Сьогодні в окупації залишаються жити від 3,5 до 5 мільйонів українців. Чому вони не виїжджають? Одна з відповідей на це питання – історія родини з Херсонщини.
«Чим завершилося для нас життя в окупації? Моєю онкологією, чоловікові поставили клапан на серці…»
Це – слова жительки села на Херсонщині пані Олени. Її розповідь про окупацію, виживання та виїзд – одна з історій, які зібрав Центр прав людини ZMINA у межах великої публікації про людей, які жили або продовжують жити в окупації.
Сьогодні на окупованій частині України залишаються жити від 3,5 до 5 мільйонів наших громадян, повідомляє видання. При цьому багато хто з них чекає на ЗСУ – всупереч думці тих українців, які вважають, що в окупованих регіонах залишилися лише зрадники.
Далі – пряма мова пані Олени з Херсонської області.
***
Перші дні вторгнення ми з чоловіком провели у підвалі. Росіяни наступали на Херсон, ми визирали час від часу і бачили на власні очі і ракети, і бомбування, і ті гелікоптери з червоними зірками. Вони спершу не заходили в наше село, бо були сильні бої за Херсон, за Антонівський міст. Ми тільки чули і бачили, як все летить. У наших головах не могло вкластися, як це сталося, що на нас напала Росія.
«Ми спинами закрили нашого хлопчика»
Я була волонтеркою ще з часів Майдану, і до мене звернувся медик з нашої лікарні. Там вже лежало багато поранених хлопців. Усі розуміли, що наші відходять. Тому лікар попросив розібрати поранених українських солдатів по домівках, переховувати, щоб вони не потрапили в полон.
Щойно росіяни зайшли, почалися облави. Багато наших хлопців було в лісах, в очеретах, і ми збирали їм цивільний одяг, щоб вони могли врятуватися. Тоді до мене привезли пораненого. Ось чому я не виїхала одразу. Моя донька у Києві, і я б могла поїхати до неї. І я хотіла. Але в мене опинився хлопчик, не можу вам назвати його імені. Він був поранений в обличчя і руку. Ми його переховували 8 місяців, було дуже страшно. Були постійні обшуки.
Я ще працювала служницею в церкві, ходила щодня до храму та бачила оці рожі ненависні, їхнє ставлення до нас. Ми з чоловіком дуже боялися, щоб російські солдати не зайшли до нашого дому. Але Бог милував. Бог є на світі, бо до нас і у хвіртку стукали, а ми не виходили, і вони проходили повз. Росіяни знали, що місцеві переховують українських солдатів. І тоді дуже багатьох знайшли і забрали.
У цього солдата був зв’язок з командиром, але вивезти його не могли. Бо через поранення в лице і руку було б неможливо пройти перевірку, яку влаштовували росіяни на блокпостах. Вони роздягали чоловіків і шукали сліди від поранень і татуювання.
Разів три йому телефонувало командування і обіцяло, що спробують вивезти човном. Кожного разу зривалося. Одного разу він сам відмовився, сказав, що боїться їхати. Щось відчував. Я йому запропонувала лишитися у нас і не поспішати. Ми його тоді не відправили, а той човен, на якому він мав рятуватися, розбомбили.
Перед тим, як наші звільнили Херсон, у сусіднє село завезли автобуси з Криму і Краснодарського краю, зробили оголошення про евакуацію і вивозили багато людей з наших сіл. Спершу їх переправляли в Херсон, а вже звідти в Крим.
Людей було багато, які хотіли виїхати, і в цьому натовпі можна було вивезти нашого солдата. Прийшли ми разом з ним до порту і чекали на катер. І уявіть, стоїмо і помічаємо – йде делегація велика у наш бік. А там з Криму Аксьонов та інші, і вони підходять до нас, щоб поговорити з людьми. Ми з сусідкою спинами закрили нашого хлопчика, і Бог милував. Там люди в натовпі давали інтерв’ю, як раді бути з Росією.
Ми стояли тихо. І щойно підійшов катер, посадили нашого воїна на нього. Знайомі зустріли його в Херсоні, і він там у них перебував тиждень. Вже тоді наші зайшли в місто. Так хлопчик врятувався.
«Люди там живуть у страшних умовах»
Коли вже відправили його, то можна було б і їхати до доньки. Але священник, де я в церкві працювала, каже мені: «Пані Олено, куди ж ви поїдете? Людей залишите?». А людей справді йшло до церкви багато. Це була їхня остання надія – на Бога.
Здебільшого парафіяни – це літні люди, які не могли виїхати. Треба мати великі гроші, щоб вирушити з окупації.
Потім ми пережили потоп. У мене почались проблеми зі здоров’ям – ноги стали боліти. У цей час, після потопу, росіяни ввели рублі, стали змушувати нас брати російські паспорти. Ми цього не робили. Поки ми мали заощадження, то виживали.
До нашого священника стали приходити росіяни. Церква у нас Українського патріархату. Стали вимагати від панотця документи на землю. Прийшли феесбешники один раз, потім другий, потім поліція, стали нас залякувати, потім забрали священника на підвал.
Коли він повернувся, то сказав мені: «Пані Олено, ви хвора. Треба закривати церкву і виїжджати». Хоча, ви знаєте, до нас в церкву і ті росіяни, військові заходили. І ми говорили з ними. Але вони такі пропутінські, так вірять у свого ідола, що переконати їх у тому, що вони агресори, неможливо. Але до Бога ідуть, бо ж жити хочеться.
Після того, як наш батюшка вирішив закрити церкву, я виїхала разом з ним. У селі лишився мій чоловік дивитися за будинком. Ми з панотцем їхали через Росію, Естонію, Литву, Польщу і потім лише дістались України. Через пів року цим маршрутом поїхав мій чоловік.
Чим завершилося для нас життя в окупації? Моєю онкологією, чоловікові поставили клапан на серці. Живемо зараз у доньки. А так я навіть не уявляю, як би ми жили, якби дітей в Києві не було.
Кому ми потрібні? Ми навіть зняти квартиру не змогли б. Тому люди і не виїжджають. Це пенсіонери, які не можуть, у них коштів немає. Живуть вони в страшних умовах. У багатьох будинків вже нема – розбомблені, затоплені, але людям нема куди дітися і немає за що виїхати. А дорога яка тяжка! Я телефоную час від часу подрузі, яка там лишилась. Вона хвора, там немає ліків, нема лікування, і їй нема за що виїхати.
Ілюстративне фото із соцмережі
Джерело – Гривна
