Жінці окупанти навмисне роздерли руки, щоб подіяв електрошокер. А її чоловік через вчинені над ним тортури втратив око. Далі – історія однієї родини з Херсона, яка пережила нелюдські катування від рук рашистів під час окупації міста.
Сотні жителів Херсонщини побували в російських застінках – комусь вдалося вирватись, хтось і досі в полоні, дехто, на жаль, не пережив страшних знущань. Для Інни та Дмитра, подружжя з Херсона, тиждень перебування на підвалі залишив по собі глибокий душевний біль та підірване здоров’я.
Історію полону своєї доньки Інни та зятя Дмитра «Гривні» розповіла херсонка пані Марія. Коли вона з чоловіком забирала дітей з катівні, її доньку трясло, немов у лихоманці, руки були в чорних широких пругах із застиглою кров’ю – окупанти роздирали їх навмисне, щоб подіяв електрошокер і жінка по-справжньому відчула цей біль. А зять Дмитро був увесь чорний, у крові, замість очей – темне місиво. На руках – перебиті сухожилля.
Їх допитували протягом тижня щодня, по кілька разів. Що від них хотіли – невідомо. Від безсилля зіпсували документи, розмалювали їх і написали на всіх сторінках слова «бандера» та «фашист». Якась середньовічна жорстокість, злоба з абсолютно маніакальною ненавистю до українців, усього українського та бажанням знищити нашу націю.
Як усе було, розповідає пані Марія. Далі – пряма мова.
***
Моя донька Інна й зять Дмитро з трьома дітьми, сватами та кумою з її донькою перебували в себе вдома в Херсоні. Ми з чоловіком напередодні забрали старших хлопчиків до себе.
11 серпня 2022 року до їхнього будинку рано-вранці під’їхали дві машини рашистів з автоматами. Страшенний грюкіт у ворота розбудив усіх. Озброєні окупанти увірвалися на подвір’я, миттю залетіли в дім і почали перевертати все догори ногами. Рилися навіть у дитячих речах. Викинули з шафи вишиванки й дитячий піджачок із написом «Херсонська Спарта». Побачивши цей напис, із приступом несамовитої люті почали топтати й рвати речі.
Потім вистроїли всіх дорослих у дворі, попередньо забравши документи. За цим дійством із дальньої кімнати, звідки було видно частину двору, спостерігали дві пари дівчачих оченят – їх якось обійшли. Їм було чутно й усю розмову, і крики вояків.
У зятя знайшли вітальну листівку з написом «Верба б’є…» та зображенням артилерійської установки. Це викликало в окупантів нечуваний приступ люті, і вони щосили почали його бити, повторюючи: «Вот тебя верба бьет!» Також їх страшенно дратувала українська мова моїх дітей.
Дівчатка чули, як рашисти радилися між собою, кого забирати. Вибір зупинився на моїх доньці та зятю. Інна працює у фінансовій сфері, тому попросилася нібито до туалету, а сама тим часом швиденько дочищала телефон. Але, як виявилося, її робота загарбників не цікавила. Забрали їх у чому були, везли в різних машинах. Куди – не сказали.
Коли нам повідомили про те, що сталося, ми зібрали волю в кулак і зрозуміли, що терміново потрібно діяти. І як потім виявилося, це було правильне рішення: ми врятували дітей.
Найперше поїхали до будівлі апеляційного суду, де були так звані керівні органи окупантів: там написали заяву про зникнення доньки й зятя. А тим часом вирішили шукати їх самостійно. Чули, що тримають людей у підвалі колишнього витверезника. Поїхали туди й стали в чергу, щоб передати передачу. Охоронник каже: «Кому? А, цим… Через тиждень». Ми зрозуміли, що наші діти тут.
Далі почалися наші походи по рашистських інстанціях. Знову в апеляційний суд – відмова, сказали, що треба шукати слідчого. А де – не сказали ні там, ні в поліції на Маяковського. Охоронник у витверезнику на мої вимоги випустити дітей щосили придавав мою руку дверима. І лише в поліції на Філатова після моїх із чоловіком умовлянь і пролитих сліз сказали, що треба їхати в школу поліції на вулиці Кольцова.
Помчали туди. Нас не пускали, але мені втрачати було нічого, і ніхто не міг мене зупинити. Що кричала – не пам’ятаю. Відчинилася хвіртка і бурят, спираючись на автомат, ліниво запитав, як ми їх знайшли. Тільки тоді я побачила напис, що тут знаходиться «управління внутрішніх справ Росії».
Сьогодні пам’ять відмовляється нагадати мені, що я казала, кричала та що взагалі було. Але далеке «Едьте, их отпустят через час» таки пробилося через свідомість.
І ось ми на місці, серце завмерло в передчутті. Аж тут виходить чоловік, вигляд мав страшенний: зарослий, брудний – ось до чого катування доводили людей. Потім вийшов Діма, теж у жахливому стані, а потім і дочка. У руках – записки від інших бранців катівні до своїх рідних. Як ми все це пережили, не знаю.
Розповідали, що кімната була маленька, повна людей. На всіх – одна лежанка. Її віддали Дімі, бо стояти після знущань він не міг. Коли вели на другий поверх на допит, одягали на обличчя шапки. Гнобили навіть у дрібницях. Казали: «Я здесь в командировке и вынужден с вами возиться. Надоели». Постійно чулися нелюдські крики. Одного разу рашисти сказали: «Наверное, перестарались». Що стало з тією людиною, про яку йшлося, невідомо.
У лікарні зятю зробили операцію, врятували око. Невідома жінка дала гроші на лікування – навіть не зізналася, хто вона. Потім всіма правдами й неправдами діти виїхали на українську територію - допомогли волонтери. Це теж окрема історія. В Одесі Дімі продовжили лікувати зір. На жаль, одне око врятувати не вдалося. Операцію на розірваних сухожиллях робили в Києві. Сьогодні краще.
Онуки після побаченого ростуть із розумінням, що росіяни – вороги. Старший кричав, як він їх ненавидить. Добре, що напередодні ми їх із братом забрали до себе, а то б і його понівечили.
Дочка із зятем живуть, працюють. Але пережиті страхіття їх не полишають. Та й чи покинуть колись?
Записала Наталія Кулеба
На головній світлині: кувалда, виявлена в одній із російських катівень у Херсоні після звільнення. Ілюстративне фото з архіву Нацполіції
Джерело – Гривна
