Олександра Кадигроб до 16 років жила в Докучаєвську Донецької області. Після початку бойових дій у 2014 році, коли російські гібридні сили окупували частину Донбасу, вона з мамою та бабусею переїхала до Херсону. Навесні 2022 року це місто також опинилося в російській окупації. Тепер жінка перебуває у Миколаєві. Про те, як довелося двічі рятуватися від окупації та тікати від російської агресії, Олександра Кадигроб розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов?я».
«Тихий терор»
– Окупація – це жахливо, бо ти розумієш, що коїться беззаконня і ти нічого не можеш зробити. Коли в місто заходять люди, яких ти не чекаєш, вони зі зброєю, і починається жах.За словами Кадигроб, протестні акції містян в Херсоні на початку окупації надихали.
– Це був такий яскравий момент, бо в місті біль, горе, зайшли окупанти і ти не знаєш, що робити, а сміливі херсонці, вони вийшли й виступили проти, сказали: «Йдіть геть». Цей момент дуже підбадьорював, і ми тримались.
Потім коли вже почали стріляти по людях, то почалось страшне. Почали викрадати людей, почали люди зникати. Постійні ці оголошення: «Чи не бачили ви мого батька, брата чи мою сестру?». Це наскільки жахливо було. І відчуття, що ти як у в?язниці, ти як у клітці. Ми ж звикли вільно висловлювати свою думку, звикли вільно гуляти містом з телефоном. Я от вже в Миколаєві та в мене досі є такий страх, що в мене в телефоні є багато такої «цікавої» інформації, за яку мене можуть розстріляти. Потім я згадую: «Сашо, все добре, ти у вільній Україні». Але ось цей страх, він досі залишається і переслідує мене.
Ще одним болючим моментом під час окупації була зрада, згадує дівчина.
– Ми дуже хвилювались, що могли завітати до нас, бо мій брат – поліцейський, і вони (російські військові – ред.) зайшли в головне управління Херсонської області, і ми не знали, чи встигли хлопці, які залишалися в місті, спалили документи, чи не встигли.
– На жаль, деякі знайомі ставали на бік окупантів, і це було для мене незрозуміло, було дуже боляче. Деякі люди, котрих ти добре знав, вони почали співпрацювати. Це називають «тихий терор», психологічний терор, і це було дуже важко, коли ти не можеш сказати те, що хочеш. Тому що за це можуть вбити.
«Наче перестала дихати»
На початку окупації Олександра працювала в магазині канцелярських товарів, де вона робила фото на документи, згодом до неї потяглися ті, хто оформляв собі російські паспорти. Це стало ще одним випробуванням для дівчини.– Прийшли люди та попросили зробити фото на паспорт, і я звикла, що в мене роблять фото або на звичайний паспорт, або на закордонний. Я зробила, а потім до мене приходять і просять зробити інакше, бо фото на російський паспорт і там інакше. В той момент мені здалося, що я перестала дихати, що в мене все просто впало. Я про себе сказала: «Як на російський паспорт?».
Ось ці два тижні, коли люди почали приходити й робити фото, це було дуже важко морально. Я не розуміла, навіщо вони роблять ці паспорти, навіщо їм це клеймо? Навіщо робити паспорт країни, яка вбиває наших людей?
Олександра каже, що в цей момент перед її очима поставала картинка вбитого знайомого.
– Коли росіяни заїжджали в Херсон, він вийшов на вулицю, щоб своїй вагітній дружині у підвал принести їжу, в нього потрапив снаряд – і його розірвало. Його Анжеліка Іванівна (мати чоловіка – ред.) збирала в пакет. І коли ти знаєш ці моменти, що коїться, що вони зробили, люди роблять цей паспорт?
«Постійно сниться війна»
Олександра каже, що повторна окупація, яку їй довелося переживати, позначилася психологічно.– Мені постійно сниться війна, завжди їдуть танки, завжди стріляють, завжди я кудись ховаюся. Це, я думаю, в мене ще з 2014 року тригери такі залишилися. Ми війну обговорювали ще до 2022 року, коли ми приїхали на Херсонщину. Завжди був страх, що почнеться війна (широкомасштабна війна – ред.), але оскільки ми з вами розумні люди і ми розуміємо, що вбивство і війна – це погано, не вірили, що це може бути насправді. Але завжди є якесь але.
Українка зізнається, що рана після 2014 року, коли Росія захопила Крим та почалась війна на Донбасі, де була її домівка, досі не загоїлася.
– Це важко, рана, яка ще відкрита і її, так би мовити, дорізали. Ця війна розірвала нашу родину. Почались обстріли, було страшно, ми не розуміли, що коїться. Мені тоді 16 років було, в мене в голові було навчання, кохання, яка війна? А потім, коли почали вбивати людей, коли знайомого мого батька розстріляли, коли почалися обстріли з міста... Ми бачили, що вони (росіяни – ред.) дуже брудно воюють. Звичайно, війна – це хаос, але навіть у цього хаосу є правила.
Одного дня прилетіло на наш район, він називається «Перемога». Навпроти нашого дому стояла хатина і снаряд потрапив туди. От ця ніч була чарівною, бо ніхто не постраждав. Всі дуже злякалися, спали потім в одязі, речі всі біля нас лежали, документи, гроші, щоб якщо що, то тікати. А куди тікати? Моя мама не витримала і в один вечір сказала: «Сашо, збирай речі, ми їдемо на Херсонщину».
Зараз дівчина з сім?єю переїхала до Миколаєва, та каже, що сумує за Херсоном, який щодня після деокупації перебуває під обстрілом російських окупантів.
– Сумую за Херсоном, мені дуже боляче через те, що там коїться. Мій брат – поліцейський. І, коли була окупація, він працював в Миколаєві, а зараз вони їздять до Херсону. Він розповідає, що там стріляють і стріляють, вони поранених перев’язують і двохсотих збирають. Це дуже важко.
Ми розуміли, що після деокупації будуть обстріли. Ми розуміли це, були вже готові, у нас були зібрані речі, але ми до останнього тягнули, думали, що, може, не поїдемо, може, не треба, ми 9 місяців пробули в окупації – і тут свобода, ось цей подих, і треба їхати.
Олександра вірить, що скоро повернеться до мирного Херсону, щоб відбудовувати його.
- Російська влада у вересні 2022 року оголосила про анексію окупованих територій чотирьох українських областей: Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської. Україна та Захід засудили цю спробу анексії.
- 11 листопада минулого року Міноборони України повідомило, що окупований російськими військами з березня Херсон повертається під контроль української армії.
- Проте лівобережжя Херсонщини все ще перебуває під контролем російських військ.