Родині Олександри з Криму двічі довелося жити в окупації – у рідному Сімферополі та в Херсоні. Далі – її історія.
«Ми опинилися в Херсоні, почали життя з нуля. Але 2022 року знову потрапили в окупацію. Ми дуже боялися. Для нас це була друга окупація».
Це – слова жительки Сімферополя Олександри. Її розповідь про окупацію Криму – одна з історій, які зібрав Центр прав людини ZMINA у межах великої публікації про людей, які жили або продовжують жити в окупації.
Для жителів Херсонщини ця історія може бути цікава ще й як порівняння – як відбувалася окупація Криму у 2014 році та як російські загарбники окупували Херсон і область у 2022 році. Особливо моторошними є факти про викрадення дітей – злочин, який Росія в масштабних розмірах вчиняє на Херсонщині.
Далі – пряма мова пані Олександри.
***
Я народилась і прожила усе життя у Криму. Мені 48 років. У мене є чоловік, у нас четверо дітей. Жили ми в Сімферополі. У нас була крамниця на ринку, чоловік до окупації працював менеджером в будівельній корпорації.
«Вас захопили»
У 2014 році у Криму все тихо було. Всі знали, що щось відбувається у Києві, але за новинами ніхто не стежив. Всі просто спали. У день так званої «анексії» не було ніякої стрілянини чи вибухів. Ми просто встали, і я повела дітей до школи. Вона була близенько від нас. Заходимо до школи, спускається вчителька перелякана і питає мене, чого ми прийшли. Я ж їй і кажу: «Як чого? До школи».
Вчителька попросила мене розвести по домах дітей, які були в класі. Їх було троє. І наполегливо рекомендувала не виходити з хати. Я відвела дітей і подумала, що треба на ринок піти – картоплі купити. Приходжу туди, а там нікого нема.
До мене знайома підходить і питає: «Ти що нічого не знаєш? Прапор на «Совміні» зняли».
Тоді вже після обіду не стало телебачення, потім зник зв’язок. Я встигла зателефонувати друзям до Києва, щоб розпитати, що відбувається. А вони кажуть: «Вас захопили».
У нас будинок був приватний, ми відкриваємо хвіртку – а там автоматник стоїть, бурят. Спершу ми були в паніці, всі люди сиділи по хатах. А потім, за кілька днів, місцеві – як показилися. Стали до тих військових бігати – каву носити. Я питаю чоловіка: «Льош, вони що, дурні?». Ми сподівались тоді, що якось усе вирішиться. Що з Києва хтось приїде, захищати нас. А нікого не було… Київ мовчав, на жаль…
«Я зрозуміла, що ми серйозно встрягли»
У нас був невеликий бізнес – крамниця на ринку, приміщення ми орендували. Працював магазин неофіційно. Усі рахунки у нас були заблоковані, а готівки в мене не було. Чоловік вмить став безробітним. У кого була готівка, той був «молодець». А в кого не було, то що робити?
Росіяни швидко зорієнтувались – стали звинувачувати Україну, що вона заблокувала рахунки, і пообіцяли натомість виплатити людям гроші. Кілька місяців люди отримували гарні виплати. І звісно, стали на бік росіян, бо пропаганда і гроші роблять свою справу.
Великі міста росіяни купують, це правда. Бо так їх легше контролювати. А маленькі міста і селища вони стирають. Тож Сімферополь вони купували.
Мій чоловік спершу розгубився, каже: «Що робити будемо?». А я йому кажу: «Поки сидимо, бо може наші прийдуть, щось вирішиться». Так ми і лишилися. Але серед мого оточення за Україну більше людей не було, і ми були цим шоковані.
Коли ми зрозуміли, що все, приїхали, то довелося вирішувати, що робити далі. У нас не було родичів на іншій території України, нам не було куди їхати. Тому ми тоді вирішили залишитись. Я почала вивчати всю російську законодавчу базу – від податкового до кримінального кодексів, і я зрозуміла, що ми серйозно встрягли.
Спершу я намагалася щось довести знайомим, переповідала закони, вони мені не вірили. Всі сподівалися на великі гроші. А коли ж люди отримали паспорти, то усі стали отримувати виплати як громадяни Росії. Якщо ви вважаєте, що в Україні зарплатня вчителя маленька, то ви просто не знаєте, скільки вони отримують в Росії – копійки.
«Росіяни стали віджимати бізнес»
Люди в Криму за кілька місяців російської влади почали скаржитись. Тоді росіяни стали віджимати бізнес. На ринок, де був наш магазин, прийшов хлопчина у чорній сорочці з папочкою і сказав, що тепер «Дєвочкі, треба всі магазини на ринку переписати на якесь ООО «Рога і копита».
Ми жінки, власниці, почали сперечатись – ну хто свій бізнес віддасть просто так? Тоді вони пригнали бульдозер і зрівняли ринок із землею. Ми встигли тільки холодильники врятувати.
