«Я досі люблю передивлятися відео, на яких наших захисників в Херсоні зустрічають. Дивлюся і щоразу плачу. Я так мрію, щоб і ми так зустрічали». Це – фраза з розповіді жительки міста Мелітополь, яке майже 3 роки перебуває в окупації.
Історію 56-річної жінки публікує громадська організація «Почута медіа». Волонтери допомагають жителям ТОТ виїхати з окупації. Довгострокова мета організації – сприяти реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Далі – історія пані Галини (ім’я змінене з міркувань безпеки), яка, попри небезпеку для життя, залишається в рідному Мелітополі. Вона досі не взяла російський паспорт і чекає можливості зустрічати ЗСУ на вулицях свого міста – як це було в Херсоні.
***
«Думала, що життя в окупації просто нагадуватиме СРСР»
Я не вірила, що війна може початися, – я знала, що війна буде, як ще у жовтні казали американці. Але, якщо чесно, у мене ще з дитинства було передчуття, війна снилася часто. Я це пояснювала пам’яттю предків: вони сильно голодували у війну та після, пережили Голодомор, розкуркулення, заслання… Думаю, тому я їжу й заготувала: харчі різні, консервацію. Перед війною я не могла нормально спати, мабуть, місяць. І перший вибух почула – одразу зрозуміла, що війна.
Я розуміла, що моє місто може опинитися в окупації, але думала, що це буде більш цивілізовано – просто нагадуватиме СРСР. Виявилося, що окупація – це репресії, тортури та страти.
Про захоплення росіянами Мелітополя ми дізналися з повідомлення в інтернеті. Потім мер наш виступав, сказав, що місто зайняли, а потім зникли зв’язок та інтернет.
Ми перші три дні жили у підвалі, по місту їздили танки й БТРи, військові з автоматами почали ходити. У нас було гучно, але стріляли від нас, у бік Запоріжжя, тоді вже у Василівці бої йшли. Страшно було, мародери зламували магазини, аптеки. Усе розграбовували: і місцеві мародери, і солдати російські. Украдені телевізори ще довго по місту валялися, мабуть, витягли з магазину, а вони побилися. Потім ще й пральні машинки на військових автомобілях бачили.
У березні ми прочитали в інтернеті, що на вулицях збираються мітинги, побачили відео, як люди виходять. Почали просто ходити, «гуляти» центром міста, а самі шукали мітингувальників і приєднувалися до них. Ми йшли скраю колони, щоб у разі чого легше було втекти.
Переді мною йшла дівчина молода, вона загорнулася в український прапор. Повз нас пройшла якась стара, скривилася і буркнула під ніс: «Що ти ту ганчірку собі на плечі начепила?». От такі люди тільки Росію й чекали! Ті, хто сумують за СРСР.
«У Херсоні важко, але я б погодилася на це, аби тільки без Росії»
Після початку окупації в нас дуже довго не було газу, а восени 2022 року довго не було опалення. Тоді було дуже холодно, мокріли стіни й стеля. А в серпні 2023-го ми задихалися від спеки, бо не могли відкрити вікна. У місті крематорій працював. Смерділо страшно. Щодня починав увечері й майже до ранку. Навіть через кондиціонер смерділо. Допомагало лише усвідомлення того, що саме там палає.
Раніше я дуже любила гуляти містом, зараз майже не виходжу з дому. Мені не приносять задоволення прогулянки серед убивць. Росіяни, вагнерівці, кадировці, колаборанти… Вони мені всі однаково огидні.
Одного разу побачила надворі хлопча років 10, одягненого під «орка». І з бронежилетом, і з рюкзаком армійським, і всюди «зетки». Я так рознервувалася! Лише потім чоловік переконав, що це приїжджий або дитя колаборанта.
Психологічно тут тяжко. Накриває періодично. Особливо після всіх жахів, обстрілів українських міст. Але як би не було тяжко, я кожен раз собі кажу: нашим хлопцям в окопах набагато тяжче.
Я досі люблю передивлятися відео, на яких наших захисників у Херсоні зустрічають. Дивлюся і щоразу плачу. Я так мрію, щоб і ми так зустрічали. Навіть попри обстріли, я заздрю Херсону. У Херсоні зараз тяжко, але я б погодилася на це, аби тільки без Росії.
Серед моїх знайомих немає тих, хто б кардинально змінив позицію на проросійську. Є ті, хто оформив паспорт і пішов працювати, але всі чекають на повернення України.
«Якщо виїхати, можна вже ніколи не повернутися, а тут дім»
Зрозумійте, не всі можуть виїхати, не всі хочуть. Бо якщо виїхати, можна вже ніколи не повернутися, а тут дім. Хтось тут усе життя прожив. У тих, хто виїхав, росіяни можуть квартиру забрати або ж просто не пустити назад в окупацію, якщо треба буде. Щодня такі історії читаю. Хтось не може за сімейними обставинами виїхати, причин багато.
А ще, щоб виїхати з окупації, треба мати російський паспорт. І звичайний, і закордонний. І гроші треба мати великі, щоб послуги перевізника оплатити. Гроші – це велика проблема, їх мало, вони закінчуються. Я не поїду. Я не витримаю фільтрацію. Там сидять професіонали-ФСБшники, я не зможу з ними розмовляти, брехати їм.
Я не брала російський паспорт, але вже відчуваю, що без нього нікуди… Без нього медичну допомогу не надають, і житло без нього заберуть. Тому це міра вимушена.
Мені страшно, що нас тут залишать. Мені страшно, що про нас тут забудуть. Пам’ятайте про нас, будь ласка. Мелітополь – це Україна, і росіяни ніяк це не змінять. Партизани їм про це весь час нагадують.
Довоєнне фото: zr.zp.ua
Джерело – Гривна
