Анатолій Андрєєв поділився з «Гривною».
Далі – пряма мова.
Розмальовані стіни в хаті Поліни Райко в Олешках
Знайомство
На початку березня я відправився у велоподорож до Олешків – хотів відшукати могилу першого олімпійця Херсонщини Івана Сотникова, який брав участь в Олімпійських іграх у 1952 році. На центральній вулиці міста зустрів знайомого спортсмена, він грав за футбольні команди району. Розговорилися. І от він каже мені, мовляв, не хочеш познайомитися з дуже цікавою жіночкою – моєю сусідкою Поліною Райко? Дещо розповів про неї, процитувавши її ж слова: «Я трошки не в собі, але мені подобається розмальовувати своє житло».
Ця тема мене зацікавила – усе, що пов’язане з малюванням, мені близьке. І я поїхав. Пам’ятаю, будинок був розташований на першій від річки вулиці – суцільний пісок, ніякого асфальту. Довелося велосипед нести на собі – не ризикнув їхати по піску.
Але бабусі я тоді вдома не застав. Познайомився із сусідкою – та розповіла, що Поліна в цей час зазвичай на базарі, скоро має повернутися. Я повідомив, що мене цікавить малярство бабусі, й запитав, чи бачила сусідка її роботи.
«Так, бачила, – каже. – Але я не розумію її малюнків. У нас в усіх на старості якісь павучки в голові, от у Поліни такі – вона розписує своє житло».
Почекавши з пів години, я поїхав, але запланував за декілька днів повернутися. Другий мій візит був успішним. Приїжджаю зранку, а вона йде мені назустріч.
«Що ж ти, – говорить, – не дочекався мене минулого разу?» І розповідає, що торгує на базарі – купує сало, перетоплює його й продає смалець.
Запросила до хати, і я вперше побачив її малюнки – тоді будинок був розмальований лише зсередини. На столі стояли трилітрові банки з фарбою: біла емаль, синя, зелена, і щітки – звичайні малярні. Каже, малюю дуже рідко – коли настрій з’являється. Запитую, чи ґрунтує стіни перед малюванням. Так, відповідає, ось білою ґрунтую. А я дивлюся – звичайна штукатурка. Кажу – воно ж буде відпадати, треба окремо штукатурити, щоб зберегти малюнки. А вона відповідає:
«Та кому це треба? Хай відпадає, я буду малювати нове».
Хвилина натхнення та унікальний спів
Запросила мене щось перекусити. Відрізала мені й собі окрайці хліба – гарного такого, свіжого, намастила смальцем і шкварочками. Така смакота була!
І от сидимо за тим же столом серед банок із фарбами, доїдаємо хліб. Раптом Поліна відсуває буханець в інший бік, тягне до себе фарби, вискакує на табуретку – далі на стіл. І при мені починає малювати щось на стелі. Це було щось неймовірне! Ставить одну фарбу, бере іншу – ніби й забула, що я поруч.
Розмальовані стіни в хаті Поліни Райко в Олешках
І тут я чую, що вона починає щось співати – якась українська пісня, народна. А в мене диктофон напоготові завжди – я відчуваю, що потрібно дотягнутися до неї ближче, щоб у записі було чутно слова та мелодію. Перейшов на інший бік столу, і тут вона мене помітила – немов раптово проснулася.
Таке відчуття, що ці декілька хвилин бабуся перебувала в трансі, нібито вона одна в кімнаті. Вона так вправно вимальовувала, співаючи пісні! І коли я крутився з диктофоном, вона прийшла до тями. У неї раптово пропав настрій, кинула ті щітки й припинила малювати.
Будинок Поліни Райко повністю затопило після підриву ворогом дамби Каховської ГЕС, частина стін обвалилася. Червень 2023 р.
Пізніше пояснила, що дуже перехвилювалася, бо до неї вперше в житті приїхав журналіст. Хоча люди навколо вважають, буцімто вона трохи з глузду з’їхала.
Я запитав, про що вона співала. Каже, спів – то від мами дісталося, мовляв, мама її маленьку брала із собою на збирання хлопка – збирала, а сама співала.
«Коли в мене з’являється бажання малювати, у мене нібито внутрішній голос підказує мені оці слова», – розповіла Поліна.
Тобто, найімовірніше, під час малювання вона ще й вигадувала пісні.
Дещо мені вдалося записати, і цю касету я потім віддав відомому херсонському композитору й фольклористу Валерію Другальову, який збирав зразки фольклорної спадщини Херсонщини. Про Поліну Райко він дізнався від мене. За словами Валерія, її спів був унікальним. Та касета так і залишилася у Другальова – він збирався досліджувати цей бік творчості Поліни Райко.
А з бабусею ми тоді розпрощалися на тиждень – я пообіцяв привезти їй газету з публікацією про неї.
Наївне мистецтво
Але потрапив знову в Олешки не за тиждень, а за два. Газету привіз, як і обіцяв. Вона подивилася, почитала й каже:
«Хай сусіди почитають і хай не думають, що я бабушка, яка з’їхала з глузду».
Крім газети, я подарував їй тюбики художньої фарби й хороші малярні пензлі різного розміру голландського виробництва. Вона потім додавала ці фарби в емаль, створюючи різні кольори. А пензлями почала вимальовувати очі котикам, вуса.
Згодом до мене звернулися з обласного телебачення – журналістка Лариса Петрушенко. Вона прочитала про Поліну в газеті, зацікавилася. Я допоміг трохи з інформацією, і вони створили фільм про бабусю-художницю. Так поступово про неї стало відомо на Херсонщині й за її межами, приїздило київське телебачення, різні делегації.
Поліна Райко та її гості – херсонські краєзнавці й мистецтвознавці, фото початку 2000-х років
Пізніше якийсь меценат із Німеччини, що мав коріння в Олешках, надіслав гроші на ремонт будинку Поліни Райко. Дім поремонтували, встановили металеві ворота замість дерев’яних. Бабуся тоді вже малювала й зовні, тож і ворота розмалювала, прикрасивши їх гарними півниками.
Якось я показав фотографії з малюнками Поліни Райко херсонському краєзнавцю Сергію Дяченку та його дружині Владі, яка працювала в художньому музеї. Влада пояснила, що творчість бабусі з Олешків можна назвати так – наївне мистецтво.
«Справа мого життя»
Через декілька років я побував у Свято-Григорівському Бізюковому чоловічому монастирі – він розташований у селі Червоний Маяк Новорайської громади Бериславського району. Під час розмови намісник монастиря Феодосій поскаржився мені, що не може визначитися з майстрами по розпису храму – головного собору комплексу. Мовляв, уже третього довелося виганяти, бо наче й беруться за роботу, а потім ідуть в загул.
У мене виникла ідея запросити на цю роботу Поліну Райко, намісник був не проти. І от я знову їду до Олешків. Декілька років я не був у бабусі – за цей час вона розмалювала всю-всю хатину всередині, дещо – зовні. Я сфотографував її роботи, на скільки вистачило фотоплівки, й повіз їх показати отцю Феодосію. Він переглянув і каже: «Я благословляю». Ось так заочно одразу погодився. Фото, до речі, всі в нього залишилися.
Поліна Райко відповіла на мою пропозицію такими словами:
«Я це зроблю. Це буде справа мого життя».
Ми домовилися, що навесні вона тимчасово переїде до монастиря й там працюватиме. Але, на жаль, 15 січня Поліни Райко не стало…
На головній світлині: Поліна Райко у своєму будинку, фото Макса Афанасьєва. Фото в тексті: фейсбук/Благодійний фонд ім. Поліни Райко
Джерело – Гривна