Інші власниці, у яких були шуби, дублянки, кричали, сперечалися. Їхні магазини пограбували, просто все винесли звідти. Потім приїхали з ФСБ, позаламували руки тим жінкам і сказали: «Це вам не Україна, зараз як сєпаратистки в Сибір поїдете. Закрили роти і геть звідси!».
Але ж решта людей задоволені, бо паспорти отримали. Потому представники влади стали їм розповідати: «А тепер вам дорога в Україну закрита, бо як туди сунетеся, будете засуджені за колабораціонізм». І люди злякалися. Лише тоді зрозуміли, куди саме вони потрапили.
Ми не хотіли брати паспорти. Але на нас почали тиснути. Спершу нам у школі сказали, що діти не зможуть відвідувати уроки, лікуватись у поліклініці, якщо вони не є громадянами РФ. Нам розповідали, якщо ми відмовлятимемося від паспортів, у такому разі у нас 24 години на виїзд.
«Мої діти є громадянами України»
Мене тоді ж викликали на вулицю Франка – там раніше СБУ розташовувалася. Я туди пішла. А там влаштували комісію. За довгим столом попід стіною сиділи сім тьоток з високими начосами на голові, я такі раніше тільки в кіно бачила. Кажуть мені: «Сідайте». Я сідаю і бачу в однієї з них з висвітленим волоссям з високою «бабеттою» – моя особиста справа, папка з тризубом. І почали ставити питання мені ці комісарки: де я працюю, де чоловік працює? Я відповіла, що перебуваю у декретній відпустці, вже два роки, у мене ще рік є. А та, головна, мені каже: «Це у вас три роки декретної відпустки, а за нашим законодавством – півтора. Ви мусите працювати».
У мене чоловік офіційно був на той момент безробітним. І вони вчепились у це. Потім стали питати, де ми мешкаємо. Ми в цей момент будували оселю і тимчасово винаймали житло. Там офіційно було лише 32 метри приватного будинку, але ж ви розумієте, це офіційно, а насправді площа була більша.
І тут почалось, вони мені сказали, що «згідно із законодавчою базою РФ, ми не можемо бути з дітьми, бо обидва офіційно не працюємо». Виявляється, у них є стаття за «тунеядство».
А ще сказали, що у нас житло згідно з офіційними документами не відповідає нормам, а тому у нас забирають дітей терміном на пів року, поки ми не покращимо наші житлові умови і не працевлаштуємось.
І тут, звісно, я підводжуся, дістаю свій український паспорт і кажу їм: «Я є громадянка України, мої діти є громадянами України, і тільки суд України має право позбавити мене батьківських обов’язків. Якщо хоч одна з вас підійде до моїх дітей, я перегризу вам горло!». І ось ця, головна, з «бабеттою» почала стукати олівцем по столу: «То ти громадянка України? Ну-ну… Пішла геть звідси!».
Я виходжу, мене трусить і помічаю секретарку, та сидить в шоці і каже: «Ти хоч розумієш, що ти кому кажеш?». Я тоді так обурилась, вийшла і з грюкотом зачинила двері.
«Усе створено, щоб люди з інших регіонів їхали до Криму»
Минув рік, і нас не чіпали. Діти ходили в школу, як і раніше. За цей час ми витратили усі кошти, які у нас були. Замислилися, що треба виїжджати з Криму. Але ордер на житло в нас був українським, і ми вирішили взяти ті російські паспорти, щоб продати помешкання.
Аби заробити якісь кошти, поки вирішуються справи з документами, відкрили невелику крамничку. Але усе, що відбувалось довкола, мене почало дратувати. З кожної праски лунало, як погано в Україні. Це взагалі була головна тема обговорень.
І на знак протесту я стала розмовляти українською, не дуже добре виходило, але я вперто говорила українською. Уявіть, стою за прилавком, повішу за собою дві ганчірочки, щоб витирати стіл – одну жовту, іншу блакитну і з усіма, хто заходить, вітаюсь українською.
Знаєте, я так тих росіян ненавиділа, що інакше просто не могла. Мене врешті викликали до ФСБ. Але мене там не били, просто вирішили поговорити. Один з тих офіцерів сказав мені: «Ви ж розумієте, що вам доведеться поїхати?», а я йому відповідаю: «Аби такі, як ви приїхали? А потім провели ще один референдум?». Він схвально кивнув. Так і є, там зараз багато росіян, а кримчан на їхньому тлі зовсім мало.
Мій чоловік пішов працювати простим будівельником. І виявилось: якщо кримська реєстрація у робітника, то отримує він 20 тисяч рублів, а якщо реєстрація дагестанська, осетинська чи з будь-якого іншого регіону, то зарплата буде 120 тисяч. І це все створено, щоб люди з інших регіонів їхали до Криму.
«Вилучення дітей в Росії – це цілий бізнес»
І ось наближався вже вересень 2016 року, і мої знайомі, кримці, з якими я товаришувала з дитинства, повідомили мені, що на нашу родину прийшло «замовлення». Нашими дітьми зацікавились органи опіки. За їхніми уявленнями, багатодітні родини в Росії – це маргінальні родини.
Вилучення дітей в Росії – це цілий бізнес. За кожну дитину, яку беруть під опіку, опікуни з бюджету отримують від держави 30-40 тисяч рублів, плюс пільги. Це великі гроші для регіонів. Але є проблема – народжують в Росії мало, а для цього бізнесу потрібні діти. Тож є ціла система, яка вилучає дітей з окупованих українських територій і передає їх опікунам в інші російські регіони.
У школи зазвичай приходять «замовлення» на здорових дітей, яких треба знайти, щоб вилучити у батьків. У цю систему залучені вчителі і медики. Щомісяця вони подають звітність по дітях, яких можна вилучити. Я знаю напевне, що в 2015 році з Сімферополя вилучили до 1500 дітей в живих батьків – це були нормальні сім’ї, не алкоголіки.
Я знаю історію, як 15-річну дівчинку шкільний психолог розпитувала про ставлення матері до неї. Але ж всі розуміють, це підліток – звісно, вона поскаржилась. І після того якось мати з тією дівчиною вдома посперечалися, бо мала не хотіла робити уроки. І тут відразу дзвінок в двері, а там вже органи опіки, і дитину потягли до авто. Мати кричала: «Не забирайте дитину». Мала присягалась, що мати її не б’є, але вже через дві години дівчина була по дорозі до опікунів у Тюмені. Мати її ще понад рік оббивала пороги, щоб дитину повернули. Але, якщо їх забирають, то вже не повертають.
«Це був фільм жахів в реальному житті»
Усі це знали. Коли мені повідомили, що ми «на олівці», наших дітей почали опитувати психолог, соціальні працівники, один раз причепились навіть до неохайного зовнішнього вигляду одного з моїх синів. На нас почали тиснути з усіх боків. Закрили наш магазин. Це було дуже швидко.
Директорка нашої школи, яку я знала багато років, попросила мене прийти. Ми зустрілись в кав’ярні, щоб не в школі, і вона повідомила мені, що процес вже почався. Через своїх знайомих я довідалась, хто нас «замовив». Це була та жінка з комісії з «бабеттою» з 2014 року, вона вже на той момент отримала високу посаду.
Я пішла до неї, я чесно зізнаюся, впала на коліна і сказала їй: «В мене немає вже грошей, немає нічого. Все, що є – діти. Не забирайте в мене дітей». А вона лише сміялась з того, казала: «Я твою бандерівську душонку витреплю. Віддасиш дітей».
Це був фільм жахів в реальному житті. У нас було дві доби. Ми позбирали речі, заборонили дітям виходити з клуні. Бо органи опіки стояли вже під воротами, лікарка повідомила їм, що діти хворі, і таким чином ми трохи відтягли час.
Я лише встигла підмовити працівниць реєстратури в поліклініці, ми зробили ксерокопії їхніх карточок і замінили їх на реальні. Нам лікарка городами виносила ті дитячі карточки. Це було дуже страшно. Чоловік зробив собі документи про відрядження, бо нас без причини б ніхто не випустив на підконтрольну Україні територію.
Ми знайшли перевізників, домовилися і городами втекли до автобуса. А потім був ще переїзд лінії розмежування. Чоловік зі старшим сином пройшли, а мене ще з трьома дітьми не випускали. Ви не уявляєте, що я пережила. Я роздряпала шкіру на нозі молодшій дитині, щоб переконати їх, що вона хвора. Я так боялась, що вони проб’ють по якійсь базі інформацію про дітей. Але, слава Богу, нас випустили.
«Ми дочекалися звільнення Херсона»
Ідемо по тому коридору, довкола все заміновано, а попереду майорить український прапор. Я його побачила, впала на коліна і стала плакати. Все життя пам’ятатиму ту мить. Сльози лилися без упину.
До мене наблизився український військовий, такий худенький, невеликого зросту і каже: «Не плач, ти вже вдома».
Ми опинились в Херсоні, почали життя з нуля. Але 2022 року знову потрапили в окупацію. Тоді я вже була розумніша – на вулицю виходила лише я, діти і чоловік були увесь час вдома. Ми дуже боялися. Для нас це була друга окупація. Однак мушу сказати, те, що було в Криму у 2014 році, – лише квіточки у порівнянні з тим, що було в Херсоні у 2022 році. І ми не могли виїхати з Херсона, бо у нас була кримська реєстрація, жоден перевізник навіть за великі гроші нас не хотів брати.
Але ми дочекалися звільнення Херсона. Це було справжнє звільнення від усіх пережитих нами жахіть.
Ілюстративне фото із соцмереж
Джерело – Гривна
